Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 09 червня 2022 року

у справі «SAVICKIS AND OTHERS v. LATVIA»

за заявою № 49270/11

Щодо дискримінаційності неврахування при виплаті трудової пенсії особам зі статусом «негромадян, які постійно проживають» періоду роботи в інших радянських республіках

Фабула справи: посилаючись на статтю 14 Конвенції, взяту разом зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, заявники скаржилися, що через статус «негромадян, які постійно проживають» з ними поводилися несправедливо порівняно з громадянами Латвії стосовно суми трудової пенсії та права на достроковий вихід на пенсію.

Справа стосувалася виплат у Латвії трудових пенсій «негромадянам, які постійно проживають», до обрахунку яких не включався період роботи в інших радянських республіках під час окупації Латвії СРСР, на відміну від громадян Латвії, до обрахунку пенсій яких такий період включався. У 1996 році в Латвії було запроваджено систему соціального забезпечення, за якою до обрахунку періоду для пенсії враховувалися періоди роботи в Латвії до моменту відновлення нею своєї незалежності. Для громадян Латвії періоди роботи в інших радянських соціалістичних республіках також ураховувалися. Однак для «негромадян, які постійно проживають» (nepilsoņi) – осіб, які переїхали з інших радянських соціалістичних республік під час радянської окупації Латвії, робота в інших республіках буде враховуватися лише за особливих обставин, як це мало місце у справах заявників.

У 2001 році Конституційний суд Латвії ухвалив рішення щодо цього питання, вирішивши, що пенсійні виплати засновані на принципі солідарності та як такі не створюють зв’язку між вкладами й подальшими виплатами, а тому не є майновим правом. Суд указав, що Латвія не має брати на себе зобов’язання інших держав щодо таких виплат. У 2009 році Велика Палата Суду ухвалила рішення Andrejeva v. Latvia (№ 55707/00) і дійшла висновку про наявність невиправданої різниці в поводженні з латвійцями та «негромадянами, які постійно проживають» і про те, що держава не може бути звільнена від відповідальності попри відсутність міжнародних угод, які б регулювали цю сферу. Велика Палата Суду відхилила аргументи Уряду про те, що заявниця могла набути громадянства Латвії, аби мати права, визнавши при цьому порушення статті 14 Конвенції, взятої разом зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Після рішення Суду у справі Andrejeva пан Savickis, пан Ņesterovs, пані Sivicka та пані Vagapova не домоглися перерахунку своїх пенсій і розпочали адміністративне провадження. Їхній позов було відхилено у 2009 році. Національні суди вказали, що висновки Суду були застосовними лише до пані Andrejeva. Суди вирішили, що для поновлення цієї справи потрібно вносити зміни до законодавства. Ці четверо заявників звернулися до Конституційного суду Латвії з проханням переглянути це рішення на основі спірної різниці в поводженні між громадянами та «негромадянами, постійно проживають» при обрахунку їхніх трудових пенсій, що суперечило Конституції та Конвенції. Заява пана Podoļako була пізніше приєднана до заяв заявників. Конституційний суд Латвії вказав, що Латвія не є правонаступником прав та зобов’язань колишнього СРСР і що «згідно з доктриною правонаступництва держав від відновленої держави не вимагалося брати на себе будь-які зобов’язання, що випливають із зобов’язань держави-окупанта». Крім того, цей суд указав, що «різниця в поводженні при обрахунку пенсій для громадян і “негромадян, які постійно проживають” мала об’єктивні та розумні підстави». Конституційний суд Латвії вирішив, що заявники не були позбавлені своїх пенсій і що різниця у ставленні була виправданою та пропорційною, і відхилив вимоги заявників.

Правове обґрунтування: Суд нагадує, що Конвенція не передбачає права на пенсію загалом чи пенсію конкретного розміру. Проте в разі запровадження пенсійної системи держава має зробити це згідно з вимогами статті 14 Конвенції. Також Суд повторює свій висновок у рішенні Andrejeva про те, що громадянство було єдиним критерієм розрізнення пенсійних виплат різним категоріям осіб у Латвії, зокрема громадян та «негромадян, які постійно проживають», і встановив також, що це є застосовним і в цій справі. З урахуванням цього Суд визначив, що для обґрунтування такої різниці потрібні вагомі підстави з огляду на специфіку справи та свободу розсуду, надану Договірним Державам

Висновки: Суд переконався в тому, що стосовно пенсій заявники були у відносно однаковій ситуації з громадянами Латвії. Він також указав, що заявлені цілі Держави – відбудова життя нації після відновлення та захист економічної системи країни – були легітимними. Щодо пропорційності вжитих органами влади заходів Суд вирішив, що Латвія не мала обов’язку взяти на себе пенсійні зобов’язання, які належать до радянського періоду або обумовлені окупацією СРСР. Суд зазначає, що преференційний режим, наданий громадянам Латвії, відповідав меті відбудови життя нації. Суд підкреслює, що правовий статус заявників був значно обумовлений їхнім прагненням, а не незмінною ситуацією, особливо з урахуванням тривалого періоду, впродовж якого заявники могли набути громадянства Латвії, на відміну від справи Andrejeva. Заявники не були позбавлені основних пенсійних виплат і так само не втратили виплат, набутих завдяки відповідним трудовим періодам. Суд повторює, що пенсії за віком у Латвії ґрунтувалися на внесках за соціальним страхуванням на основі принципу солідарності та що держави мають широку свободу розсуду в цій сфері. Суд переконався в тому, що різниця в поводженні переслідувала законні цілі та що наведені Урядом причини для цього справді були достатньо вагомими. Тому Суд дійшов висновку, що національні органи влади діяли в межах своєї свободи розсуду стосовно оцінки пенсійних прав заявників. Тож жодного порушення не було.

Констатовані порушення: відсутнє порушення заборони дискримінації у поєднанні із захистом власності (ст. 14 Конвенції у поєднанні зі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції).

Ключові слова: захист соціальних прав, право на пенсійне забезпечення, трудовий стаж, принцип заборони дискримінації, право на пенсійні виплати