Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 02 червня 2022 року

у справі «STRAUME v. LATVIA»[1]

за заявою № 59402/14

Щодо незабезпечення права на публічне слухання та публічне проголошення судового рішення у цивільній справі про захист прав профспілки

Фабула справи: посилаючись на статтю 11 Конвенції у світлі статті 10 Конвенції, заявниця скаржилася на негативні наслідки, яких вона зазнала через написаний як головою профспілки лист до державних органів. На підставі статті 6 Конвенції вона скаржилася на закритий судовий розгляд її апеляційної скарги й на те, що рішення судів не проголошували публічно.

У 2005 році заявниця почала працювати офіцером служби управління польотами (диспетчером) у державній авіаційній компанії «Latvijas Gaisa Satiksme» (LGS). У 2011 році компанія запропонувала заявниці підписати оновлену посадову інструкцію, що вона і зробила, проте з приміткою, у якій висловила свою незгоду з пунктом щодо просування по службі, який ставив у нерівне становище осіб, які взяли відпустку у зв’язку з вагітністю та пологами. Через рік заявниця підписала переглянуту посадову інструкцію. У 2011 році заявниця стала головою нової профспілки авіадиспетчерів Латвії. Профспілка просила LGS надати роз’яснення стосовно нещодавнього наказу про графіки роботи авіадиспетчерів. Компанія відповіла, що навчальна робота має проводитися поза звичайними робочими змінами, що мало б вважатися додатковою роботою і оплачуватися окремо. В наступному листуванні профспілка стверджувала, що навчальна робота не фіксувалася, а тому інструкторам не виплачували додаткові виплати, на які вони мали право. Профспілка підкреслила, що це, серед іншого, може вплинути на безпеку польотів, і стверджувала, що рада LGS не дотримувалася відповідних положень закону (що порушувало законні права працівників LGS) та неналежним чином керувала активами компанії. Профспілка відзначила суспільну важливість ситуації. Також вона вказала: «Незважаючи на те, що профспілка неодноразово намагалася знайти конструктивне вирішення цього питання шляхом переговорів, ситуація стала некерованою і серйозно загрожує як якості обслуговування авіакомпаній, так і здатності LGS зростати й конкурувати на міжнародному ринку». Заявниця від імені голови профспілки підписала відповідного листа, адресованого Міністрові транспорту й іншим посадовим особам. У відповідь 19 авіадиспетчерів звернулися до LGS, аби дистанціюватися від листа профспілки, імовірно, під тиском LGS. Агентство цивільної авіації вказало, що заяви профспілки стосовно безпеки польотів були «надзвичайними», зазначаючи, що такі питання мали б порушуватися через відповідні канали. Рада LGS закликала всіх членів профспілки підписати листи, в яких зазначити про гарантію дотримання ними стандартів безпеки, погрожуючи тим, що відмова підписати такий лист призведе до можливого відсторонення / зупинення діяльності. LGS закликав членів профспілки не «шукати допомоги ззовні», оскільки це може лише їм нашкодити. В результаті заявницю було відсторонено від здійснення нею своїх обов’язків та обмежено в доступі до будівлі. Низка авіадиспетчерів у підтримку заявниці написали листи. Згідно із зазначеними в цих листах твердженнями працівники, які висловлювали позитивне ставлення до заявниці, наприклад вітали її з днем народження, зазнавали утисків / переслідувань від компанії. Після відсторонення заявницю змушували перебувати в простої, тобто приходити на роботу, проте не виконувати своїх обов’язків. Зрештою розслідування рекомендувало звільнити заявницю. Під час спору впродовж деяких періодів LGS припинила виплачувати заявниці заробітну плату. Заявниця оскаржила вжиті LGS заходи до суду. Компанія подала зустрічний позов, вимагаючи повного припинення дії трудового контракту заявниці, посилаючись на втрату до неї довіри через відмову підписати оновлену посадову інструкцію й умисне поширення неправдивих відомостей про LGS. За результатами закритого провадження суд першої інстанції задовольнив зустрічну позовну заяву. Суд указав, що заявниця написала листа від себе й без необхідності створила кризу своїми заявами, поставивши під сумнів свою здатність виконувати покладені на неї посадові обов’язки. Суд дійшов висновку про недоцільність посилання у її справі на права людини. Заявниця оскаржила це рішення. LGS успішно звернулася до апеляційного суду з проханням провести закритий судовий розгляд з міркувань безпеки правил польотів. Апеляційний суд підтримав рішення суду першої інстанції. Далі, розглянувши касаційну скаргу, Верховний суд у лютому 2014 року, підтримав ці рішення. Жодне з них публічно не проголошували. Заявницю було переобрано головою профспілки 1 лютого 2013 року. Під час цього провадження у внутрішніх звітах, а також звітах національних та міжнародних органів висловлювали занепокоєння щодо дотримання LGS правил контролю за повітряними рухом і безпекою.

Правове обґрунтування: Суд повторює, що проведення публічних судових слухань є основоположним принципом, закріпленим у пункті 1 статті 6. Цей публічний характер захищає учасників судового процесу від здійснення правосуддя таємно без громадського контролю; це також один із засобів підтримки довіри до судів. Забезпечуючи прозорість відправлення правосуддя, публічність сприяє досягненню мети пункту 1 статті 6, а саме справедливого судового розгляду, гарантія якого є одним із фундаментальних принципів будь-якого демократичного суспільства (див., наприклад, Martinie v. France [GC], № 58675/00, § 39, ECHR 2006 – VI; Malhous v. the Czech Republic [GC], немає. 33071/96, § 55, 12 липня 2001 р.; та Nikolova and Vandova v. Bulgaria, №. 20688/04 , § 67, 17 грудня 2013 р.). Ці принципи застосовуються як до публічного проведення слухань, так і до публічного винесення судових рішень, які мають однакову мету (див. Fazliyski v. Bulgaria, № 40908/05, § 64, 16 квітня 2013 р.).

Пункт 1 статті 6 не забороняє судам відступати від цих принципів на підставах, перелічених у цьому положенні, у випадку, якщо проведення закритого провадження, повністю або частково, суворо вимагається обставинами даної справи (див. цитовані вище справи Martinie, § 40, і Nikolova and Vandova, § 68). Проте пункт 1 статті 6 містить процесуальний обов’язок судів розглядати питання про те, чи необхідне недопущення публіки до певного провадження за конкретних обставин для захисту публічних інтересів, і обмежити захід лише тим, що строго необхідно для досягнення поставленої мети (див. Nikolova and Vandova, згадане вище, § 74).

Що стосується вимоги проголошення судових рішень публічно, Суд застосував певний ступінь гнучкості. Незважаючи на формулювання пункт 1 статті 6, яке, здається, припускає, що зачитування судового рішення у відкритому судовому засіданні є обов’язковим, інші способи оприлюднення можуть бути сумісними з цим положенням. За загальним правилом, форму публічності, яку необхідно надати судовому рішенню згідно з національним законодавством, слід оцінювати у світлі особливостей провадження, про яке йде мова, і з посиланням на об’єкт і мету пункт 1 статті 6 (див. Moser v. Austria, № 12643/02, § 101, 21 вересня 2006 р., і Lorenzetti v. Italy, № 32075/09 , § 37, 10 квітня 2012 р.). Навіть якщо повне розголошення може поставити під загрозу національну безпеку або безпеку інших, суди можуть використовувати методи, які могли б врахувати законні проблеми безпеки, не повністю заперечуючи основні процесуальні гарантії, такі як публічність судових рішень (див. Fazliyski, цитоване вище, § 69, і Raza v. Bulgaria, № 31465/08, § 53, 11 лютого 2010 р.).

Висновки: слухання справи по суті в суді першої інстанції проводилося в закритому судовому засіданні в інтересах «більш ефективного та успішного здійснення правосуддя». І навпаки, апеляційний суд заявив, що закриті судові засідання були «необхідними для захисту державної чи комерційної таємниці», а Верховний суд розглядав справу в письмовому провадженні. Суд не міг дійти висновку, що закрите судове засідання було необхідним для захисту перелічених суспільних інтересів. Національним судам не вдалося зіставити наведені підстави з фактичними обставинами справи, зокрема розглянути питання про те, чи виправдовувала закритий судовий розгляд імовірно конфіденційна інформація щодо безпеки польотів. Суд вказує, що через предмет справи необхідність публічного контролю була особливо сильною. Крім того, жодне з рішень не проголошувалося публічно, так само як і повні тексти судових рішень не були доступні суспільству. Ураховуючи, що Уряд не зміг обґрунтувати розгляд справи в закритих судових засіданнях, методи, за допомогою яких громадськість може отримати доступ до судових рішень, також були визнані недостатніми. Тому було порушено статтю 6 Конвенції через незабезпечення права як на публічний судовий розгляд, так і на публічне проголошення рішення.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (ст. 6 Конвенції).

Ключові слова: захист прав працівників, спори із роботодавцями, принципи діяльності профспілки, соціально-економічні права профспілки, право на справедливий судовий розгляд, принцип гласності