Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 12 липня 2022 року

у справі «KOTLYAR v. RUSSIA»[1]

за заявами №№ 38825/16, 29722/18, 12920/20

Щодо відсутності підстав для ретроспективного застосування кримінального закону за надання завідомо неправдивої інформації про реєстрацію місця проживання мігрантів

Фабула справи: заявниця скаржилася на те, що кримінальне провадження проти неї мало на меті придушення її свободи на висловлення думки щодо системної соціальної проблеми, що було порушенням статті 10 Конвенції, а її дії становили форму громадянської непокори. Також заявниця скаржилася за статтею 7 Конвенції, оскільки її засудили за дії, які не становили кримінального правопорушення на момент їх вчинення.

Заявниця – правозахисниця – надавала юридичні консультації та соціальну допомогу особам, які вирішили переїхати до Росії з інших республік колишнього Радянського Союзу. Зокрема, вона активно критикувала недоліки російської законодавчої бази та її практичної реалізації, що перешкоджали іммігрантам отримати доступ до державних пільг або подати заяву на отримання російського громадянства. На знак протесту проти системи реєстрації місця проживання та з міркувань співчуття заявниця надала владі неправдиву інформацію щодо сотень осіб, які не були громадянами Росії і які бажали зареєструвати своє місце проживання в цій країні: вона засвідчила, що всі вони проживали в її квартирі, тоді як насправді вони проживали в іншому місці. За це її було визнано винною, рішення про що було безрезультатно оскаржено.

Правове обґрунтування: стаття 7 безумовно забороняє ретроспективне застосування кримінального закону. Ця заборона, відома як принцип відсутності зворотної дії, порушується у випадках, коли положення, що визначають правопорушення, про яке йде мова, застосовуються до дій, вчинених до того, як ці положення набули чинності (див. повторне формулювання застосовних принципів у справі Del Río Prada v. Spain [GC], № 42750/09 , §§ 77-80 і 91-93, ЄСПЛ 2013). У контексті застосування принципу відсутності зворотної дії до положень, що визначають правопорушення, слід розрізняти дві ситуації. Перший стосується випадків, коли обвинувачений відповідно до кримінального законодавства, чинного на момент винесення обвинувального вироку, може бути визнаний винним у діянні, яке на момент його вчинення не містило складу злочину. Другий стосується випадків, коли діяння було заборонено – навіть під іншими назвами – як на момент вчинення злочину, так і на момент засудження. Остання ситуація стосується перекваліфікації обвинувачень у разі зміни кримінального права з часом (див. Консультативний висновок щодо використання техніки «загального посилання» або «законодавства шляхом посилання» у визначенні правопорушення та стандартів порівняння між кримінальним законодавством, яке діяло на момент вчинення злочину, та зміненим кримінальним законом [GC], запит № P16-2019-001, Конституційний суд Вірменії, § 83, 29 травня 2020 р.).

Висновки: Суд повинен був перевірити, чи дії заявниці, вчинені до набрання чинності статтями 322.2 та 322.3 Кримінального кодексу 3 січня 2014 року, становили злочин відповідно до національного законодавства. Заявницю було притягнуто до кримінальної відповідальності та засуджено за вказаними статтями за неправдиві твердження в заяві про реєстрацію місця проживання щодо осіб, які не є громадянами Росії, щодо того, що вони проживають у її квартирі на тимчасовій або постійній основі, тоді як вони фактично проживали в іншому місці. Уряд стверджував, що навіть до того, як новий закон набув чинності, заявниця могла бути притягнута до кримінальної відповідальності за ці діяння згідно із статтею 322.1 Кримінального кодексу, яка передбачає покарання за організацію незаконного в’їзду, перебування або транзиту осіб, які не є громадянами Росії. Суд зазначає, що не стверджувалося, що відповідні іноземці, яких заявниця зареєструвала як мешканців у своїй квартирі, в’їхали до Росії нелегально або не мали належних документів, таких як імміграційна картка чи дозвіл на проживання, щоб залишитися на законних підставах у Росії. Фактично заява про реєстрацію за місцем проживання мала супроводжуватися підтвердженням законного проживання в Росії, інакше вона могла бути відхилена. Немає вказівок на те, що певна заявка була відхилена на таких підставах. Таким чином, не видається, що заявниця могла передбачити, що вона нестиме відповідальність за організацію незаконного в’їзду або незаконного перебування негромадян, оскільки необхідний елемент незаконності не було доведено.

Переходячи до практичного застосування статті 322.1 Кримінального кодексу, Суд зауважує, що Уряд не надав доказів того, що власники житла, які подали шахрайські заяви про реєстрацію, були притягнуті до відповідальності за цим положенням. У пояснювальній записці до нового закону зазначалося, що проблема «еластичних квартир», коли сотні людей були зареєстровані їх мешканцями, проживаючи в іншому місці, не обмежувалася кількома поодинокими випадками, а досягла значних масштабів. Це мало б спричинити масову судову практику щодо притягнення до відповідальності власників «еластичних квартир» за статтею 322.1 Кримінального кодексу, але жодного обвинувального вироку в Суді не було продемонстровано. Пояснювальна записка вказує переважно на те, що російська влада була стурбована відсутністю достатніх правових засобів для вирішення відповідної проблеми. Безкарність недобросовісних власників такого майна за чинного правового режиму, здається, стала головною причиною ухвалення нового закону, який поклав на таких власників кримінальну відповідальність за свою діяльність. І навпаки, відсутність доказів будь-яких попередніх судимостей свідчить про те, що така діяльність не могла переслідуватися згідно з попереднім законодавством.

Суттєвим є також час відкриття кримінального провадження проти заявниці. Влада роками знала про її діяльність до ухвалення нового закону. Твердження Уряду про те, що її діяльність становила кримінальне переслідування ще до ухвалення нового закону, було б більш правдоподібним, якби провадження проти заявниці було порушено згідно з раніше чинними положеннями. Однак кримінальне провадження було розпочато лише після набрання чинності новим законом і спочатку тільки щодо трьох випадків (епізодів) «фіктивної реєстрації», які мали місце після дати набрання ним чинності. Пізніше було пред’явлено додаткові обвинувачення стосовно періоду до набрання чинності новим законом, незважаючи на заперечення заявниці щодо застосування зворотної сили кримінального законодавства. Беручи до уваги наведене, Суд вважає, що не було доведено, що дії заявниці становили злочин, який переслідується згідно з національним законодавством до набрання чинності статтями 322.2 і 322.3 Кримінального кодексу 3 січня 2014 року. Із цього випливає, що тією мірою, якою її засудження стосувалося дій, вчинених до цієї дати, це засудження становило застосування зворотної сили кримінального законодавства, що порушує статтю 7 Конвенції. Отже, мало місце порушення цього положення.

Констатовані порушення: ніякого покарання без закону (ст. 7 Конвенції).

Ключові слова: дія кримінального закону в часі, імміграційне законодавство, порушення порядку реєстрації місця проживання, зворотна сила закону, принцип “ nulla poena sine lege”