Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 12 липня 2022 року

у справі «KOTLYAR v. RUSSIA»

за заявами №№ 38825/16, 29722/18, 12920/20

Щодо притягнення особи до кримінальної відповідальності за завідомо неправдиву інформацію на знак протесту проти системи реєстрації місця проживання мігрантів

Фабула справи: заявниця скаржилася на те, що кримінальне провадження проти неї мало на меті придушення її свободи на висловлення думки щодо системної соціальної проблеми, що було порушенням статті 10 Конвенції, а її дії становили форму громадянської непокори. Також заявниця скаржилася за статтею 7 Конвенції, оскільки її засудили за дії, які не становили кримінального правопорушення на момент їх вчинення.

Заявниця – правозахисниця – надавала юридичні консультації та соціальну допомогу особам, які вирішили переїхати до Росії з інших республік колишнього Радянського Союзу. Зокрема, вона активно критикувала недоліки російської законодавчої бази та її практичної реалізації, що перешкоджали іммігрантам отримати доступ до державних пільг або подати заяву на отримання російського громадянства. На знак протесту проти системи реєстрації місця проживання та з міркувань співчуття заявниця надала владі неправдиву інформацію щодо сотень осіб, які не були громадянами Росії і які бажали зареєструвати своє місце проживання в цій країні: вона засвідчила, що всі вони проживали в її квартирі, тоді як насправді вони проживали в іншому місці. За це її було визнано винною, рішення про що було безрезультатно оскаржено.

Правове обґрунтування: для оцінки того, чи поширюється захист статті 10 Конвенції на певну дію або поведінку, заборонену законом, Суд має спочатку з’ясувати, чи становив спірний захід – засудження заявника за надання «фіктивної реєстрації місця проживання» негромадянам Росії – втручання у формі «формальності, умови, обмеження чи покарання», накладеного у зв’язку із здійснення свого права на свободу вираження поглядів (див. Wille v. Liechtenstein [GC], № 28396/95, § 43, ECHR 1999 – VII). При встановленні того, чи мало місце втручання у право на свободу вираження поглядів, характеристика, надана національними судами актам самовираження, не є вирішальною, оскільки захист ст. 10 Конвенції поширюється не лише на зміст висловлених думок, ідей та інформації, але й на форму, у якій вони передані (див. Pentikäinen v. Finland [GC], № 11882/10, §§ 83 та 87, ЄСПЛ 2015). Вирішуючи, чи підпадає певна дія чи поведінка під сферу дії статті 10 Конвенції, необхідно оцінити характер дії чи поведінки, про які йде мова, зокрема їх виразний характер з об’єктивної точки зору, а також про мету чи намір особи, яка вчиняє відповідну дію або здійснює поведінку (див. рішення у справі Murat Vural v. Turkey), № 9540/07, § 54, 21 жовтня 2014 року).

Висновки: Закон про реєстрацію місця проживання, який, як було встановлено, порушила заявниця, був законом загального застосування. Він не був спрямований на реалізацію свободи вираження поглядів як такої чи будь-якої конкретної форми вираження поглядів. Він не вийшов за межі вимоги, щоб інформація про місце проживання особи була правдивою та точною, щоб органи влади могли, серед інших цілей, достовірно підрахувати, скільки державних послуг необхідно в кожній місцевості, і забезпечити, щоб офіційна кореспонденція була належним чином адресована та доставлена. Надання недостовірної інформації про місце проживання перешкоджало досягненню цих законних цілей, і органи влади могли вживати заходів для протидії такій поведінці шляхом застосування адміністративної чи кримінальної відповідальності. Закон визнає правопорушенням надання навмисно неправдивої інформації в офіційних заявках для нейтральних регулятивних цілей, і Суд не знайшов нічого незвичайного або необґрунтованого в такому підході.

Щодо характеру дій заявниці, то на думку Суду, щоб діяльність була виразною в об’єктивному плані, вона повинна бути комунікативною та спрямованою на широку громадськість. Однак навмисне надання неправдивої інформації органам влади було позбавлене таких ознак і тому не становило акт самовираження. Стосовно мети заявниці Суд відзначає щирість її переконань щодо неправомірності правил проживання та її намір передати повідомлення протесту із цього приводу. Заявниця справді використовувала різноманітні засоби для підвищення обізнаності про проблеми, з якими стикаються іммігранти, у тому числі намагаючись привернути увагу влади до цих проблем, роблячи заяви для ЗМІ, даючи інтерв’ю та публікуючи відкриті листи. Проте Суд вважає, що є суттєва різниця між застосуванням покарання за певну форму опору законній діяльності інших осіб та активною діяльністю, спрямованою на кримінальне покарання, шляхом надання неправдивих заяв органам влади. Отже, у цій справі Суд не може визнати, що намір заявниці висловити протест звільняє її від обов’язку дотримуватися закону та надає вчиненому порушенню об’єктивно виразного характеру, тим паче, що жодні репресивні заходи їй не завадили донести свої погляди до відома громадськості.

На думку Суду, лише мотивів протесту недостатньо для того, щоб дія, яка підлягає кримінальному осуду, охоплювалася статтею 10 Конвенції. Однак якщо така дія має на меті підготувати матеріал для комунікативної діяльності, вона може охоплюватися цим положенням. Заявниця не стверджувала, що вона вчинила правопорушення щодо регулювання місця проживання в межах розслідування будь-яких службових зловживань або з метою підготовки матеріалу для публікації. Тож Суд встановив, що поведінка, за яку заявницю було покарано, не була актом самовираження. Оскільки заявницю було притягнуто до відповідальності за порушення загальноприйнятого закону, який не був спрямований на придушення будь-якої «комунікативної діяльності» заявниці або наслідком втручання в таку діяльність, поведінка, за яку її було покарано, не підпадала під дію статті 10 Конвенції.

Констатовані порушення: заява за статтею 10 Конвенції (свобода вираження поглядів) було визнана неприйнятною та відхилена відповідно до пункту 3 (a) та пункту 4 статті 35 Конвенції.

Ключові слова: право на свободу вираження поглядів, порушення законодавства, зміст акта самовираження, імміграційне законодавство