Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 17 листопада 2022 року

у справі «MALAGIĆ v. CROATIA»

за заявою № 29417/17

Щодо належного державного захисту особи від домашнього повторюваного насильства

Фабула справи: заявниця скаржилась за статтями 2, 3 і 8 Конвенції на те, що національні органи влади не змогли захистити її фізичну цілісність, скасувавши запобіжні заходи, застосовані до її жорстокого колишнього чоловіка, і що вона не мала можливості оскаржити це рішення перед національними судами.

У липні 2013 року колишньому чоловіку заявниці, Н.М., було пред’явлено обвинувачення у тому, що в період з початку 2008 року до листопада 2012 року він погрожував вбивством заявниці, неодноразово зґвалтував її, позбавив її волі, перешкоджав отриманню свідчень у справі. кримінальне провадження проти нього та жорстоке поводження з ним та дітьми заявника. У період з 3 квітня 2013 року по 11 березня 2014 року Н. М. перебував у слідчому ізоляторі на тій підставі, що існував ризик повторного вчинення злочину. У період з 12 березня 2014 року по 8 липня 2016 року проти Н.М. було видано обмежувальний припис про заборону наближатися до заявниці чи контактувати з нею на тій підставі, що він продовжував їй погрожувати, говорив з нею про чоловіка, який убив свою дитину і надіслав їй свою фотографію, на якій він тримає пістолет. 8 липня 2016 року запобіжний захід було скасовано на тій підставі, що Н.М. його дотримувався. Засоби правового захисту, вжиті заявницею, були визнані неприйнятними на тій підставі, що вона не мала права скористатися засобом правового захисту проти рішення про скасування обмежувального припису щодо Н.М.

Правове обґрунтування: Суд уже постановив у різних контекстах, що поняття приватного життя у значенні статті 8 Конвенції включає фізичну та психологічну цілісність особи (див., наприклад, A and B v. Croatia, № 7144/15, § 106, 20 червня 2019 р.). Суд встановив, що позитивні зобов’язання держав – у деяких випадках відповідно до статей 2 або 3, а в інших випадках – відповідно до статті 8, взятої окремо або в поєднанні зі статтею 3 Конвенції, – включають: (a) зобов’язання встановити та застосовувати на практиці адекватну правову базу, що забезпечує захист від насильства з боку приватних осіб; (b) зобов’язання вжити розумних заходів для того, щоб запобігти реальному та негайному ризику повторного насильства, про який органи влади знали або повинні були знати, та (c) зобов’язання провести ефективне розслідування актів насильства (див. нещодавно X and Others v. Bulgaria [GC], № 22457/16, § 178, 2 лютого 2021 р.; Kurt v. Austria [GC], № 62903/15, § 164, 15 червня 2021 р.; а також Volodina v. Russia (№ 2), №. 40419/19, § 49, 14 вересня 2021 р., і справи, наведені в ньому).

Суд також неодноразово наголошував, що держави мають позитивне зобов’язання створити та ефективно застосовувати систему покарання за всі форми домашнього насильства та забезпечити достатні гарантії для жертв (див . Opuz v. Turkey, № 33401/02, § 145, ЄСПЛ 2009, і Bălşan v. Romania, № 49645/09, § 57, 23 травня 2017 р.). У відповідних міжнародних матеріалах існувало загальне розуміння того, що комплексні правові та інші заходи необхідні для надання жертвам домашнього насильства ефективного захисту та гарантій (див. Kurt, згадане вище, § 161, з подальшими посиланнями). У контексті права на життя Суд постановив, що органи влади повинні встановити, чи існує реальний і безпосередній ризик для життя однієї чи кількох ідентифікованих жертв домашнього насильства шляхом здійснення автономної, проактивної та комплексної оцінки ризику з належним врахуванням конкретного контексту домашнього насильства (див. Kurt, згадане вище, § 190). У такій ситуації йдеться перш за все про те, щоб врахувати повторення послідовних епізодів насильства в сім’ї (див. згадане вище рішення у справі Kurt, § 164, з подальшими посиланнями).

Висновки: Суд вважає, що заявниця мала в своєму розпорядженні правову базу, яка дозволяла їй скаржитися на домашнє насильство та шукати захисту від органів влади. У зв’язку з цим Суд бере до уваги той факт, що національні органи влади були зобов’язані захистити заявника як передбачувану жертву серйозних насильницьких злочинів від реальної та безпосередньої загрози подальшого насильства та в цьому сенсі провести оцінку ризику через регулярні проміжки часу як невід’ємну частину своїх позитивних зобов’язань згідно зі статтею 8 Конвенції, беручи до уваги конкретний контекст домашнього насильства і його повторюваність. Справді, Суд підкреслює, що органи влади повинні належним чином враховувати динаміку домашнього насильства, коли вони оцінюють ризик подальшої ескалації насильства, навіть після видачі заборонного та захисного припису.

У зв’язку з цим Суд зауважує, що як тільки державним органам стало відомо про характер і тяжкість звинувачень проти Н.М., національні суди помістили його під варту приблизно на одинадцять місяців. Згодом цей захід було замінено на обмежувальний припис, спрямований на захист фізичної недоторканності заявниці та її дітей. Суд переконався, що влада спочатку вжила адекватних заходів для захисту заявника від подальших погроз і насильства з боку Н.М. Суд також зазначає, що національний суд справді регулярно оцінював необхідність продовження запобіжного заходу, спираючись на кілька визначальних факторів, чому Н.М. все ще становив загрозу безпеці заявника та чому захід слід продовжити. Оцінюючи необхідність збереження запобіжного заходу, застосованого до Н.М. 8 липня 2016 року, компетентний суд через тривалий час здійснив нову оцінку ризику для фізичної недоторканності заявника з огляду на час, який минув. Він зазначив, що Н.М. дотримувався зазначеного запобіжного заходу протягом усього періоду його застосування, який становив близько двох з половиною років. Хоча було б бажано, щоб національний суд додатково обґрунтував своє рішення, це не означає, що його оцінка ризику потенційного подальшого насильства не була автономною, проактивною чи комплексною, або що він не взяв до уваги специфічну динаміку домашнього насильства або ризик подальшої ескалації насильства. У зв’язку з цим Суд зазначає, що на той час не було жодних підтверджених актів насильства Н.М. щодо заявника протягом приблизно трьох з половиною років. Крім того, усі твердження заявника щодо будь-яких подальших погроз і залякувань були вчасно розглянуті та зрештою відхилені відповідними органами.

У зв’язку з цим Суд зазначає, що право потерпілих на оскарження обмежувальних приписів у жодному разі не є абсолютною вимогою відповідно до відповідних міжнародних стандартів, а також не передбачено в багатьох внутрішніх законах держав-членів Ради Європи. Хоча положення як Директиви про права потерпілих, так і Стамбульської конвенції накладають загальне зобов’язання захищати жертв злочинів, зокрема домашнього насильства, від повторної віктимізації, залякування та помсти, а також брати до уваги права потерпілих на всіх стадіях кримінального провадження, вони не заходять настільки далеко, щоб вимагати конкретного права на оскарження потерпілих у таких питаннях, як обмежувальні приписи або тримання під вартою щодо підозрюваного злочинця.

У світлі вищевикладеного Суд не вбачає невиконання відповідними органами свого позитивного зобов’язання щодо захисту фізичної цілісності заявника. Зокрема, вони знали про серйозні звинувачення проти Н.М. і вживали різних типів відповідних заходів у відповідний час для захисту фізичної цілісності заявника, враховуючи повторюваний характер домашнього насильства.

Констатовані порушення: відсутність порушення права на повагу на приватного і сімейного життя (ст. 8 Конвенції).

Ключові слова: протидія домашньому насильству, захист жертв від домашнього насильства, відповідальність держави