Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 03 листопада 2022 року

у справі «CASE OF MAMALADZE v. GEORGIA»

за заявою № 9487/19

Щодо порушення презумпції невинуватості

Фабула справи: заявник скаржився за пунктом 2 статті 6 Конвенції на порушення його права на презумпцію невинуватості у зв’язку із заявами державних службовців, зробленими відразу після його арешту, розповсюдженням у ЗМІ різних матеріалів справи, включаючи таємні записи, та нібито одностороннім зобов’язанням про нерозголошення, покладеного на нього в рамках кримінального провадження; ці елементи нібито сприяли тому, щоб вважати його винним.

На момент подій заявник був протоієреєм і директором медичної клініки, яка діяла під керівництвом Грузинської Православної Церкви. Його заарештували в аеропорту після викривальних свідчень, наданих Головній прокуратурі, журналістом, з яким він мав особисті зв’язки. Внаслідок цього було ініціювано кримінальне провадження, у контексті якого були санкціоновані негласні слідчі заходи. У багажі заявника виявили ціанід натрію – сильнодіючу отруйну речовину. Заявника звинуватили, а згодом засудили за підготовку вбивства особистого секретаря Католікоса-Патріарха Грузії, духовного лідера Грузинської Православної Церкви Іллі II. Його апеляція не була задоволена. Як судове, так і апеляційне провадження проходили у закритому режимі.

Правове обґрунтування: Суд повторює, що презумпція невинуватості, закріплена в пункті 2 статті 6, є одним із елементів справедливого судового розгляду, який вимагається пунктом 1. Презумпція невинуватості буде порушена, якщо судове рішення або заява державного службовця щодо особи, обвинуваченої у вчиненні кримінального правопорушення, відображає думку про те, що вона є винною до того, як її вину було доведено згідно із законом. Достатньо, навіть за відсутності будь-якого офіційного висновку, наявності певного обґрунтування, яке свідчить про те, що суд чи посадова особа вважають обвинуваченого винним. Передчасне висловлення такої думки самим судом неминуче порушить згадану презумпцію (див., серед інших джерел, Deweer v. Belgium, 27 лютого 1980 р., § 56, Серія А № 35; Minelli v. Switzerland, 25 березня 1983 р., §§ 27, 30 і 37, серія A №. 62; Allenet de Ribemont v. France, 10 лютого 1995 р., §§ 35-36, серія A № 308; Daktaras v. Lithuania, № 42095/98, §§ 41-44, ЄСПЛ 2000 X; і Matijašević v. Serbia, № 23037/04 , § 45, ЄСПЛ 2006). Крім того, слід розрізняти заяви, які відображають думку про те, що особа є винною, і заяви, які просто описують «стан підозри». Перші порушують презумпцію невинуватості, тоді як другі вважаються такими, що не викликають заперечень у різних ситуаціях, які розглядав Суд (див., зокрема , рішення у справі Lutz v. Germany від 25 серпня 1987 року, § 62, серія A, № 123, та справу Leutscher v. the Netherlands, 26 березня 1996 р., § 31, Звіти 1996 – II). Пункт 2 статті 6 регулює кримінальне провадження в цілому, «незалежно від результату судового переслідування» (див. згадане вище рішення у справі Minelli v. Switzerland, § 30).Однак, як тільки обвинуваченого визнають винним, воно в принципі припиняє застосовуватися щодо будь-яких звинувачень, висунутих під час наступної процедури винесення вироку (див. Phillips v. the United Kingdom, № 41087/98, § 35, ECHR 2001 – VII).

Свобода вираження поглядів, гарантована статтею 10 Конвенції, включає свободу отримувати та передавати інформацію. Таким чином, пункт 2 статті 6 не може перешкоджати владі інформувати громадськість про кримінальні розслідування, що тривають, але вона вимагає, щоб вони робили це з усією розсудливістю та обачністю, необхідною для дотримання презумпції невинуватості (див. Allenet de Ribemont, цитоване вище, § 38).

Суд вважає, що в демократичному суспільстві поширення інформації є неминучим, коли висувається серйозне звинувачення у вчиненні службового злочину (див. Arrigo and Vella v. Malta (déc.), № 6569/04, 10 травня 2005 р.). Він визнав, що у випадках, коли заявник був важливою політичною фігурою під час стверджуваного правопорушення, найвищі посадові особи держави, включаючи Генерального прокурора, були зобов’язані інформувати громадськість про стверджуване правопорушення та подальше кримінальне провадження. Однак ця обставина не може виправдати будь-яке використання слів, які добирають посадові особи в їхніх інтерв’ю пресі (див. Butkevičius v. Lithuania, № 48297/99, § 50, ЄСПЛ 2002 – II (витяги)). Суд наголосив на важливості вибору слів державними службовцями у своїх заявах до того, як особу було засуджено та визнано винною у вчиненні певного кримінального правопорушення. Тим не менш, чи є заява державного службовця порушенням принципу презумпції невинуватості, має визначатися в контексті конкретних обставин, за яких була зроблена оскаржувана заява (див., зокрема, Adolf v. Austria, 26 березня 1982, §§ 36-41, серія A, № 49, і Daktaras, згадане вище, § 41). У будь-якому випадку, висловлені думки не можуть бути рівноцінними заявам державного службовця про вину заявника, які б заохочували громадськість вірити йому чи їй у винуватість і перешкоджали б оцінці фактів компетентним судом (див. Butkevičius, згадане вище, § 53, а також Garycki v. Poland, № 14348/02, § 70, 6 лютого 2007 р.).

Висновки: Суд зауважує, що заявника, який на той час був протоієреєм і директором медичної клініки, що діяла під керівництвом Грузинської Православної Церкви, було заарештовано за підозрою в підготовці вбивства особи, яка також працювала на Церкву. Було неминуче, що кримінальна справа проти нього приверне підвищений інтерес громадськості та широке висвітлення в ЗМІ. На цьому тлі відразу після арешту заявника було зроблено численні публічні заяви. Органи прокуратури заявили, що «зібрані ними докази» свідчили, що заявник «готував вбивство однієї з осіб і саме з цією метою придбав отруйну речовину». Суд був би готовий визнати, що заява, про яку йде мова, інформувала громадськість про те, що органи прокуратури мали в своєму розпорядженні достатні матеріали для висунення заявнику звинувачень. Проте влада також стверджувала, що якби «[цю речовину] було використано, злочинний намір обвинуваченого було б реалізовано, а летальний результат був би неминучим». Така заява дещо виходила за межі простого інформування громадськості про звинувачення проти заявника. Що ще важливіше, після початкових заяв прокуратура розповсюдила матеріали щодо кримінальної справи проти заявника. Хоча його справа привернула підвищену увагу громадськості, вимагаючи від органів слідства та прокуратури інформувати громадськість про розвиток його справи, як того також вимагав Державний захисник, органи прокуратури поширили матеріали справи, які, серед іншого, свідчать про його очевидну пропозицію придбати ціанід разом із заявою про те, що докази «встановили», що він намагався отримати інформацію щодо отрути «з метою вбивства» жертви – дії та заяви, що виходять за рамки розсуду та обачності, необхідних для дотримання презумпції невинуватості заявника.

Крім того, на заявника та головного свідка проти нього було покладено зобов’язання про нерозголошення. Проте не виявляється, що органи прокуратури намагалися забезпечити виконання зобов’язання про нерозголошення щодо останнього, дозволяючи свідку публічно висувати звинувачення проти заявника під час обговорення різних фактичних обставин, що стосуються кримінальної справи проти нього.

Суд вважає, що ці елементи, взяті в сукупності, не могли не спонукати громадськість вірити, що заявник був винним до того, як його вину було доведено згідно із законом, особливо під час провадження в суді першої інстанції, до того, як суд першої інстанції виніс вирок. Згубний вплив цих обставин на право заявника на презумпцію невинуватості не міг бути компенсований деякими заявами, зробленими заявником та його адвокатами, які явно порушували зобов’язання щодо нерозголошення (і яких пізніше викликали до прокуратури для допиту щодо цього), або можливість, згідно з національним законодавством, вимагати відмови від цього зобов’язання, що в будь-якому випадку було відхилено відповідними органами.

Констатовані порушення: презумпція невинуватості (п. 2 ст. 6 Конвенції).

Ключові слова: принцип забезпечення доведеності вини, порушення права на справедливий суд, засади кримінального провадження, захист прав обвинуваченого