Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 18 січня 2022 року

у справі «PAWEŁ SZCZYPIŃSKI v. Poland»

за заявою № 67607/17

Щодо тривалого неоскарження рішення про знесення незаконно збудованого житлового будинку

Фабула справи: Заявник скаржився, що неминуче знесення його будинку становитиме порушення його прав на повагу до свого житла та на повагу до приватного і сімейного життя, захищених статтею 8 Конвенції.

Справа стосувалася рішення про знесення будинку заявника, ухваленого мером міста в 1996 році. За цим рішенням, згідно з місцевим планом використання земель будинок було побудовано на земельній ділянці, призначеній для сільськогосподарських потреб, що виключало будь-яке будівництво житла. Заявник оскаржував це рішення в межах різних проваджень, проте без успіху. Заявник посилався на зміну обставин, а саме видачу нового плану використання землі, який набув чинності у 2012 році, відповідно до якого будівництво споруди, схожої до тієї, що мав заявник, було б дозволено. Національні суди не вбачили підстав для скасування рішення про знесення будинку від 1996 року, оскільки його зведення відразу було незаконним на час прийняття такого рішення.

Правове обґрунтування: щоб визначити, чи спричинило втручання порушення статті 8 Конвенції, Суд має перевірити, чи було воно виправданим відповідно до другого абзацу цієї статті, тобто чи було втручання «відповідно до закону» та «необхідним» у демократичному суспільстві» для досягнення однієї із «законних цілей», зазначених у статті 8 (див. Dubská and Krejzová v. the Czech Republic [GC], № 28859/11 та 28473/12, § 166, 15 листопада 2016 р.). Суд повторює, що оскаржуване втручання повинно мати певну основу у національному законодавстві, яке повинно бути належним чином доступним і сформульованим з достатньою точністю, щоб дозволити громадянину регулювати свою поведінку, він або вона здатні – за потреби з відповідною порадою – передбачити, міру, яка є розумною за обставинами, наслідки, до яких може призвести певна дія (див . A, B та C). проти Ірландії, згадане вище, § 220.

Втручання вважатиметься «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення законної мети, якщо воно відповідає «нагальній суспільній потребі» і, зокрема, якщо воно є пропорційним законній меті, що переслідується. Хоча національні органи влади мають зробити початкову оцінку необхідності, остаточна оцінка того, чи причини, зазначені для втручання, є доречними та достатніми, залишається предметом перегляду Судом на предмет відповідності вимогам Конвенції (див., серед інші органи влади, Kay and Others v. the United Kingdom , № 37341/06 , § 65, 21 вересня 2010 р., та Connors v. the United Kingdom, № 66746/01, § 81, 27 травня 2004 р.).

Крім того, з прецедентної практики Суду ясно, що вимога пункту 3 статті 8 про те, що втручання має бути «необхідним у демократичному суспільстві», піднімає питання процедури, а також питання суті (див. Connors, цит. вище, § 83, і McCann v. the United Kingdom, № 19009/04, § 49, ЄСПЛ 2008). Процесуальні гарантії, доступні особі, будуть особливо суттєвими для визначення того, чи залишалася держава-відповідач у межах своєї свободи розсуду, встановлюючи нормативно-правову базу. Зокрема, Суд повинен перевірити, чи був процес прийняття рішення, який призвів до втручання, справедливим і таким, щоб забезпечувати належну повагу до інтересів особи, захищених статтею 8 (див. Buckley v. the United Kingdom, 25 вересня 1996 р., § 76, Звіти про рішення та рішення 1996 р . – IV; Chapman v. the United Kingdom [GC], № 27138/95, § 92, ECHR 2001-I; і Connors, згадане вище, §§ 83 і 92). Таким чином, простої можливості отримати судовий перегляд адміністративного рішення, яке спричинило втрату житла, недостатньо; відповідна особа повинна мати можливість оскаржити це рішення на тій підставі, що воно є непропорційним з огляду на її або її особисті обставини (див . Ćosić v. Croatia, № 28261/06, §§ 21-23, 15 січня 2009 р., та Kay and Others, § 69 - 74, цит. вище).

Право особи на повагу до свого житла за статтею 8 Конвенції порушує питання, що мають важливе значення для фізичної та психологічної недоторканості особи, підтримки її стосунків з іншими, постійного й безпечного місця в суспільстві. Тому процес урівноваження за цим положенням у випадках, у яких втручання становить втрату особою свого єдиного житла, є іншим, при цьому особливу увагу варто надавати обсягу втручання в особисту сферу такої особи (див. Ivanova and Cherkezov, цит. вище, § 54).

Висновки: не заперечувалося те, що Заявник володів земельною ділянкою та побудованим на ній будинком. Він постійно проживав у ньому з моменту його зведення в 1994 році. Тому він і його родина мешкали в цьому будинку, і рішення про його знесення становило втручання в його права на повагу до свого житла. Таке втручання було законним, оскільки рішення про знесення від 1996 року мало чітку правову підставу в національному законодавстві. Більше того, Суд переконаний, що знесення відповідало легітимній меті відновлення правопорядку, оскільки будинок побудували без дозволу та в порушення місцевого земельного плану.

Суд підкреслює, що національні органи влади (адміністративні органи) й суди не вбачали підстав для скасування рішення про знесення від 1996 року, оскільки будівництво будинку було незаконним на час ухвалення такого рішення. Органи влади розглянули питання про те, чи подальша зміна місцевого земельного плану, яким дозволялося будівництво споруд, схожих до будинку заявника, могла бути підставою для скасування рішення про знесення 1996 року. Проте органи влади дійшли висновку, що згідно з національним законодавством неможливо посилатися на таку зміну обставин у разі, якщо від самого початку будинок було побудовано незаконно. Регіональний та Верховний адміністративні суди також підтвердили дію цього принципу.

Суд акцентує, що Уряд навів рішення Верховного адміністративного суду від 23 жовтня 2015 року, яким було урівноважено інтереси особи в скасуванні остаточного рішення принципом правової визначеності адміністративних рішень. Цей суд також висновив, що, зважаючи на обставини справи й уникнення заявником упродовж багатьох років виконання вимог закону, легітимний інтерес заявника не може бути підставою для скасування рішення про знесення 1996 року.

Суд дійшов висновку, що в цій справі органи влади урівноважили, з одного боку, інтереси заявника в збереженні свого будинку і, з іншого, інтереси суспільства. Стосовно останнього суди надали ваги принципу, що остаточне адміністративне рішення має користуватися правовою визначеністю за умови належної оцінки питань фактів і права; інакше мало б місце неоднакове ставлення до, з одного боку, осіб, які дотримуються вимог закону, та, з іншого боку, до заявника, який упродовж 20 років цього уникав. Національні суди визнали складнощі, які можуть бути результатом знесення будинку, проте вказали, що суспільний інтерес в ефективному дотриманні / реалізації будівельних норм має превалювати. Національні суди визнали важливим той факт, що в заявника було понад двадцять років для підготовки та пом’якшення наслідків знесення будинку.

З огляду на обставини цієї справи Суд дійшов висновку, що заявник міг представити свої особисті обставини в різних групах порушених ним проваджень й оскаржити рішення про знесення 1996 року, посилаючись на свої права, захищені статтею 8 Конвенції. Відповідно, провадження в його справі відповідали процесуальним вимогам, які випливають з усталеної практики Суду.

Суд, беручи до уваги викладене, виснував, що національні органи влади не перевищили межі свободи розсуду, визнаючи чинним рішення про знесення його будинку 1996 року. З обставин справи не вбачається, що було порушено статтю 8 Конвенції.

Констатовані порушення: скарга визнана явно необґрунтованою і відхилена відповідно до п.п. 3 (а) та 4 ст. 35 Конвенції.

Ключові слова: захист житлових прав, самочинне будівництво, принцип балансу інтересів