Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 15 вересня 2022 року

у справі «STANISLAV LUTSENKO v. UKRAINE (№2)»

за заявою № 483/10

Щодо незаконності застосування до ув'язненого дисциплінарних стягнень після ухвалення ЄСПЛ рішення стосовно нього

Фабула справи: заявник скаржився, що на його життя у в'язниці негативно вплинули покарання у вигляді дисциплінарних стягнень і переведення до інших в'язниць, застосованих адміністрацією пенітенціарної установи після винесення Судом рішення у заяві № 30663/04.

08 грудня 2008 року Суд виніс рішення у цій справі (Луценко проти України, № 30663/04 ), встановивши порушення пункту 1 статті 6. Рішення набрало законної сили 18 березня 2009 року. Після оприлюднення цього рішення заявника, серед іншого, було піддано низці дисциплінарних стягнень, що призвело до запровадження більш суворого режиму ув’язнення. Його також тричі переводили до інших в’язниць, розташованих далі від його дому. Заявник скаржився на санкції, деякі з яких були скасовані прокуратурою. У травні 2011 року національний суд ухвалив рішення про дострокове та негайне звільнення заявника, посилаючись на його зразкову поведінку під час ув'язнення. Хоча це рішення було скасовано, при повторному розгляді справи національний суд знову виніс ухвалу про його дострокове звільнення. При цьому заявник стверджував, що його сім'я та адвокат не були проінформовані про його переведення, а коли вони приїхали з іншого міста, щоб відвідати його, їм було відмовлено у можливості зустрітися з ним через його поміщення до карцеру, хоча ці заходи були пізніше визнані прокуратурою незаконними. Нарешті, його переведення створили ситуацію, за якої подання клопотання про його дострокове звільнення було відкладено на півтора роки.

Правове обґрунтування: у прецедентному праві Суду добре відомо, що під час позбавлення волі ув'язнені продовжують користуватися всіма основними правами та свободами, за винятком права на свободу (див. Khoroshenko v. Russia [GC], № 41418/04, § 116-17, ECHR 2015,). Утримання під вартою, як і будь-яка інша міра, що позбавляє людину свободи, тягне за собою невід'ємні обмеження її особистого та сімейного життя (там же, § 106).

Поняття «приватне життя» є широким і не піддається вичерпному визначенню; воно може, залежно від обставин, охоплювати моральну та фізичну недоторканність особи, що, у свою чергу, може поширюватися на ситуації, пов’язані з позбавленням волі (див. Raninen v. Finland, 16 грудня 1997 року, § 63, Протоколи судових рішень та рішень 1997 року – VIII). Крім того, можуть існувати обставини, за яких статтю 8 можна вважати такою, що забезпечує захист щодо умов тримання під вартою, які не досягають рівня суворості, необхідного для порушення статті 3 (там само, § 63). Хоча органи влади користуються широкими дискреційними повноваженнями у питаннях, пов’язаних із виконанням вироків, низка аспектів становища ув’язнених стосується їхніх прав за статтею 8 (див. Khodorkovskiy and Lebedev v. Russia, № 11082/06 та 13772/05, §§ 835-838, 25 липня 2013 р.).

Будь-яке втручання у право людини на повагу його або його приватного та сімейного життя буде порушенням статті 8, якщо воно не було "відповідно до закону", переслідувало законну мету або цілі відповідно до пункту 2 і було "необхідним у демократичному" суспільстві" в тому сенсі, що воно було пропорційно поставленим цілям (див. справу Slivenko v. Latvia [GC], № 48321/99, § 99, ECHR 2003-X).

Висновки: Суд зазначає, що оскаржувані заходи, які складалися з низки заходів, що обмежували права заявника під час тримання під вартою, дуже суттєво вплинули на його повсякденне життя у в'язниці. Наприклад, заявнику більше не дозволялося тимчасово звільнитися або відвідувати свою родину, зберігати гроші чи носити цивільний одяг. Отже, його право на повагу до приватного життя було було під питанням, і стаття 8 була застосовна. Крім того, оскаржувані заходи являли собою втручання в приватне життя заявника, яке передбачало, серед іншого, встановлення більш суворого режиму тримання під вартою та переведення в різні в'язниці, розташовані у віддалених місцях.

Стосовно дисциплінарних стягнень і встановлення суворого режиму ув'язнення Суд зазначає, що безпосередньо перед публікацією рішення Суду за заявою № 30663/04 від 18 грудня 2008 року, адміністрація пенітенціарної установи одинадцять разів відзначала заявника за хорошу поведінку та помістила його на менш суворий режим тримання під вартою, що дозволило йому тимчасово звільнитися з в’язниці та зустрітися з родиною. Однак у грудні 2008 року та січні 2009 року його було поміщено до дисциплінарного ізолятора на п’ятнадцять і десять днів за порушення правил ув’язнення, а згодом заявник зіткнувся з несприятливою зміною умов тримання під вартою, коли його перевели з підрозділу з найменш суворим режимом до суворішого. Чинне законодавство, тобто статті 100 та 101 Кримінально-виконавчого кодексу України, передбачало, що зміна режиму ув’язнення можлива лише у разі грубого порушення правил в’язниці. Суд зауважує, що Уряд не стверджував, що неналежна поведінка, за яку в’язнична адміністрація застосувала дві санкції, які призвели до поміщення заявника під суворіший режим – відсутність на робочому місці та володіння мобільним телефоном, становили грубі порушення в розумінні чинного законодавства. Уряд визнав, що «деякі санкції», застосовані до заявника, згодом були визнані прокурором незаконними.

Що стосується переведення між в'язницями, заявник спочатку відбував покарання у в'язниці, розташованій за 18 км від його дому. Однак після рішення Суду з 2009 по 2011 роки його перевели до трьох різних в’язниць, розташованих на відстані від 72 км до 1390 км від його дому. Згідно з національним законодавством, передача дозволялася лише за виняткових обставин.

Єдиним доступним документом щодо санкцій заявника та його переведення є рішення місцевого суду від 16 травня 2011 року. Цей суд назвав санкції «безпідставними та незрозумілими» та такими, що були накладені за «незрозумілі, неоднозначні, сумнівні порушення – з огляду на за зразкову поведінку» – і заявив, що прокурор скасував їх як необ’єктивні та безпідставні. Пізніше начальник тюрми скасував ці санкції після внутрішнього розгляду, який довів їх незаконність. Стосовно переведення заявника в суд зазначено, що «навіть найстрашніші порушники тюремних правил відбувають покарання в одній в’язниці, переведення можливе лише у виняткових випадках». Щоправда, вищезгадане рішення суду було скасовано з невідомих причин, і справу повернули до місцевого суду на новий розгляд. Однак це не вплинуло на дійсність рішень прокурора та начальника в'язниці про скасування санкцій як необґрунтованих та незаконних. Більше того, після повторного розгляду справи національний суд знову ухвалив звільнити заявника на підставі аналізу його одинадцяти похвал, його позитивного ставлення до роботи та навчання, а також відсутності будь-яких несприятливих коментарів з боку адміністрації в'язниці № 4 щодо його поведінки або дотримання ним тюремних правил. Останнє рішення, в якому не повторювалися формулювання, використані у рішенні від 16 травня 2011 року, але й не йшлося про помилковість його висновків, стало остаточним.

На думку Суду, вищевикладеного достатньо, щоб дійти висновку, що оскаржувані дисциплінарні стягнення, які призвели до застосування до заявника більш суворого режиму ув’язнення, а також оскаржувані рішення про неодноразове переведення заявника до інших в’язниць не мали правових підстав. Отже, Суд визнає, що втручання, на яке скаржиться заявник, було незаконним і, отже, немає необхідності визначати, чи переслідувало втручання законну мету, і якщо так, то чи було воно пропорційним переслідуваній меті.

Констатовані порушення: право на повагу до приватного життя (ст. 8 Конвенції).

Ключові слова: захист прав ув'язнених, умови тримання ув'язнених, пенітенціарний режим, приватне життя ув'язнених