Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 15 вересня 2022 року

у справі «M.K. v. UKRAINE»

за заявою № 24867/13

Щодо неналежного інформування особи про результати тестування на ВІЛ та неправомірного розголошення інформації про її ВІЛ-позитивний статус іншим особам

Фабула справи: заявниця скаржилась на порушення її права на повагу до свого приватного життя за статтею 8 Конвенції у зв'язку з тим, що аналіз крові для визначення наявності ВІЛ було здійснено незаконно під час проходження заявницею регулярного медичного огляду у військовому госпіталі та вона не була належним чином поінформована про результати аналізу. Заявниця також скаржилася на те, що результати аналізу були незаконно розголошені третім особам, зокрема її роботодавцю за місцем служби. Заявниця безуспішно намагалася домогтися відшкодування шкоди госпіталем за незаконне проведення аналізу й розголошення результатів тестування. Так само їй не вдалося притягнути медичний персонал госпіталю до кримінальної відповідальності.

Правове обґрунтування: Суд вже раніше визнавав, що розголошення без згоди пацієнта медичних записів (історій хвороб), що містять конфіденційні персональні дані про пацієнта, клінікою Управлінню соціального страхування і, відповідно, ширшому колу державних службовців становило втручання в право пацієнта на повагу до приватного життя (див. M.S. v. Sweden, 27 серпня 1997 року, § 35, Reports 1997-IV). Розголошення медичних даних медичними установами, зокрема, роботодавцю пацієнта також становить втручання в право на повагу до приватного життя (див. Radu v. the Republic of Moldova, no. 50073/07, § 27, 15 квітня 2014 року) (пункт 35 рішення). Будь-яке втручання в індивідуальні права, передбачені статтею 8 Конвенції, може виправдовуватися лише за пунктом 2 статті 8 Конвенції, якщо воно відбувається згідно із законом, переслідує одну або декілька легітимних цілей, про які йдеться в цьому пункті, та є необхідним у демократичному суспільстві для досягнення такої мети (див. Azer Ahmadov v. Azerbaijan, no. 3409/10, § 63, 22 липня 2021 року).

Суд раніше вже визнавав, що роботодавці можуть мати легітимний інтерес в інформації про фізичне здоров’я працівників, особливо в контексті покладення на них певних професійних обов’язків, пов’язаних із конкретними навичками, функціями чи компетенціями, але підкреслив, що збір й обробка відповідної інформації має бути законною і забезпечувати дотримання справедливого балансу між інтересами роботодавця та побоюваннями кандидата щодо конфіденційності (див. Surikov v. Ukraine, no. 42788/06, § 91, 26 січня 2017 року).

Висновки: чи була заявниця належним чином поінформована про свій діагноз. Суд наголошує, що інформування про діагноз потрібне для того, щоб особа могла зробити усвідомлений та незалежний вибір стосовно свого догляду, підтримки й лікування. Право на інформацію – основоположний етичний і правовий принцип, особливо за умови ризику подальшого поширення хвороби особою. З огляду на положення національного законодавства заявниця мала право на отримання інформації про результати свого тестування на ВІЛ (див. статтю 7 Закону України «Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ» 1992 року (Закон про ВІЛ), чинну на час подій. Згідно із Законом про ВІЛ ВІЛ-інфікована особа зобов’язана письмово підтвердити отримання інформації про позитивний результат тесту та рекомендацій про подальше лікування (див. статтю 12 Закону про ВІЛ). Національні суди не посилалися на такі письмові докази, й аргументи заявниці щодо цього залишилися без відповіді. За цих обставин Суд не може погодитися з висновками національних судів і вважає, що мало місце втручання в право заявниці на повагу до свого приватного життя через неналежне інформування її госпіталем про результати аналізу на ВІЛ. Керуючись зазначеними вище підставами, Суд вирішив, що таке втручання не було «згідно із законом» у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції.

Стверджуване розголошення результатів аналізу матері заявниці. Суд зазначає, що українське законодавство на час подій передбачало суворі вимоги для забезпечення захисту медичних даних. Порушення правил конфіденційності інформації про стан здоров’я будь-якої особи є навіть кримінально караним діянням. Стаття 8 Закону про ВІЛ, що приділяє увагу особливому захисту осіб, які страждають на ВІЛ, чітко забороняє медичним працівникам розголошувати інформацію про позитивний ВІЛ-статус особи будь-кому, крім особи, якої це стосується. З правила про нерозголошення є винятки, які поширюються тільки на батьків пацієнта лише в разі, якщо пацієнт неповнолітній, чого в ситуації заявниці не було. Суд зауважує, що Закон про ВІЛ, насамперед спрямований на сувору заборону будь-якого необґрунтованого розголошення про статус ВІЛ-інфікованої особи, не передбачав винятку для інформування медичним персоналом родича про ВІЛ-статус особи на основі усної згоди пацієнта. З огляду на наведене Суд вирішив, що розголошення госпіталем інформації про стан здоров’я заявниці її матері чи то у вигляді «інформування», чи то «підтвердження» не мало правової основи, яка б відповідала вимогам Конвенції, і тому не «було згідно із законом» у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції.

Стверджуване розголошення результатів військовій частині. У цій справі національні суди посилалися на Положення про військово-лікарську експертизу та медичний огляд у Збройних Силах України, затверджене наказом Міністерства оборони України № 2 від 4 січня 1994 року (чинне до 28 листопада 2008 року), як на правову основу обробки інформації про стан здоров’я заявниці. Суд зазначає, що це Положення було публічним документом, який закріплював конкретні правила, що регулювали медичний огляд військовослужбовців і дозволяли доступ до даних про стан їхнього здоров’я після огляду військово-лікарськими комісіями й командирами відповідної військової частини без установлення будь-яких винятків щодо діагнозу. Водночас Суд зауважує, що застосування вказаних пунктів Положення стосовно діагнозу ВІЛ явно суперечило Закону про ВІЛ, на який посилалася заявниця і який передбачав особливий захист ВІЛ-інфікованих осіб та встановлював виключний перелік осіб й установ, яким може надаватися інформація про ВІЛ-позитивний статус особи. Цей Закон не містив жодного винятку з нерозголошення стосовно військовослужбовців для будь-яких цілей.

Суд також указує, що Закон про ВІЛ мав юридичну силу акта Парламенту, тоді як наказ Міноборони був підзаконним нормативно-правовим актом і тому законно не міг впроваджувати додаткові обмеження прав та обов’язків, передбачених законом. За цих обставин важко зрозуміти, чому Положення мало вважатися таким, яке превалювало над Законом про ВІЛ. Ані національні суди у своїх рішеннях, ані Уряд у своїх міркуваннях жодним чином не розглянули цього конкретного та важливого аргументу, який заявниця послідовно висловлювала як у межах національного провадження, так і в Суді. Крім того, навіть припустивши, що передача результатів медичних оглядів заявниці до військової частини мала певну правову основу в національному законодавстві, Суд вирішив, що непослідовність у чинному на той час законодавстві з такого важливого питання, як розголошення ВІЛ-статусу особи, як і в цій справі, порушувала вимогу «якості закону» згідно з Конвенцією і створила ситуацію, яка не була для заявниці передбачуваною в розумінні усталеної практики Суду за пунктом 2 статті 8 Конвенції. Із цього випливає, що втручання у приватне життя заявниці не було законним для цілей статті 8 Конвенції.

Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя (ст. 8 Конвенції) через неінформування госпіталем заявниці про результати тестування на наявність ВІЛ та розголошення позитивного ВІЛ-статусу заявниці її матері й за місцем роботи.

Ключові слова: захист медичних прав, конфіденційність медичної інформації, порушення прав пацієнта, право на приватність, лікарська таємниця, наслідки розголошення медичної інформації