Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 09 червня 2022 року

у справі «GREBENYUK v. UKRAINE»

за заявою № 25580/18

Щодо оцінки факту засудження особи апеляційним судом без проведення повторного допиту певних свідків

Фабула справи: заявник скаржився за пунктами 1 та 3 (d) статті 6 Конвенції на те, що його було засуджено апеляційним судом після ухвалення судом першої інстанції виправдувального вироку, навіть попри те, що апеляційний суд не допитав деяких свідків, на показаннях яких ґрунтував свій виправдувальний вирок суд першої інстанції.

У листопаді 2013 року в м. Чернігові відбулася демонстрація. Заявникові, заступнику начальника обласної міліції на час подій, було пред’явлено обвинувачення в незаконному втручанні у право на мирні зібрання. Згідно з обвинуваченнями заявник усвідомлював, що демонстрація не становила жодного ризику для громадського порядку, але наказав офіцеру міліції надіслати міській владі листа з неправдивими твердженнями про наявність такого ризику. На підставі цього листа органи влади домоглися ухвалення судом рішення про заборону установлення мітингувальниками наметів та аудіо- й відеоапаратури. Утім, такі конструкції й обладнання були встановлені. Заявник наказав правоохоронцям допомогти державним виконавцям у демонтажі цього обладнання та заблокувати доступ демонстрантів до нього. Водночас заявник діяв протиправно, оскільки знав про відсутність судового рішення, яке б конкретно дозволяло демонтаж обладнання. 4 лютого 2016 року суд першої інстанції виправдав заявника. Суд частково мотивував своє рішення показаннями шести офіцерів міліції, нижчих за рангом, які були присутні під час демонтажу й засвідчили, що особисто не бачили, як заявник керував цією операцією. 1 червня 2017 року Апеляційний суд Чернігівської області, провівши слухання в присутності сторін, повторно дослідив значну частину доказів у справі, зокрема показання свідків, але відмовив у допиті вищезгаданих офіцерів. Суд визнав заявника винним та призначив йому покарання у вигляді трьох років позбавлення волі умовно. 20 лютого 2018 року Верховний Суд залишив без змін вирок апеляційного суду в цій частині.

Правове обґрунтування: відповідні загальні принципи були підсумовані в рішенні ЄСПЛ у справі Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine (no. 42310/04, § 273, 21 квітня 2011 року) і Chernega and Others v. Ukraine (no. 74768/10, §§ 176 та 177, 18 червня 2019 року).

Суд нагадує, що до його функцій не входить розгляд тверджень про ймовірні помилки факту або права, допущені національними судами, за винятком випадків і меж, у яких вони можуть порушити права і свободи, захищені Конвенцією. Стаття 6 Конвенції не встановлює будь-яких правил допустимості доказів або методів їх оцінки, адже ці питання передусім мають регулювати національне законодавство та суди. Суд не має діяти як суд четвертої інстанції, тому не ставитиме під сумнів оцінку національних судів за пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо лише їхні висновки не будуть свавільними чи явно необґрунтованими.

Висновки: питання в цій справі полягало в тому, чи не зашкоджує відмова апеляційного суду взяти до уваги показання шістьох свідків-офіцерів міліції без проведення їх допиту справедливості провадження щодо заявника; у будь-якому разі головним є питання й того, чи не зашкодила відмова апеляційного суду в допиті цих свідків загальній справедливості провадження.

Суд зауважує, що зазначені показання шістьох свідків-офіцерів міліції в жодному разі не стосувалися ключового елемента пред’явлених заявникові обвинувачень, а саме, що він доручив підпорядкованому офіцерові ввести міську владу в оману стосовно наявності ризиків для громадського порядку, які може спричинити запланована демонстрація. Сам підпорядкований офіцер був допитаний як судом першої інстанції, так і апеляційним судом. суди обох інстанцій дослідили відеодокази, про які йшла мова. Суд першої інстанції визнав, що на відео можна було побачити заявника, який давав вказівки офіцерам міліції розганяти мітингувальників або фіксувати їхні дії на відео. Суд не вбачає нічого свавільного чи явно необґрунтованого в іншому тлумаченні цих доказів / показань апеляційним судом у тому сенсі, що заявник давав вказівки не лише про фіксацію дій протестувальників, а і про усунення їх із місця події. Апеляційний суд чітко зазначив, що відео було хорошої якості, дозволяло ідентифікувати залучених осіб і мало високу доказову цінність, оскільки не залежало від суб’єктивного тлумачення окремих свідків, які розповідали про відповідні події. Це твердження можна вважати опосередкованим коментарем щодо обмеженої цінності показань шістьох свідків-офіцерів міліції, які апеляційний суд не розглянув: справді, показання цих свідків про те, що вони особисто не бачили заявника при керуванні операцією з демонтажу, обмежувалися їхнім особистим досвідом та спостереженнями, а тому не спростовували інших доказів, досліджених апеляційним судом, з яких випливало, що заявник фактично керував операцією. Насамкінець апеляційний суд безпосередньо дослідив усі ключові докази й навів причини незгоди з оцінкою цих доказів судом першої інстанції. Заявник мав повну можливість коментувати та оскаржувати всі докази у справі. Він не стверджував про перешкоди в перехресному допитів свідків, яких допитав апеляційний суд і показання яких зрештою були покладені в основу його рішення.

Суд дійшов висновку, що заявник не пред’явив аргументовану скаргу на те, що його засудження апеляційним судом без проведення повторного допиту певних свідків зашкодило справедливості кримінального провадження щодо нього в цілому.

Констатовані порушення: заяву визнано неприйнятною (п. 3 (а) і п. 4 ст. 35 Конвенції).

Ключові слова: доказування у кримінальному провадженні, право на справедливий суд, право на звернення до ЄСПЛ, дослідження доказів судом