Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 20 жовтня 2022 року

у справі «BIERSKI v. POLAND»

за заявою № 46342/19

Щодо відмови судових органів вжити своєчасних заходів для відновлення контакту батька з його недієздатним повнолітнім сином

Фабула справи: заявник скаржився на порушення його права на доступ до суду та права на повагу до його сімейного життя через відмову судів врегулювати його контакти з недієздатним повнолітнім сином.

У 1999 році заявник одружилася з А.Р., і того ж року у них народився син Д.Б. Д.Б страждає на синдром Дауна. У 2001 році заявник та А.Р. розлучилися, і Д.Б. жив зі своєю матір’ю. Було призначено опікуна, і заявник підтримував контакт зі своїм сином. У жовтні 2017 року заявник успішно звернувся до районного суду з клопотанням про тимчасовий захід для регулювання контактів з Д.Б., оскільки наступного місяця Д.Б. досягне 18 років і призначений опікун більше не виконуватиме своїх функцій. У лютому 2018 року обласний суд визнав Д.Б. недієздатним, а в травні 2018 року А.Р. призначив її опікуном, але вона відмовилася співпрацювати, щоб підтримувати контакт між заявником та його сином. 4 жовтня 2018 року районний суд відхилив клопотання заявника про врегулювання контактів з Д.Б. та скасував рішення про застосування тимчасового заходу. Він постановив, що заявник не мав права вимагати спілкування зі своїм недієздатним повнолітнім сином, посилаючись на постанову Верховного Суду від 17 травня 2018 року з цього приводу. Відповідно до останнього, лише призначений судом опікун міг звернутися до сімейного суду з проханням вжити відповідних заходів. Апеляцію заявника було відхилено. У лютому 2019 року заявник звернувся до районного суду з проханням змінити опікуна Д.Б. і врегулювати контакти з його сином. Суд повідомив про провадження компетентного прокурора, який також вимагав врегулювати контакт між заявником та його сином. 17 листопада 2020 року на підставі клопотання прокуратури районний суд надав регламентований контакт. Він відхилив клопотання заявника.

Правове обґрунтування: Суд повторює принцип, згідно з яким стосунки між батьками та дорослими дітьми не підпадають під захист статті 8, якщо «не буде доведено існування додаткових факторів залежності, крім звичайних емоційних зв’язків» (див. Senchishak v. Finland, № 5049/12, § 55, 18 листопада 2014 р.; Emonet and Others v. 31519/96, 7 листопада 2000 р.). Суд постійно постановляв, що стаття 8 містить право батьків на вжиття заходів з метою возз’єднання його з дитиною, а також зобов’язання національних органів влади вживати таких заходів. Це стосується не лише справ, пов’язаних із обов’язковим взяттям дітей під державну опіку та впровадження заходів опіки (див., зокрема, Olsson v. Sweden (№ 2) , 27 листопада 1992 р., § 90, Серія А, № 250), а також у випадках, коли між батьками та/або іншими членами сім’ї дітей виникають суперечки щодо контактів і місця проживання (див., наприклад, рішення у справі Hokkanen v. Finland від 23 вересня 1994 р., § 55, Серія А № 299-А). Зобов’язання національних органів влади вживати заходів для сприяння контакту батьків, які не є опікунами, з дітьми після розлучення, не є абсолютним (див., mutatis mutandis, Hokkanen v. Finland, згадане вище, § 58). Ключовим фактором є те, чи ці органи влади вжили всіх необхідних заходів для сприяння контакту, яких можна розумно вимагати в особливих обставинах кожного випадку (там само). Іншими важливими факторами у провадженні щодо дітей є те, що час набуває особливого значення, оскільки завжди існує небезпека, що будь-яка процесуальна затримка призведе до фактичного вирішення питання, яке перебуває на розгляді суду (див. H. v. the United Kingdom, 8 липня 1987 р., §§ 89 ‑ 90, Серія А № 120). У цьому відношенні Суд нагадує, що, хоча стаття 8 не містить чітких процесуальних вимог, заявник має бути залучений до процесу прийняття рішення, розглядуваного в цілому, у мірі, достатній для забезпечення йому необхідного захисту його інтересів, гарантованих цією статтею (див. Fernández Martínez v. Spain [GC], № 56030/07, § 147, ЄСПЛ 2014 (витяги); Elsholz v. Germany [GC], № 25735/94, § 52, ECHR 2000 - VIII; Z.J. v. Lithuania, № 60092/12, § 100, 29 квітня 2014 року; і W. v. the United Kingdom, 8 липня 1987 р., § 64, серія A № 121).

Висновки: Суд визнає, що навіть після досягнення 18-річного віку Д.Б. був частиною основної родини заявника. Крім того, Д.Б. страждає на синдром Дауна і є повністю недієздатним. З огляду на це Суду зрозуміло, що існували «додаткові фактори залежності» між заявником та його сином, оскільки заявник був однією з близьких осіб, які могли спілкуватися з Д.Б. Беручи до уваги вищезазначені міркування, Суд визнає, що, незважаючи на те, що Д Б. уже не був неповнолітнім у відповідний час, між заявником та його сином існувало «сімейне життя» у значенні статті 8 Конвенції, і тому стаття 8 застосовна до цієї справи. Суд також зазначає, що початкове втручання у контакти заявника з його сином було спричинене відмовою А.Р. дозволити такі контакти. Оскільки вона була призначеним законним опікуном Д.Б., заявник звернувся до національних судів, щоб врегулювати права на контакти з Д.Б. Однак національні суди відхилили його прохання, що призвело до того, що заявник не мав жодного контакту з Д.Б. протягом більше двох років.

У цій справі, як випливає з рішень національних судів та з постанови Верховного Суду від 17 травня 2018 року, заявник не мав права порушувати провадження для визначення контактів зі своїм повністю недієздатним повнолітнім сином. Таким чином, заявнику не було куди звернутися, щоб забезпечити права на спілкування зі своїм сином, оскільки не існувало нормативної бази для захисту його сімейних прав. Дійсно, постанова Верховного Суду від 17 травня 2018 року прямо виключає таке право. Суд зауважує, що немає жодних ознак того, що обмеження, про яке йде мова, переслідувало будь-яку законну мету або могло вважатися «необхідним у демократичному суспільстві», і Уряд не стверджував протилежного. Крім того, Суд не бачить, які конкуруючі інтереси були присутні в даній справі. Заявник, як біологічний батько з усталеними стосунками зі своїм сином, явно був зацікавлений у продовженні стосунків після того, як Д.Б. досяг повноліття, і немає нічого, що вказує на те, що це не буде на користь сина. У цьому відношенні, посилаючись на аргументи Уряду, Суд зазначає, що заявник не прагнув контактувати зі своїм сином проти волі останнього; принаймні, в матеріалах справи така ознака відсутня. По-перше, стан здоров’я сина заявника, очевидно, не дозволяв йому висловити власну волю. По-друге, заявник не шукав примусового контакту зі своїм сином. Натомість він вимагав судового провадження, яке б визначило обсяг і частоту контактів між ними, оскільки опікун Д.Б., А.Р., відмовилась співпрацювати, щоб підтримувати контакт між батьком і сином. Звичайно, суд, покликаний прийняти рішення з цього питання, повинен буде зважити інтереси заявника та інтереси його сина, якщо вони суперечать один одному, або якщо виявиться, що син не бажає контактувати зі своїм батьком. Однак, згідно з положеннями національного законодавства, національні суди взагалі не розглядали клопотання заявника. Його було відхилено через відсутність у заявника правового статусу. Лише 17 листопада 2020 року було досягнуто домовленостей про контакт після запиту, поданого прокурором. До цієї дати, тобто понад два роки, заявник був позбавлений будь-яких контактів зі своїм сином. У зв’язку з цим Суд повторює, що час є важливим фактором у провадженні щодо дітей, оскільки будь-яка затримка може призвести до певного рівня відчуження, і, на думку Суду, те ж саме може статися по відношенню до молодої дорослої особи з серйозними психічними вадами.

Отже, Суд вважає, що у згаданий вище період органи влади не виконали свого позитивного зобов’язання вжити заходів, спрямованих на відновлення контакту між заявником та його сином. Навіть беручи до уваги межі розсуду держави, Суд визнає, що відсутність будь-якої нормативної бази для захисту права заявника на його сімейне життя в ситуації, коли його дорослий син є повністю недієздатним, становить порушення статті 8 Конвенції.

Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя (ст. 8 Конвенції).

Ключові слова: право дитини на контакт з батьками, захист прав батьків, право на доступ до правосуддя, сімейні права недієздатної особи