Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 03 лютого 2022 року

у справі «N.M. AND OTHERS v. FRANCE»

за заявою № 66328/14

Щодо порушення права на відшкодування витрат, пов’язаних з інвалідністю дитини, у зв’язку з ретроактивним застосуванням закону

Фабула справи: Заявники - двоє батьків та їхній син скаржились на ретроактивне застосування норм права.

Заява стосується відхилення адміністративними судами аргументів батьків при розгляді їхніх вимог про компенсацію окремих витрат, пов’язаних з інвалідністю їхньої дитини. На час пренатальної діагностики інвалідність не було виявлено. До цієї справи застосовними були положення, що випливали із Закону від 4 березня 2002 року, кодифікованого згідно зі статтею L. 114-5 Соціального і сімейного кодексу (далі – Кодекс), які забороняли включати ці кошти при визначенні компенсації за завдану шкоду і які набули чинності після народження дитини й до подачі її батьками позову про відшкодування шкоди. У цій справі у 2014 році Conseil d’État постановила, що оскільки заявники не порушили провадження до набрання чинності відповідним законодавством (7 березня 2002 року), стаття L. 114-5 Кодексу була застосовна до спору, і дійшла висновку, що це перешкоджає присудженню компенсації витрат на догляд за дитиною-інвалідом протягом її життя, компенсації, на яку вони мали б право відповідно до послідовної судової практики до набрання чинності цим законодавством.

Правове обґрунтування: Суд нагадує, що відповідно до його прецедентного права (див. зокрема, вищезгадані рішення у справі Maurice v. France [GC], № 11810/03, ECHR 2005-IX, та Draon v. France [GC], № 1513/03, 06.10.2005), заявник може стверджувати про порушення статті 1 Протоколу № 1 тільки в тій мірі, якою рішення, що розглядаються, стосуються його або її "власності" за змістом цього положення. Поняття "майно" може охоплювати як "фактичне майно", так і активи, включаючи в деяких чітко визначених ситуаціях права вимоги. Для того, щоб вимога могла кваліфікуватися як "власність" у рамках статті 1 Протоколу № 1, власник вимоги повинен продемонструвати, що вона має достатню підставу у внутрішньому законодавстві, наприклад, за допомогою усталеної судової практики. Як тільки це буде встановлено, може вести мову про поняття "законне очікування".

Суд зазначає, що будь-яке втручання в права, захищені статтею 1 Протоколу № 1, має відповідати вимозі законності (див. Vistiņš and Perepjolkins v. Latvia [GC, № 71243/01, § 95, 25). Однак наявність правової основи у внутрішньому законодавстві сама по собі не є достатньою підставою для дотримання принципу законності. Крім того, ця правова основа повинна мати певну якість, а саме: бути сумісною з верховенством права і надавати гарантії проти свавілля. Таким чином, правові норми, на яких ґрунтується позбавлення майна, мають бути достатньо доступними, точними та передбачуваними у застосуванні (Lekić v. Slovenia [GC], № 36480/07, § 95, 11.12.2018; Beyeler v. Italy [33202/96, § 109, ECHR 2000 - I [GC]; Hentrich v. France, § 42; Lithgow and Others v. the United Kingdom, § 110; Ališić and Others v. Bosnia - Herzegovina, Croatia, Serbia, Slovenia and the former Yugoslav Republic of Macedonia [GC], № 60642/08, § 103, ECHR 2014; Centro Europa 7 Srl and Di Stefano v. Italy [GC], № 38433/09, § 187; Hutten-Czapska v. 35014/97, § 163, ECHR 2006 - VIII; Vistiņš and Perepjolkins v. Latvia [GC], §§ 96-97). Відмінності у прецедентному праві можуть створити правову невизначеність, яка несумісна з вимогами верховенства права (Molla Sali v. Greece [GC], № 20452/14, § 153, 19.12.2018).

Висновки: Суд зазначає, що ані лікарня, ані Уряд не заперечували факту того, що неправильно проведена ультразвукова діагностика заявниці під час вагітності є халатністю, яка завдала шкоди. Ключовим питанням у цій справі є дата події, з якої заявники були вправі вимагати відшкодування шкоди. Суд вважає, що з огляду на принципи французького права та усталеної судової практики про відповідальність, за якими право вимагати компенсацію виникає відразу ж після завдання шкоди, заявники могли легітимно очікувати на отримання компенсації завданої їм шкоди, що відповідала витратам догляду за дитиною з інвалідністю, щойно така шкода виникла, а саме з моменту народження дитини. Із цього випливає, що заявники мали вимогу, врегулювання якої вони могли очікувати згідно із загальноправовими положеннями про відповідальність за халатність, ураховуючи, що шкода була завдана до набрання чинності спірним законом. Тому вони мали «майно» в розумінні першого речення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

В цій справі Суд підкреслює, що сторонами не заперечується те, що застосування до позову заявників положень статті L. 114-5 Кодексу, яка, в принципі, виключала компенсацію витрат на догляд за сином заявників у зв’язку з його інвалідністю, становило втручання у право власності. Тому Суд має з’ясувати, чи було оскаржуване втручання виправданим за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Насамперед Суд в цій справі зазначає, що відповідно до рішення Конституційної ради 2010-2 QPC всі перехідні положення, які передбачали ретроактивне застосування статті L. 114-5 Кодексу були скасовані. Скасування цих положень створило можливість для застосування загальноправових положень, які встановлювали попереднє застосування закону. Із цього випливало, що з урахуванням скасування всіх перехідних положень та за відсутності інших положень закону, якими б це передбачалося, стаття L. 114-5 Кодексу не могла застосовуватися до обставин, що виникли до набрання чинності Законом від 4 березня 2002 року, незалежно від дати порушення провадження. По-друге, Суд відзначає розбіжність між тлумаченнями Conseil d’État та Касаційного суду. У своєму рішенні від 15 грудня 2011 року Касаційний суд заперечив застосування статті L. 114-5 Кодексу до обставин / подій, що виникли до 7 березня 2002 року – дати набрання чинності Законом від 4 березня 2022 року, незалежно від дати подачі позову про відшкодування. Пізніше Касаційний суд підтримав такий підхід. За цих обставин Суд не може дійти висновку, що законність втручання в результаті застосування Conseil d’État у своєму рішенні 31 березня 2014 року статті L. 114-5 Кодексу могла бути встановлена на основі врегульованої та стабільної судової практики національних судів. Суд робить висновок, що ретроактивне втручання у власність заявників не могло вважатися «передбаченим законом» у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Констатовані порушення: захист права власності (ст. 1 Першого протоколу до Конвенції).

Ключові слова: справедлива сатисфакція, порушення права власності, дія закону в часі, неналежне надання медичних послуг, право на відшкодування шкоди