Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 24 лютого 2022 року

у справі «С.А. ПРОТИ УКРАЇНИ»

за заявою № 7445/21

Щодо відсутності ефективного доступу до процедури надання статусу біженця в особи, яка тримається під вартою і підлягає видачі

Фабула справи: заявник скаржився за статтями 3 і 13 Конвенції, що національні органи влади не розглянули його тверджень про загрозу жорстокого поводження з ним у випадку видачі до Таджикистану.

У грудні 2019 року заявника затримали та помістили під варту в Україні за підозрою у вчиненні на території країни розбою за обтяжуючих обставин і незаконному зберіганні зброї. Органи державної влади Таджикистану звернулися із запитом про видачу заявника у зв’язку з обвинуваченням у причетності до діяльності терористичних угруповань «Ісламська держава Іраку та Леванту» та «Фронт Ан-Нусра», які діють у Сирії. Вони запевнили, що заявник не буде підданий жорстокому поводженню. Перебуваючи під вартою у Київському СІЗО, заявник заповнив і підписав стандартну заяву-анкету про визнання біженцем, затверджену для використання Міністерством внутрішніх справ України. У ній заявник зазначив, що боявся переслідувань у Таджикистані у зв’язку з його салафітськими релігійними переконаннями та практикою, і саме з цієї причини у Таджикистані щодо нього було порушено кримінальну справу. 04 травня 2020 року відділ поліції, який розслідував українську кримінальну справу щодо заявника, надіслав його заяву-анкету до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби в м. Київ та Київській області (далі – міграційна служба). Міграційна служба, не розглянувши по суті заяву про визнання біженцем, дала заявнику вказівку (листом від 03 червня 2020 року) подати заяву особисто або через адміністрацію ізолятора. Вона також надіслала йому новий порожній формуляр заяви-анкети про визнання біженцем. Згідно з листом адміністрації ізолятора у червні 2020 року заявник подав адміністрації ізолятора нову заяву-анкету про визнання його біженцем. 16 червня 2020 року остання надіслала заяву до міграційної служби. Вбачається, що документ було надіслано без будь-якого відстеження. Заявнику відповіді надано не було. Згідно з твердженнями Уряду міграційна служба не отримала відповідного листа, а жодного документа про його вручення від поштової служби отримати не вдалося. Заявник звернувся з позовом до Окружного адміністративного суду міста Києва, поскаржившись, що міграційна служба не розглянула його заяву. Провадження триває.

08 жовтня 2020 року Офіс Генерального прокурора (далі – ОГП) виніс постанову про видачу заявника до Таджикистану. Заявник подав скаргу на постанову про видачу. Зокрема, він стверджував, що його заява про визнання його біженцем не була належним чином прийнята та розглянута, і він був змушений звернутися з позовом до суду, аби вимагати її розгляду. У доповненні до своєї скарги він також у загальних формулюваннях зазначив, що в Таджикистані йому загрожувало жорстоке поводження, заборонене статтею 3 Конвенції. Остаточною ухвалою від 02 лютого 2021 року Київський апеляційний суд відмовив у задоволенні скарги. Національні суди встановили законність постанови про видачу заявника, зокрема, з огляду на те, що згідно з наданою міграційною службою інформацією заявник не подавав заяву про визнання його біженцем. Згідно із законодавством оскарження заявником до адміністративних судів відмови у прийнятті його заяви не було перешкодою для його видачі. 12 лютого 2021 року ОГП повідомив Уряд про рішення відстрочити видачу заявника до винесення остаточного вироку в українській кримінальній справі щодо нього, а також до відбуття ним покарання або звільнення від відбування будь-якого можливого покарання (згідно з частиною першою статті 592 Кримінального процесуального кодексу України).

Правове обґрунтування: узагальнення відповідних принципів практики Суду щодо статті 3 Конвенції наведено в рішенні у справі «М.С. проти Словаччини та України» (M.S. v. Slovakia and Ukraine), заява № 17189/11, пункти 113 – 116, від 11 червня 2020 року з подальшими посиланнями).

Висновки: у справах, подібних цій, коли національні органи влади не провели ретельної оцінки потенційної загрози жорстокого поводження в країні призначення, може бути доречним застосування процесуального підходу до розгляду скарги за статтею 3 Конвенції, головне питання полягатиме ж у тому, чи мав заявник ефективний доступ до процедури, в межах якої його твердження про наявну загрозу були б розглянуті відповідно до вимог Конвенції. Національне законодавство передбачало два потенційні механізми для розгляду скарги заявника на можливу загрозу в Таджикистані: (i) процедура надання статусу біженця, у тому числі оскарження будь-якого несприятливого рішення у зв’язку із заявою про визнання біженцем, та (ii) оскарження до судів постанови про видачу. Суд не виключає, що будь-який із цих двох засобів юридичного захисту, взятий окремо, міг бути ефективним. Однак ця справа демонструє, що на практиці суди, які розглядають скарги на постанову про видачу, можуть вважати, як і в цій справі, що процес розгляду заяви про визнання біженцем є основним механізмом для оцінки будь-якої загрози жорстокого поводження. Вони посилалися на висновки, зроблені під час процесу надання статусу біженця, або ж на їхню відсутність, без жодного аналізу справи по суті. Цей підхід сам собою не є проблемним, якщо заявник має ефективний доступ до процедури надання статусу біженця. Однак через спосіб, в який міграційна служба розглядала спроби заявника подати заяву про визнання його біженцем, цей засіб юридичного захисту, визнаний національними органами влади ключовим, виявився неефективним.

Згідно з національним законодавством, аби заява про визнання біженцем була належним чином подана, її необхідно подати уповноваженій посадовій особі (наразі посадовій особі міграційної служби) особисто шукачем притулку. Подання через представника, вочевидь, не дозволяється повнолітнім заявникам (це випливає зі статей 1 і 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»). Лише після того, як ця посадова особа приймає заяву та видає довідку про звернення, заява, яка знаходиться на розгляді, та будь-які скарги на її відхилення автоматично зупиняють процес видачі особи (згідно з частинами першою та другою статті 589 та частиною четвертою статті 590 Кримінального процесуального кодексу України).

Оскільки згідно з чинними нормами відсутні посадові особи, уповноважені приймати заяви про визнання біженцем в установах системи кримінального правосуддя, де зазвичай тримаються під вартою заявник та інші особи, які підлягають видачі, міграційній службі необхідно було організувати відвідування установи для прийняти його заяви. Однак не існує ні норм, ні встановлених процедур для організації таких візитів і прийняття заяв про визнання біженцем від затриманих там. За відсутності такої нормативно-правової бази міграційна служба без належних підстав не організувала візит до заявника та не прийняла його заяву про визнання біженцем, хоча він чітко виявив бажання подати її. Твердження Уряду, що поштова служба, вочевидь, не доставила міграційній службі другу заяву заявника про визнання його біженцем, надіслану адміністрацією ізолятора, оцінку Суду не змінює. Насправді, це було друге звернення заявника до міграційної служби, в якому він висловив бажання отримати статус біженця, і незрозуміло, чому першого такого звернення було недостатньо.

Як наслідок, твердження заявника про загрозу жорстокого поводження в Таджикистані не були по суті розглянуті жодним національним органом влади. Цих міркувань достатньо для висновку Суду, що буде порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції, якщо заявника буде видано з України за відсутності розгляду по суті загрози, з якою він, як стверджується, зіткнеться в Таджикистані.

Констатовані порушення: заборона катування (процесуальний аспект статті 3 Конвенції), якщо заявника буде видано з України за відсутності розгляду по суті загрози, з якою він, як стверджується, зіткнеться в Таджикистані; немає необхідності розглядати скаргу щодо порушення права на відсутність ефективного засобу юридичного захисту (ст.13 Конвенції) у поєднанні зі ст.3 Конвенції.

Ключові слова: процедура екстрадиції, права шукача захисту, право на ефективний засіб юридичного захисту, порядок визнання біженцем, відповідальність міграційної служби, оцінка загрози жорстокого поводження