Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 19 травня 2022 року

у справі «MAKOVETSKYY v. UKRAINE»[1]

за заявою № 50824/21

Щодо правомірності накладення поліцейським штрафу за відмову носити маску для обличчя в громадських будівлях під час карантину

Фабула справи: заявник скаржився на те, що провадження про адміністративне правопорушення щодо відмови заявника носити маску для обличчя (частина заходів щодо контролю за поширенням вірусу SARS-CoV-2, що спричиняє захворювання COVID-19) порушенням прав заявника за статтями 6 і 7 Конвенції.

30 грудня 2020 року заявник зайшов до супермаркету без маски для обличчя та відмовив охоронцеві на зауваження про необхідність надягнути її. Працівники супермаркету викликали поліцію. Поліцейський склав протокол про адміністративне правопорушення, яким визнав заявника винним у вчиненні правопорушення, визначеного частиною другою статті 44-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення, яка передбачає штраф від 170 до 250 грн за відсутність маски для обличчя в громадських будівлях і громадському транспорті під час карантину. На заявника було накладено штраф у розмірі 170 грн (на той час близько 4,90 євро). У своїй наступній апеляційній скарзі заявник заперечував не сам факт своєї відмови носити маску для обличчя, а скоріше законність і необхідність заходів контролю пандемії, зокрема носіння маски, запроваджених владою. Вимоги щодо носіння маски в громадських установах та громадському транспорті встановлено постановою Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 року № 1236 у межах заходів щодо протидії пандемії COVID-19. 1 березня 2020 року Суворовський районний суд м. Одеси відхилив скаргу заявника та залишив без змін накладений штраф. Суд постановив, що відповідне законодавство, яке встановлює заходи боротьби з пандемією і відповідальність за недотримання вимоги про носіння маски, діяло на час подій і тому дії поліцейського були правомірними.

Правове обґрунтування: Суд повторює, що він не має діяти як суд апеляційної інстанції чи, як іноді кажуть, суд четвертої інстанції щодо рішень національних судів. Згідно з прецедентною практикою Суду національні суди володіють найвигіднішою позицією для оцінювання достовірності показів свідків і відповідності доказів щодо питань у справі (див. López Ribalda and Others v. Spain [GC], №№ 1874/13 і 8567/13, § 89, 17 жовтня 2019 року).

Висновки: щодо аргументу заявника про те, що поліцейський, який накладав штраф, не був «судом, встановленим законом», Суд повторює свою усталену прецедентну практику, згідно з якою навіть якщо адміністративний орган, який вирішує спори щодо «цивільних прав та обов’язків» певною мірою не відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції, порушення Конвенції не може бути встановлено, якщо провадження в цьому органі «підлягає подальшому контролю з боку судового органу, який має повну юрисдикцію та надає гарантії пункту 1 статті 6» (див. Ramos Nunes de Carvalho e Sa v. Portugal [GC], № 55391/13 та 2 інших, § 132, 6 листопада 2018 року).

Констатовані порушення: заяву визнано неприйнятною (п.п. 3 і 4 ст. 35 Конвенції).

Ключові слова: карантинні обмеження, право на справедливий суд, відповідальність за порушення умов карантину, заходи протидії пандемії