Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 12 травня 2022 року

у справі «DRAGAN KOVAČEVIĆ v. CROATIA»

за заявою № 49281/15

Щодо правомірності відмови присудити відшкодування судових витрат фізичній особі за подачу конституційної скарги у справі про позбавлення її цивільної дієздатності

Фабула справи: заявник скаржився, що його право на доступ до суду було порушено, оскільки, незважаючи на те, що Конституційний Суд задовольнив його конституційну скаргу, він не відшкодував йому судові витрати.

Заявник, який має психічні розлади, за результатами відповідного провадження в цивільних судах, ініційованого соціальною службою, був позбавлений цивільної дієздатності. Заявник в особі адвоката подав конституційну скаргу до Конституційного суду, який скасував рішення цивільних судів, але відхилив його вимогу про відшкодування судових витрат. Рішення про судові витрати обґрунтовувалося положеннями національного законодавства, за яким кожен учасник провадження в Конституційному суді повинен самостійно нести власні витрати, якщо лише суд не вирішить інакше.

Правове обґрунтування: Суд нагадує, що розмір судових витрат, оцінений у світлі конкретних обставин конкретної справи, є суттєвим фактором у визначенні того, чи мала особа право на доступ до суду, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції і що покладання значного фінансового тягаря після завершення провадження може становити обмеження цього права (див. Stankov v. Bulgaria, № 68490/01, §§ 52 і 54, 12 липня 2007 року, і Klauz v. Croatia, № 28963/10, §§ 77 і 82, 18 липня 2013 р.). Суд також постановив, що у спорах проти держави, які виникають у зв’язку з рішеннями її органів під час виконання публічних повноважень, відмова ex post facto відшкодувати власні витрати заявників, що виграли справи, також може становити обмеження їх доступу до суду (див. Zustović, цит. вище, § 99, і Černius and Rinkevičius v. Lithuania, № 73579/17 і 14620/18, §§ 65-74, 18 лютого 2020 р.). Витрати на конституційну скаргу є значним фінансовим тягарем навіть для пересічного громадянина, не кажучи вже про особу з низьким рівнем доходів.

Суд повторює, що пункт 1 статті 6 також зобов’язує суди обґрунтовувати свої рішення, хоча обсяг цього обов’язку може змінюватися залежно від характеру рішення та може бути визначений лише у світлі обставин справи.

Висновки: (a) Чи мало місце обмеження права заявника на доступ до суду? Правило про те, що сторона судового провадження повинна нести тягар власних витрат, якщо суд не вирішить інакше, як таке не може вважатися несумісним із пунктом 1 статті 6 Конвенції. У цій справі Суду необхідно було з’ясувати, чи були наслідки застосування цього положення сумісними з пунктом 1 статті 6 Конвенції. Вартість складання конституційної скарги (еквівалент 815 євро) була більшою, аніж розмір середньої заробітної плати в Хорватії на час подій. Тому це становило значний фінансовий тягар навіть для пересічного громадянина, не кажучи вже про заявника, місячний дохід якого становив еквівалент 164 євро у вигляді допомоги по інвалідності. Таким чином, беручи до уваги усталену практику Суду та конкретну ситуацію заявника, відмова Конституційного суду відшкодувати йому витрати за подачу конституційної скарги становила обмеження його права на доступ до суду.

(b) Чи переслідувало обмеження легітимну мету? Хоча конституційними правами є ті, які мають фізичні особи та юридичні особи приватного права стосовно держави й інших державних установ, провадження в Конституційному суді Хорватії, розпочате на підставі конституційної скарги, формально є провадженням з однією стороною у справі. Тобто особи, які мають намір подати конституційні скарги, не ризикують, як зазвичай у цивільному провадженні, що в разі невдачі їм доведеться понести не лише власні витрати, а й витрати протилежної сторони. Як результат, відсутність такого ризику разом із відсутністю обов’язку оплачувати судові витрати у провадженні в Конституційному суді може призвести до перевантаження цього суду значною кількістю необґрунтованих конституційних скарг, що може поставити під загрозу його належне функціонування. Тому Суд був готовий погодитися, що мета, покладена в основу цього правила, відповідно до якого ґрунтувалося рішення про судові витрати в цій справі, полягала в забезпеченні безперебійного функціонування цього суду та захисту державного бюджету. Утім, спірне положення дозволяло Конституційному суду зробити виняток. Такий виняток не лише забезпечував необхідну гнучкість, але й припускав, що в певних випадках застосування цієї норми може не виправдовуватися встановленими легітимними цілями.

(c) Чи було обмеження пропорційним? Провадження в Конституційному суді мало життєво важливе значення для заявника, оскільки спірними рішеннями цивільних судів його було позбавлено цивільної дієздатності. У зв’язку із цим заявник є особою, яка страждає на психічні розлади, і тому для ефективного захисту своїх прав мав бути юридично представленим у тому розумінні, що допомога адвоката в Конституційному суді не може вважатися непотрібною навіть для невразливих осіб, оскільки цей суд вирішує складні питання, які для будь-якого неспеціаліста можуть бути складними для розуміння. Крім того, національне законодавство не передбачало можливості отримання правової допомоги під час розгляду справи в Конституційному суді. У будь-якому разі правова допомога не є індивідуальним правом та обов’язком, який необхідно реалізовувати, і вона не повинна перешкоджати заявникам у виборі адвоката. Зрештою, беручи до уваги встановлені легітимні цілі, немає різниці між тим, що держава збільшуватиме витрати на представництво заявника в межах програми надання правової допомоги або відшкодовуватиме такі витрати в разі успішного розгляду конституційної скарги особи. Суд обізнаний у тому, що соціальні служби часто стикаються з важкими та чутливими питаннями, особливо коли, як у цій справі, їм доводиться вирішувати, чи ініціювати відповідне провадження з позбавлення дієздатності особи з психічними розладами. Вони могли б обрати більш захисний підхід до виконання своїх обов’язків, якби щоразу, коли суди не погоджуються з їхньою ініціативою, повинні були відшкодовувати судові витрати на розгляд справи протилежній стороні. Однак, як зазначалося, провадження в Конституційному суді Хорватії, розпочате на підставі конституційної скарги, формально було провадженням з однією стороною у справі. Тому будь-яке присудження відшкодування судових витрат не були б оплачено соціальними службами, які не брали участі в судовому розгляді. Таким чином, у цій справі не було ризику того, що присудження відшкодування судових витрат матиме стримувальний вплив на соціальні служби у виконанні ними своїх обов’язків.

Зрештою, за обставин цієї справи від Конституційного суду вимагалося навести причини свого рішення щодо витрат, а не просто використовувати формулювання, що міститься у відповідному законодавстві. Проте цей суд не надав жодних вагомих причин для свого рішення. Загалом за конкретних обставин цієї справи обмеження права заявника на доступ до суду не виправдовувалося переслідуваними легітимними цілями.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції).

Ключові слова: право на звернення до суду, підстави відшкодування судових витрат, право на адвоката, обмеження у доступі до правосуддя, захист прав осіб з інвалідністю, дискреційні повноваження суду