Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 08 березня 2022 року

у справі «REYES JIMENEZ v. Spain»

за заявою № 57020/18

Щодо невиконання законодавчих вимог про необхідність отримання попередньої письмової згоди на хірургічне втручання

Фабула справи: батьки Заявника скаржилися, що вони не отримали повної та належної інформації про проведені хірургічні втручання їхньому сину й тому вони не змогли дати вільну і свідому згоду на їх проведення.

Справа стосувалася серйозного погіршення фізичного стану та неврологічного здоров'я заявника, неповнолітнього на час подій, який зараз є повністю залежним і має інвалідність унаслідок трьох хірургічних втручань із видалення пухлини мозку. На першу і третю операції батьки дали письмову згоду, а на другу – усну. Заявник безуспішно скаржився в національних судах на те, що не було надано письмової згоди на другу операцію, тоді як закон передбачав, що будь-яка хірургічна операція повинна бути погоджена пацієнтом у письмовій формі.

У шестирічному віці в Заявника діагностували рак мозку. В січні 2009 року дитину було доставлено до невідкладного відділення лікарні в дуже поганому стані. Після госпіталізації було проведено перше хірургічне втручання 20 січня, а 24 лютого – друге і третє невідкладне. Стан фізичного та неврологічного здоров’я пацієнта серйозно та непоправно погіршувався. Заявник наразі страждає від загального паралічу, який не дозволяє йому рухатися, комунікувати, бачити, жувати та ковтати. Він прикутий до ліжка, не може ні вставати, ні сидіти. 24 лютого 2010 року, вважаючи лікарню винною в професійній недбалості та недоліках отримання необхідної усвідомленої згоди щодо другої операції, батьки Заявника звернулися до органу влади, що реалізує політику у сфері охорони здоров’я та в соціальній сфері, вимагаючи покладення фінансової відповідальності на державу внаслідок недоліків у наданні державних послуг охорони здоров’я. Вони вимагали 2 350 000 євро відшкодування шкоди. У жовтні 2011 року, за відсутності будь-якої реакції на їхню адміністративну скаргу, батьки Заявника звернулися до адміністративного суду. Рішенням від 20 березня 2015 року Вищий суд відхилив їхню скаргу. Касаційна скарга батьків була відхилена Верховним судом у травні 2017 року. Скарга amparo відхилена Конституційним судом із причини відсутності конституційного значення.

Правове обґрунтування: Суд нагадує що згідно з його усталеною прецедентною практикою, навіть якщо право на здоров'я як таке не включено в перелік прав, гарантованих Конвенціями та Протоколами до неї, Високі Договірні Сторони, у доповнення до своїх позитивних зобов'язань за статтею 2 Конвенції, мають позитивні зобов'язання за статтею 8. У цьому зв'язку він підтверджує, що в контексті позовів про медичну недбалість матеріальні позитивні зобов'язання держави щодо медичного лікування обмежуються обов'язком встановити правила, щоб створити тобто запровадити ефективну нормативну базу, яка зобов’язує лікарні, державні чи приватні, вживати відповідних заходів для захисту життя пацієнтів. Той простий факт, що рамкове регулювання може бути недосконалим у деяких відносинах, сам по собі не є достатнім для порушення статті 2 Конвенції. Необхідно довести, що цей недолік завдав шкоди пацієнту (Lopes de Sousa Fernandes v. Portugal [GC], № 56080/13 , §§ 183-188, грудень 19, 2017).

Суд вже наголосив не лише на важливості згоди пацієнта, підкресливши, зокрема, у справі Pretty v. the United Kingdom (№ 2346/02, § 63, ECHR 2002 - III), що "призначення медичного лікування без згоди пацієнта ... буде рівносильним зазіханням на фізичну недоторканність зацікавленої особи, що може поставити під сумнів права, що захищаються п. 1 ст. 8, а також на тому, що особи, які наражаються на ризик для свого здоров'я, повинні мати доступ до інформації, що дозволяє їм оцінити це (див. зокрема, рішення у справі І Guerra and Others v. Italy, § 60, 19 лютого 1998 року, Звіти про судові рішення та постанови 1998 - I, та Codarcea (31675/04, § 104, 2 червня 2009 року).

Суд ухвалив, що відповідно до цього зобов'язання держави-учасниці повинні вжити необхідних нормативних заходів для того, щоб лікарі враховували передбачувані наслідки, які плановане медичне втручання може мати для фізичної недоторканності їхніх пацієнтів, і щоб вони інформували їх заздалегідь, щоб вони могли дати поінформовану згоду. Як наслідок, зокрема, якщо такий ризик, що передбачається, матеріалізується без попереднього належного інформування пацієнта лікарями, відповідна держава-учасниця може нести пряму відповідальність за статтею 8 за відсутність інформації (Trocellier v. France (dec.), № 75725/01, § 4, ECHR 2006-XIV, Codarcea, цитований вище, § 105, та Csoma c. 8759/05, § 42, 15 січня 2013). Для визначення форми цієї поінформованої згоди можуть бути прийняті до уваги вимоги внутрішнього законодавства (MAK and RK v. the United Kingdom, див. вище, § 80, та GH v. Hungary (реш.), № 54041/14, 9 червня 2015 р.).

Суд повторює, що для дотримання позитивних зобов'язань захисні механізми, передбачені внутрішнім законодавством, повинні не тільки існувати в теорії, а й реально діяти на практиці (Lopes de Sousa Fernandes, § 216, та Csoma, § 43, вищезгадані).

Висновки: положення іспанського законодавства про автономію пацієнта, його права і обов’язки у сфері інформації, підтверджені національною практикою, конкретно вимагають від лікарів надавати пацієнтам відповідну попередню інформацію для забезпечення усвідомленої згоди на хірургічне втручання. Ця інформація має охоплювати й неминучі ризики. Така ситуація повністю відповідає Конвенції про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини: Конвенція про права людини та біомедицину. Крім того, національні законодавчі положення передбачали, що для кожної із зазначених у законі медичних дій має бути отримана письмова згода, із чітко передбаченими винятками її неотримання, зокрема в разі існування безпосередньої загрози життю пацієнта і якщо пацієнт чи його родина не можуть надати згоду.

В цій справі батьки Заявника у своїх скаргах до національних судів, у тому числі, підкреслювали факт неотримання жодної згоди щодо другої операції. Національні суди вказували, що друга операція була тісно пов’язана з першою і що між двома хірургічними втручаннями батьки мали з лікарями зв’язок. Зокрема, Суд наголошує, що національні суди не навели жодної причини, чому згода на другу операцію не відповідала вимогам законодавства в тому, що кожне хірургічне втручання вимагає окремої письмової згоди. Суд зауважує, що друга операція не була квапливою і була проведена через місяць після першої. Варто також відзначити, що третя операція була проведена з невідкладних причин, після ускладнень, що виникли під час другої операції. Згода батьків була отримана, тоді як письмової згоди на другу операцію отримано не було.

У вказаній справі Суд дійшов висновку, що порушені батьками Заявника аспекти щодо важливих питань згоди та ймовірної відповідальності лікарів не були належно розглянуті в межах національного провадження, що навело Суд на висновок, що останнє не було здійснено ефективно. ЄСПЛ установив, що рішення національних судів і Верховного суду не містили жодної належної відповіді на законодавчу вимогу отримання письмової згоди у справах, подібних до цієї. Хоча Конвенція жодним чином не вимагає, аби така усвідомлена згода була надана письмово, за умови її однозначності, іспанське законодавство справді вимагає таку письмову згоду і суди достатньою мірою не пояснили, чому вони вважали, що неотримання письмової згоди не порушило прав Заявника. Суд дійшов висновку, що національна система не дала належної відповіді на питання про те, чи справді батьки Заявника надали свою усвідомлену згоду на проведення кожного з хірургічних втручань згідно з національним законодавством.

Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя (ст. 8 Конвенції).

Ключові слова: медичні права, захист прав пацієнтів, право на інформацію, обов'язки лікарів