Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 29 березня 2022 року

у справі «NUH UZUN v. TURKEY»

за заявами № 49341/18 та іншими

Щодо законності збереження приватного листування ув'язнених на спеціальному сервері

Фабула справи: Заявники скаржилися, що завантаження та зберігання їхнього приватного листування упродовж періоду їх ув’язнення на сервер Національної судової мережі (далі – сервер) порушує їхнє право на повагу до приватного та сімейного життя та/або право на повагу до листування, та/або їх право на захист даних.

На час подій у цій справі заявники (14 громадян Туреччини) перебували в різних установах виконання покарань держави-відповідача у зв’язку з імовірною участю в терористичній організації, що мало на меті здійснити спробу військового перевороту 15 липня 2016 року. Деякі з них були звільнені, а інші продовжували перебувати в ув’язненні. Під час ув’язнення заявники звернулися до компетентних судів із вимогою припинити практику спостереження та/або систематичного завантаження їхньої кореспонденції, як вхідної, так і вихідної, на сервер. Органи влади, до яких звернулися заявники (судді з розгляду питань, пов’язаних із виконанням вироків, та суди присяжних (assize courts)), відмовили в задоволенні таких вимог, узявши до уваги те, що така практика була сумісною з процедурою та законом. Подані надалі індивідуальні скарги до Конституційного суду були відхилені.

Правове обґрунтування: Суд посилається на загальні принципи, які випливають із його прецедентного права (S. and Marper v. the United Kingdom [GC], № 30562/04 і 30566/04, §§ 66-67, ЄСПЛ 2008). Суд нагадує, перш за все, що він уже визнав, що відкриття листа є достатнім для того, щоб встановити втручання в право затриманого на повагу до його кореспонденції (Narinen v. Finland, № 45027/98, § 32, червень 1, 2004). Сам факт запам’ятовування даних, що стосуються приватного життя особи, є втручанням у розумінні статті 8. Немає значення, чи буде згодом використана запам’ятана інформація (див. згадане вище рішення у справі S. and Marper, § 67, і посилання на прецедентне право, згадані в ньому).

Суд наголошує, що для того, щоб не порушити статтю 8 Конвенції, таке втручання має бути "передбачене законом", переслідувати законну мету згідно з пунктом 2 і, більше того, бути необхідним у демократичному суспільстві для досягнення цієї мети (див., серед багатьох інших) авторитетів, Rotaru v. Romania [GC], № 28341/95, § 48, ECHR 2000 – V). Суд нагадує про своє усталене прецедентне право, згідно з яким слова "передбачене законом" означають, що оскаржуваний захід повинен мати основу у внутрішньому законодавстві і бути сумісним з верховенством права, прямо згаданим у преамбулі Конвенції та притаманним об'єкту та меті статті 8, закон має бути досить доступним і передбачуваним, тобто викладеним з достатньою точністю, щоб дозволити людині – за необхідності шляхом отримання поінформованої ради – регулювати свою поведінку. Для того, щоб закон вважався відповідним цим вимогам, він повинен забезпечувати адекватний захист від свавілля і, отже, досить чітко визначати обсяг і порядок здійснення повноважень, покладених на компетентні органи (S. and Marper, цитовано вище, § 95, і Rotaru, цитовано вище, § 55). У випадках, коли мова йде, зокрема, про персональні дані, важливо мати чіткі й детальні норми, що регулюють обсяг і застосування таких заходів разом із мінімальними гарантіями, направленими на збереження цілісності та конфіденційності інформації і процедурами її знищення, щоб забезпечити таких осіб достатніми гарантіями (S. and Marper, згадане вище, § 99, і посилання на прецедентне право, згадані в ньому).

Висновки: Суд робить висновок, що приватне листування заявників містило особисту інформацію, що охоплюється сферою захисту їхнього приватного життя. На думку Суду, факт сканування приватного листування заявників і його завантаження на сервер дійсно становить втручання в їхнє право на повагу до свого приватного життя і кореспонденції. У зв’язку із цим Суд підкреслив розбіжність думок сторін щодо наявності правової основи для оскаржуваного втручання. Суд відзначає, що на той час спостереження за листуванням під час перебування особи під вартою та в ув’язненні передбачалося статтею 68 Закону № 5275 та правилами 122 й 123 Положення від 20 березня 2006 року. Жодне з цих положень, чинних на час подій у справі, як й інше законодавче або адміністративне положення, не містило посилання на сканування листування ув’язнених або його завантаження на сервер.

Суд також наголошує, що завантаження листування ув’язнених на сервер конкретно та безпосередньо випливало з інструкції, прийнятої Міністерством юстиції 10 жовтня 2016 року й зміненої 01 березня 2017 року. Положення цієї інструкції вказують, що «за винятком факсів та листів у заклеєних конвертах, відправлених затриманими й ув’язненими особами своїм адвокатам із метою захисту або подання їх органам влади (в контексті процедур і принципів, передбачених законодавчими актами), всі листи, факси й запити від ув’язнених, зокрема затриманих у зв’язку з терористичними злочинами чи організованою злочинністю, які вони хотіли б відправити чи відправлені їм, мали бути відскановані та завантажені на сервер». Уряд стверджував, що відповідні документи мають розглядатися як циркуляри, що видаються Міністерством юстиції, а тому є достатніми, аби продемонструвати, що оскаржуване втручання було згідно із законом. Проте Суд зауважує, що вони адресувалися прокуратурам та пенітенціарним органам влади. Суд підкреслює, що з матеріалів, як і з тверджень Уряду, не вбачається, що лист від 10 жовтня 2016 року, надісланий знову 01 березня 2017 року, був доступним громадськості або конкретно заявникам.

На думку Суду документи від 10 жовтня 2016 року та від 01 березня 2017 року були внутрішніми неопублікованими документами, що містили вказівки / інструкції Міністерства юстиції тюрьмам. У принципі, вони не мали обов’язкової сили. Тому такі тексти, не ухвалені відповідно до певних нормотворчих повноважень, не можуть розглядатися як «закон» достатньої «якості» з точки зору усталеної практики Суду, здатний забезпечити належний правовий захист та правову визначеність, необхідні для запобігання свавільному втручанню органів влади в права, гарантовані Конвенцією. Тому оскаржуване втручання не могло вважатися таким, що було «згідно із законом» в розумінні статті 8 Конвенції. Отже, мало місце порушення цього положення.

Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя (ст. 8 Конвенції).

Ключові слова: обмеження доступу до листування, таємниця кореспонденції, порядок захисту персональних даних, правила утримання ув'язнених