Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 15 березня 2022 року

у справі «GRZĘDA v. POLAND»

за заявою № 43572/18

Щодо необхідності застосування процесуальних гарантій у разі дострокового припинення повноважень діючого судді як члена органу суддівського самоврядування

Фабула справи: Заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції на те, що йому було відмовлено в доступі до суду для оскарження свавільного та передчасного припинення його повноважень як члена Національної ради правосуддя (далі – Рада). Він був обраний членом цього органу на чотирирічний термін, передбачений частиною 3 статті 187 Конституції, і мав право зберігати свій мандат протягом строку повноважень, тобто до 11 січня 2020 року. Дострокове припинення повноважень є порушенням Конституції та верховенства права. Заявник зазначив, що він був позбавлений будь-якої процедури, судової чи іншої, за допомогою якої він міг оскаржити дострокове припинення його повноважень як члена Ради.

В результаті широкомасштабної судової реформи було змінено законодавство, згідно з яким члени Ради мають обиратися Парламентом (Сеймом, а не суддями) і строк повноважень судових членів Ради, обраних на основі попередніх положень, триватиме до початку строку повноважень новообраних членів. У 2018 році Сейм обрав 15 суддів новими членами Ради, строк повноважень Заявника достроково ex lege завершився. Того ж дня, відповідно до розділу 6 Закону про внесення змін від 2017 року, повноваження Заявника як члена Ради було ex lege достроково припинено. Жодного офіційного повідомлення щодо припинення повноважень Заявник не отримував. За словами Заявника, Закон про внесення змін 2017 року не передбачав жодної процедури, судової чи іншої, з метою оскарження дострокового припинення його повноважень. Заявник залишається на посаді судді Вищого адміністративного суду.

На думку Заявника, Закон про внесення змін 2017 року був реакцією на критику Ради щодо дій законодавчої та виконавчої влади, спрямованих на підрив незалежності судів і Конституційного Суду. Крім того, це було мотивовано бажанням більшості підпорядкувати Раду законодавчій гілці влади.

Правове обґрунтування: щодо державних службовців, зайнятих на державній службі, відповідно до критеріїв, встановлених у справі Vilho Eskelinen and Others v. Finland [GC] (№ 63235/00, ECHR 2007 – II) держава-відповідач не може посилатися в Суді на статус Заявника як державного службовця для виключення захисту, передбаченого статтею 6, якщо не виконано дві умови. По-перше, держава у своєму національному законодавстві повинна прямо виключити доступ до суду для відповідної посади чи категорії персоналу. По-друге, виключення має бути обґрунтоване об’єктивними причинами в інтересах держави. Хоча Суд зазначив у справі Vilho Eskelinen and Others v. Finland (цитована вище, § 61), що його міркування у цій справі обмежувалися ситуацією державних службовців, він розширив застосування критеріїв, встановлених у цьому рішенні, до різних спорів щодо суддів.

Суд зазначає, що ця справа порушує нове питання: застосовність пункту 1 статті 6 Конвенції до спору, що виник у зв’язку з достроковим припиненням строку повноважень члена судової ради, поки він залишався діючим суддею. В межах цього Суд розвинув першу умову тесту Eskelinen, а щодо другої умови з’ясував доцільність міркувань щодо суддівської незалежності в разі, якщо справа стосується не основної професійної діяльності судді (розгляд справ), а інших офіційних функцій (наприклад, членство в судовій раді).

Щодо першої умови тесту Eskelinen Суд підкреслює, що вона була завідомо суворою і дотримувалась лише в крайніх випадках, коли внутрішнє законодавство безпосередньо передбачало виключення доступу до суду. Оскільки дві умови тесту є кумулятивними, то недотримання першої умови є достатнім для застосовності статті 6 Конвенції за відсутності розгляду другої умови. Проте Суд дійшов висновку, що пряме застосування першої умови не буде повністю доцільним у всіх ситуаціях. Тому Суд готовий погодитися з тим, що її можна вважати дотриманою, якщо навіть без конкретного положення щодо цього чітко продемонстровано, що національне законодавство виключає доступ до суду для відповідного типу спору: інакше кажучи, у випадках, коли таке виключення має імпліцитний характер, зокрема якщо воно випливає із системного тлумачення застосовного законодавства чи всього комплексу правових норм.

Суд також визначив аспекти, що стосуються другої умови тесту Eskelinen. Насамперед для того, аби національне законодавство, що виключає доступ до суду, мало будь-які наслідки згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції в конкретній справі, воно має бути сумісним із верховенством права. Це означає, що таке виключення, в принципі, має ґрунтуватися на документі загального застосування, а не бути спрямованим на конкретних осіб (у цій справі – судових членів Ради, обраних відповідно до попередніх законодавчих положень). По-друге, у випадках, коли спірне питання стосується судді, потрібно відповідним чином враховувати незалежність правосуддя, що є необхідною умовою належного функціонування системи Конвенції та підтримання верховенства права. У зв’язку із цим Суд пояснив, що незалежність судді/правосуддя має розумітися в інклюзивний спосіб і застосовуватися не лише до судді в його ролі арбітра/того, хто розглядає справи, а також до його інших офіційних, тісно пов’язаних із судовою системою, функцій. Розглядаючи конкретно питання членства судді в судовій раді, Суд надає вагомості ролі такого органу (відповідального за відбір суддів) у забезпеченні суддівської незалежності. Аби мати можливість цю роль здійснювати, органи державної влади мають зв'язуватися забезпечувати незалежність судді від виконавчої і законодавчої гілок влади з метою гарантування недоторканності/чесності процедур відбору суддів. Однак усунення або загроза усунення судового члена ради під час строку перебування на цій посаді може негативно вплинути на його особисту незалежність і, відповідно, на мету/місію ради.

Висновки: процесуальні гарантії, схожі до тих, що наявні у випадках звільнення чи усунення суддів з посад, мають так само застосовуватися і там, де суддю було усунуто з посади члена судової ради. Оцінюючи будь-яке виправдання виключенню з доступу до суду питання членства в органах суддівського самоврядування, варто брати до уваги сильну зацікавленість суспільства в підтримці незалежності правосуддя та верховенства права. З огляду на це Суд бере до уваги загальний контекст реформ судової системи, що почалися із серйозних порушень у процедурі вибору суддів до Конституційного суду (2015) й далі при реформуванні Ради, створенні нових палат Верховного суду, розширенні контролю Міністра юстиції над судами/посиленні його ролі в питаннях дисциплінарної відповідальності суддів.

Суд зрештою встановлює, що правосуддя зазнало втручання виконавчої і законодавчої гілок влади, а його незалежність та дотримання стандартів верховенства права були серйозно послаблені. Хоча ця справа містить низку внутрішніх конституційних питань, Суд зауважує, що згідно з Віденською конвенцією про право міжнародних договорів держава не може посилатися на своє національне законодавство, зокрема конституцію, як виправдання недотримання ним міжнародно-правових зобов’язань і недотримання принципу верховенства права.

Посаду Заявника як обраного члена Ради, органу, який конституційно відповідає за забезпечення незалежності судової влади, було достроково припинено на підставі дії закону за відсутності будь-якого судового контролю за законністю цього заходу. Виключення Заявника з основної гарантії захисту оскаржуваного цивільного права, тісно пов’язаного із захистом незалежності суду, не може розглядатися як таке, що відповідає інтересам правової держави. Члени судової влади повинні користуватися, як і інші громадяни, захистом від свавілля з боку законодавчої та виконавчої влади, і лише контроль незалежного судового органу за законністю такого заходу, як усунення з посади, може забезпечити ефективність такого захисту. Із цього випливає, що позбавлення Заявника доступу до суду для захисту свого цивільного права, тісно пов’язаного із захистом суддівської незалежності, не може вважатися виправданим з об’єктивних підстав в інтересах правової держави.

Беручи до уваги вищевикладене, Суд вважає, що через відсутність судового перегляду у цій справі держава-відповідач порушила саму суть права Заявника на доступ до суду. Відповідно, Суд визнає, що мало місце порушення права Заявника на доступ до суду, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції.

Констатовані порушення: порушення права на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції).

Ключові слова: умови верховенства права, захист прав суддів, професійні права суддів, право на участь в органі суддівського самоврядування, принципи здійснення правосуддя, гарантії незалежності суддів