Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 19 травня 2022 року

у справі «T.C. v. ITALY»

за заявою № 54032/18

Щодо дискримінаційності заборони одному з батьків залучати дитину до своєї релігійної діяльності

Фабула справи: посилаючись на статтю 14 Конвенції в поєднанні зі статтею 8 Конвенції, взятою разом зі статтею 9 Конвенції, заявник скаржився на рішення національних судів, які зобов’язали його утриматися від активного залучення дочки до своєї релігії, указуючи, що до нього ставилися інакше, аніж до його колишньої партнерки з причини належності до Свідків Єгови. Заявник зауважив, що рішення були упередженими щодо його релігії, що створювало враження, що ця релігія є небезпечною та її варто уникати, хоча релігійні переконання матері дитини досліджені не були.

Справа стосувалася спору між заявником та матір’ю його дочки від попередніх стосунків (шлюбу) щодо релігійного виховання. Після припинення стосунків заявник приєднався до Свідків Єгови. В результаті порушеного провадження в судах матір’ю дитини заявника було зобов’язано утриматися від активного залучення своєї доньки до сповідування його релігії. В результаті судового розгляду в березні 2014 року було ухвалено рішення про спільну опіку. Батьки погодилися з тим, що дитина проживатиме в будинку матері, а батько вправі проводити з дитиною принаймні 12 днів на місяць. Упродовж цього провадження мати стверджувала, що заявник, який на той час став членом Свідків Єгови, без згоди матері брав доньку із собою на релігійні служби. Вона також скаржилася, що заявник чинив перешкоди у відвідуванні дитиною балетної школи та брав дитину із собою роздавати релігійні листівки на вулиці. Суди не вирішували цього питання, закликаючи соціальні служби оцінити вплив релігійної діяльності на дитину. У січні 2015 року районний суд зобов’язав заявника утриматися від залучення своєї дочки до його релігії. Суд, ґрунтуючись на висновках експерта й ураховуючи найкращі інтереси дитини, установив, що посилені намагання заявника залучити доньку до своєї релігійної діяльності були дестабілізуючими та стресовими для дитини. Суд також урахував той факт, що заявник намагався приховати участь своєї доньки в релігійній активності від її матері. В лютому 2016 року Апеляційний суд відхилив апеляційну скаргу заявника. Водночас суд апеляційної інстанції відзначив, що рішення суду першої інстанції не означало те, що заявник не міг розповідати доньці про своє віросповідання, а те, що він мав утриматися від активного залучення своєї доньки до релігійної діяльності. Касаційний суд відхилив вимоги заявника в травні 2018 року.

Правове обґрунтування: Суд повторює, що стаття 14 Конвенції доповнює інші основні положення Конвенції та Протоколів. Вона не має незалежного існування, оскільки діє виключно стосовно «користування правами та свободами», гарантованими цими положеннями. Хоча застосування статті 14 не передбачає порушення цих положень – і в цій мірі вона автономна – не може бути місця для її застосування, якщо факти, про які йдеться, не підпадають під сферу дії одного чи кількох декількох з них.

Суд насамперед зазначає, що взаємне користування батьками та дітьми товариством один одного становить основний елемент елемент «сімейного життя» у значенні статті 8 Конвенції, навіть якщо стосунки між батьками припинились (див. рішення у справі Ilya Lyapin v. Russia, № 70879/11, § 44, 30.06.2006). У цій справі відносини заявника з його дочкою були обмежені рішеннями національних органів влади. Отже, останнє становило втручання у право заявника на повагу до сімейного життя відповідно до статті 8 Конвенції.

Суд зазначив, що практичні механізми здійснення батьківської опіки над дітьми, визначені національними судами, не можуть, як такі, порушувати свободу заявника сповідувати свою релігію (Deschomets v. France (déc.), № 31956 /02, 16.05.2006). Він також наголошував на пріоритетній меті врахування найкращих інтересів дітей, що передбачало узгодження освітнього вибору кожного з батьків і спроби знайти задовільний баланс між індивідуальними уявленнями батьків, унеможливлюючи будь-які оціночні судження та, за необхідності, встановлюючи мінімальні правила особистої релігійної практики (Palau-Martinez v. France, 03.11.2005).

Для цілей статті 14 відмінність у поводженні є дискримінаційною, якщо вона «не має об’єктивного та розумного виправдання», тобто якщо вона не переслідує «законну мету» або якщо не існує «розумного співвідношення пропорційності» між використаними засобами та метою, яку потрібно досягти.

Висновки: по-перше й найголовніше, Суд установив, що рішення суду мало на меті вирішення конфлікту, який виник через різні погляди батьків на виховання та освіту їхньої дитини. Суди своїми рішеннями намагалися узгодити права кожної зі сторін, зосередившись передусім на найкращих інтересах дитини зростати у відкритому й мирному оточенні. Справді, єдиною метою рішення було збереження свободи вибору дитини з урахуванням поглядів її батька на освіту. В будь-якому разі рішення суду не забороняло заявникові використовувати обрані ним освітні принципи до своєї дочки, так само як і не перешкоджало йому брати участь у діяльності Свідків Єгови особисто. Також опіка заявника чи його право бачитися з дитиною обмежені не були. Крім того, ураховуючи те, що рішення не були остаточними й могли бути скасовані в будь-який час, заявник міг клопотати про перегляд рішення, ухваленого в січні 2015 року.

Таким чином, Суд вирішив, що жодної різниці в поводженні із заявником та матір’ю, заснованої на релігії в рішеннях національних судів щодо їхнього спору, немає, а тому порушення статті 14 Конвенції, взятої разом зі статтею 8 Конвенції, протлумаченою у світлі статті 9 Конвенції, не було.

Констатовані порушення: відсутність порушення заборони дискримінації у поєднанні з правом на повагу до приватного і сімейного життя (ст.14 у поєднанні зі ст.8 Конвенції).

Ключові слова: правила релігійного виховання, захист прав батьків, принцип якнайкращого забезпечення інтересів дитини, принцип недискримінації