Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 03 лютого 2022 року

у справі «ŠEKS v. CROATIA»

за заявою № 39325/20

Щодо правомірності відмови у доступі до секретних документів з мотивів національної безпеки

Фабула справи: Заявник скаржився, що відмова розсекретити документи становила порушення його права отримувати інформацію згідно зі статтею 10 Конвенції. Крім того, він указував на несправедливість провадження в його справі.

Справа стосувалася скарги заявника на те, що його прохання про доступ до засекречених президентських архівів із метою проведення дослідження для своєї книги про заснування Республіки Хорватія було відхилено з мотивів національної безпеки. Заявник є колишнім політиком і в минулому займав високі посади в Хорватії. Частину документів було розсекречено рішенням президента Республіки Хорватія. Решта документів залишилася конфіденційною, оскільки, на думку Ради безпеки Держбезпеки, їх розсекречення могло б завдати непоправної шкоди незалежності, цілісності та безпеці Республіки Хорватія. Отже, Хорватський державний архів відхилив прохання заявника про ознайомлення з цими файлами. Уповноважений з питань інформації відхилив подальшу скаргу заявника на Державний архів. Вищий адміністративний суд відхилив його адміністративний позов. Конституційний Суд визнав обмеження права заявника на доступ до інформації пропорційним законній меті захисту інтересів держави.

Правове обґрунтування: Суд повторює, що стаття 10 не надає особі права доступу до інформації, якою володіє державний орган, і не зобов’язує Уряд передавати таку інформацію особі. Однак таке право чи обов’язок може виникнути, якщо доступ до інформації є інструментом для здійснення особою свого права на свободу вираження поглядів, зокрема, «свободи отримувати та передавати інформацію», і якщо відмова в цьому є втручанням. з таким правом (див. Magyar Helsinki Bizottság v. Hungary [GC], № 18030/11, § 156, 8 листопада 2016 р.).

Оскільки національна безпека є поняттям, що розвивається та залежить від контексту, державам має бути надана широка свобода розсуду в оцінці того, що становить загрозу національній безпеці в їхніх країнах у певний час (див., mutatis mutandis, Liu v. Russia (№ 2), № 29157/09, § 88, 26 липня 2011 р., та Leander v. Sweden, 26 березня 1987 р., § 59, серія A №. 116). Водночас Суд зазначає, що поняття «національна безпека» та «суспільна безпека» слід застосовувати стримано, тлумачити обмежувально та вводити в дію лише тоді, коли було доведено, що це необхідно для припинення оприлюднення інформації з метою захисту національної та громадської безпеки (див. Stoll v. Switzerland [GC], № 69698/01, § 54, ECHR 2007-V).

Справедливість провадження та процесуальні гарантії, надані заявнику, є факторами, які слід брати до уваги при оцінці пропорційності втручання у свободу вираження поглядів, гарантовану статтею 10 Конвенції (див. Baka v. Hungary [GC], № 20261/12, § 161, 23 червня 2016 р.).

Висновки: Суд зазначає, що заявник скаржився на те, що жоден з національних органів, які розглядають його справу, не провів детального аналізу пропорційності, порівнюючи його інтереси з суспільними інтересами, що підлягають захисту, або, принаймні, що вони не продемонстрували, що такий аналіз було проведено. Заявник також критикував обмежений характер судового перегляду справи. На думку Суду, ніщо в матеріалах справи не свідчить про те, що компетентні органи у цій справі не провели аналіз пропорційності, оскільки це є вимогою національного законодавства. Суд установив, що спосіб оцінки запиту заявника національними органами влади не був явно неправильним або позбавленим належних процесуальних гарантій. Зокрема, запитувані заявником документи були ретельно переглянуті/оцінені держателем (власником) інформації (Офісом Президента) за допомогою спеціалізованого консультативного органу (Ради національної безпеки). Більшою мірою запит заявника про отримання доступу до матеріалів був задоволений. До того ж рішення Президента про відмову розсекретити деякі із запитуваних матеріалів було переглянуто та підтримано Уповноваженим з питань інформації, Вищим адміністративним судом та Конституційним судом. Зокрема, Уповноважений з питань інформації, який перевіряв матеріали, ніколи не заперечував проти висновку консультативного органу й не намагався стверджувати інакше.

Зрештою, Суд усвідомлює, що в контексті національної безпеки від державних органів не може вимагатися надання такого ж детального обґрунтування, як, до прикладу, у звичайних цивільних чи адміністративних справах. Наведення детального обґрунтування відмови в розсекречуванні надзвичайно секретних матеріалів може легко суперечити самій меті, для якої, насамперед, ця інформація була засекречена. З урахуванням обсягу процесуальних гарантій, наданих заявникові в цій справі, Суд переконався в тому, що наведені національними органами влади причини відмови йому в наданні доступу до матеріалів були не лише відповідними, а й достатніми за цих обставин.

Суд дійшов висновку, що втручання у свободу отримання заявником інформації було необхідним та пропорційним важливій меті національної безпеки і що подальший незалежний розгляд його запиту на національному рівні перебував у межах свободи розсуду держави вирішувати такі питання.

Констатовані порушення: відсутність порушення права на свободу вираження поглядів (ст. 10 Конвенції).

Ключові слова: право на інформацію, межі здійснення прав, підстави обмеження прав, право на доступ до офіційних документів, обмеження свободи вираження поглядів