Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 01 березня 2022 року

у справі «KOZAN v. Turkey»

за заявою № 6695/19

Щодо правомірності застосування до судді дисциплінарного стягнення за поширення серед професійної групи в соціальній мережі статті про критику діяльності несудового дисциплінарного органу

Фабула справи: Заявник скаржився на те, що накладене на нього дисциплінарне стягнення у виді догани порушило його свободу отримувати та поширювати інформацію та право мати ефективний засіб правового захисту.

Справа стосувалася накладення на заявника – діючого суддю – дисциплінарного стягнення за те, що у травні 2015 року в приватній групі соціальної мережі Facebook він поділився статтею з назвою «Судова реабілітація за закриття розслідування 17 грудня, звільнення за проведення розслідування» без будь-яких своїх коментарів. Ця стаття 27 травня 2015 року була опублікована на вебсайті. У статті критикувалися деякі рішення Вищої ради суддів та прокурорів (Hakimler ve Savcılar Yüksek Kurulu – «Тhe HSYK») (далі – Рада) й ставилася під сумнів незалежність цього органу від виконавчої гілки влади. Наступного дня заявник поділився цією статтею в приватній спільноті соціальної мережі, спрямованій насамперед на фахівців у системі правосуддя, з назвою «Hukuk Medeniyeti» («Правова цивілізація»). Після поширення ця стаття зібрала низку коментарів учасників спільноти. За інформацією Уряду, ця спільнота мала 8 859 учасників. Серед учасників були не лише судді та прокурори, а й науковці, студенти і випускники юридичних навчальних закладів, адвокати / юристи. В грудні 2015 року Голова Ради надав дозвіл на відкриття дисциплінарного розслідування стосовно заявника. У вересні 2017 року Друга палата Ради суддів та прокурорів одноголосно застосувала до заявника дисциплінарне стягнення за поширення цієї статті, дійшовши висновку, що її зміст був несумісним з обов’язком прояву заявником лояльності / вірності державі та його обов'язки судді. Вона також указала, що хоча заявник не висловлював свою згоду зі змістом статті, він виявив свій намір поширити її серед широкої аудиторії та довести цей зміст до тих, хто з ним погоджується. Було встановлено, що заявник поводився у спосіб, який підривав гідність та довіру, що від нього вимагалися, як у професійній сфері, так і поза нею. Надалі заявник вимагав перегляду цього рішення, проте Друга палата Ради суддів та прокурорів у цьому відмовила. Потім він подав скаргу до Загальних зборів, проте ця скарга 3 жовтня 2018 року була відхилена, у зв’язку із чим накладене дисциплінарне стягнення набуло статусу остаточного. Тим часом після спроби державного перевороту 15 червня 2016 року заявника було звільнено з посади судді Загальними зборами Ради 24 серпня 2016 року. Крім того, щодо заявника була порушена кримінальна справа за його нібито участь в організації «FETÖ/PDY», за результатами розгляду якої заявникові було призначено покарання у вигляді семи років і шести місяців позбавлення волі за приналежність до озброєної терористичної організації. Розгляд апеляційної скарги в цій справі все ще триває.

Правове обґрунтування: Суд нагадує, що загальні принципи, застосовні до свободи вираження поглядів суддів, викладені у справі Baka v. Hungary ([GC], № 20261/12, §§ 162-167, 23 червня 2016 р.) та Eminağaoğlu v. Turkey (№ 76521/12, §§ 120-124 і 125, 9 березня 2021 р.), також застосовуються в цій справі. Він вважає, зокрема, що в демократичному суспільстві питання, пов’язані з поділом влади та необхідністю збереження незалежності судової влади, можуть стосуватися дуже важливих питань, які становлять загальний інтерес (Morice v. France [GC ], № 29369/10, § 128, ЄСПЛ 2015). Обговорення питань, що становлять загальний інтерес, як правило, користується високим рівнем захисту відповідно до статті 10 у поєднанні з особливо обмеженою свободою розсуду для органів влади (Morice , згадане вище, §§ 125 і 153, July and SARL Liberation v. France, № 20893/03, § 67, ЄСПЛ 2008 (витяги)). Навіть якщо питання, що викликає дискусію щодо судової влади, має політичний підтекст, цей простий факт сам по собі не є достатнім, щоб перешкодити судді виголосити заяву на цю тему (Wille v. Liechtenstein [GC], § 67, ECHR 1999 - VII).

Це правда, що особлива місія судової влади в суспільстві накладає на суддів обов’язок розсудливості. Однак останнє переслідує особливу мету: слово судді, на відміну від слова адвоката, сприймається як вираження об’єктивної оцінки, яка зобов’язує не лише особу, яка висловлюється, але й через неї всю інституцію правосуддя. (Morice, згадане вище, §§ 128 і 168). ​​​​Тому може виявитися необхідним захистити правосуддя від деструктивних нападів, позбавлених серйозних підстав, особливо коли обов’язок обачності забороняє відповідним судовим органам реагувати (Prager and Oberschlick v. Austria, 26 квітня 1995 р., § 34, Серія A № 313, Koudechkina v. Russia, № 29492/05, § 86, 26 лютого 2009 р., та Di Giovanni v. Italy, № 51160/06, § 71, 9 липня 2013 р.). Зокрема, можна очікувати, що посадові особи судових органів будуть стримано використовувати свою свободу вираження поглядів, коли авторитет і неупередженість судової влади можуть бути поставлені під сумнів (Wille, згадане вище, § 64), а також, коли вони критикують інших громадян службовці, зокрема інші судді (Eminağaoğlu, згадане вище, § 136). Залишається фактом те, що, окрім гіпотези серйозних упереджених нападок, позбавлених серйозного підґрунтя, враховуючи їхню приналежність до основних інститутів держави, судді як такі можуть бути предметом особистої критики в допустимих межах, а не просто теоретично і взагалі. Таким чином, межі допустимої критики щодо них, коли вони діють під час виконання своїх офіційних функцій, є ширшими, ніж щодо приватних осіб (Morice, згадане вище, § 131, і July and SARL Liberation, згадане вище, § 74).

Можливість для людей висловлюватись в Інтернеті є унікальним інструментом для здійснення своєї свободи вираження поглядів (Delfi AS v. Estonia [BD], № 64569/09, § 110, CEDH 2015). При цьому Суд також може взяти до уваги інші фактори, що пом’якшують вплив повідомлень користувачів Інтернету на законні інтереси, захищені статтею п. 2 ст. 10 Конвенції. Надсилання повідомлення в середовищі, призначеному для професіоналів у тій чи іншій галузі, може бути включено до цих елементів, якщо розповсюдження цього повідомлення є надто обмеженим, щоб завдати значної шкоди, на відміну від повідомлення, яке буде доступним для всіх користувачів Інтернету (див., mutatis mutandis, Payam Tamiz v. the United Kingdom, § 79, 28 серпня 2018 р., Savva Terentyev v. Russia, № 10692/09, § 79, 28.08.2018, Melike v. Turkey, № 35786/19, § 50, 15 червня 2021 р., і Çakmak v. Turkey, № Туреччина (ріш.), № 45016/18, § 50, 7 вересня 2021 р.).

Висновки: Суд підкреслює, що застосоване до заявника дисциплінарне стягнення (догана) здебільшого стосувалася його права/свободи поширювати та отримувати інформацію – ключового елемента свободи вираження поглядів. Такий захід становив втручання, яке мало правову основу й переслідувало принаймні одну з легітимних цілей згідно з Конвенцією, а саме підтримання авторитету та незалежності суду. Тому Суд робить висновок, що розглянуті в цьому контексті оціночні судження, висловлені в поширеній заявником статті, були частиною обговорень незалежності Ради від виконавчої гілки влади і, як наслідок, захисту незалежності та неупередженості суддів. У зв’язку із цим факт поширення суддею певних поглядів серед своїх колег у ЗМІ про незалежність судової системи, що надало можливість її коментувати, обов’язково належить до сфери його свободи отримувати або поширювати інформацію в ключовій галузі свого професійного життя. Суд також зазначає, що заявник поширив статтю не серед суспільства загалом, а в межах групи, що складалася лише з фахівців у юридичній сфері. Суд відхиляє припущення дисциплінарних органів та Уряду про те, що заявник демонстрував намір довести до суспільства схвалення змісту статті шляхом її поширення, хоча і не надавши своїх коментарів, які б указували на згоду з нею. У поданому контексті таке припущення означало б те, що судді, які належать до приватної спільноти, могли б поширювати лише ті статті, які позитивно описували вищі адміністративні та судові органи влади, і були б зобов’язані ігнорувати статті, які критикували дії цих органів. Наслідки цього могли б створювати ризик непотрібної самоцензури в обговоренні питань, що стосуються суті їхньої професії. Крім того, не можна втрачати з поля зору те, що накладення дисциплінарного стягнення на державного службовця системи правосуддя за своїм характером матиме стримувальний вплив не лише на цю особу, а й на професію загалом. Це особливо має місце в разі обміну між суддями та прокурорами думками й ідеями про рішення Ради, які могли б мати вплив на їхню незалежність від інших органів влади.

Щодо процесуальних гарантій ЄСПЛ підкреслив, що Рада суддів і прокурорів належно не урівноважила право заявника на свободу вираження поглядів, з одного боку, та його обов’язок як судді проявляти стриманість, з іншого. ЄСПЛ далі повторив, що Рада суддів і прокурорів була несудовим органом і що провадження в Палаті та на засіданні Асамблеї не забезпечували гарантій судового розгляду. Крім того, заявнику не був доступний жоден судовий засіб правового захисту у відповідь на застосоване до нього Радою стягнення. В цій справі Рада діяла і як орган обвинувачення, і як орган, що ухвалює остаточне рішення в разі оскарження власних рішень. Не варто ігнорувати і той факт, що в разі порушення стосовно судді дисциплінарного провадження на карту поставлена довіра суспільства до відправлення правосуддя. Тому будь-якому судді, який став об’єктом дисциплінарного провадження, мають надаватися гарантії проти свавілля. Зокрема, відповідна особа має мати можливість перегляду застосованого заходу незалежним та неупередженим органом, який має повноваження ухвалювати рішення щодо законності заходу та з’ясовувати будь-яку неналежну відповідь/реакцію органів влади. Суд вказує, що в цій справі цього не було.

У світлі наведених вище міркувань і з урахуванням переважаючої важливості свободи вираження поглядів із питань, що становлять суспільний інтерес, Суд робить висновок, що застосоване до заявника дисциплінарне стягнення не відповідало будь-якій нагальній соціальній потребі і, в результаті, не становило заходу, який був «необхідним у демократичному суспільстві» в розумінні статті 10 Конвенції. Тому було порушено положення цієї статті.

Констатовані порушення: право на свободу вираження поглядів (ст. 10 Конвенції), право на ефективний засіб правового захисту (ст. 13 Конвенції).

Ключові слова: дисциплінарна відповідальність суддів, принципи функціонування судів, незалежність судової влади, право на інформацію, захист прав судді