Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 15 березня 2022 року

у справі «MEMO v. RUSSIA»

за заявою № 2840/10

Щодо легітимної мети «захисту репутації інших осіб» для цивільного дифамаційного провадження, порушеного від свого імені юридичною особою, яка реалізує державну владу

Фабула справи: Компанія-заявник, яка є Інтернет-ЗМІ, скаржилась на невиправдане втручання в її свободу вираження поглядів.

Справа стосувалася дифамаційного позову, успішно поданого регіональною адміністрацією Волгоградської області (орган виконавчої влади суб’єкта Російської Федерації) до ЗМІ, що належить компанії-заявникові. Останнього було зобов’язано опублікувати спростування декількох тверджень зі статті, в якій критикувалися дії регіональної адміністрації. Заявник скаржився за статтею 10 Конвенції, що спірний захід не переслідував легітимну мету, оскільки органи влади не наділені діловою репутацією.

Правове обґрунтування: у деяких справах щодо репутаційних інтересів органів влади Суд був готовим припустити, що мета «захисту репутації» була «легітимною» (Romanenko and Others, § 39; Savva Terentyev v. Russia, § 60; Freitas Rangel v. Portugal, § 48; Goryaynova v. Ukraine, § 56). Водночас лише інституційний інтерес не обов’язково забезпечує такий самий рівень гарантій, притаманний «захисту репутації інших осіб» у розумінні пункту 2 статті 10 Конвенції (Margulev, § 45; Kharlamov v. Russia, § 29). Суд також підкреслює, що межі допустимої критики стосовно органу державної влади є ширшими, ніж щодо приватної особи (громадянина) чи навіть політика (Margulev, § 53; Lombardo, § 54).

Суд визнав, що існує законний «інтерес у захисті комерційного успіху та життєздатності компаній на користь акціонерів і працівників, а також для більш широких економічних благ» (див. Steel and Morris v. the United Kingdom, № 68416/01, § 94, ЄСПЛ 2005 – II, і Uj v. Hungary, № 23954/10, § 22, 19 липня 2011 р.). Однак ці міркування не застосовуються до органу, наділеного виконавчими повноваженнями і який не займається як такий безпосередньою господарською діяльністю. Суд вважає, що органи виконавчої влади, наділені державними повноваженнями, істотно відрізняються від юридичних осіб, у тому числі державних або державних корпорацій, які займаються конкурентною діяльністю на ринку, оскільки останні покладаються на свою добру репутацію для залучення клієнтів з метою отримання прибутку, а перші існують, щоб служити громадськості та фінансуються платниками податків. Щоб запобігти зловживанню владою та корупції в державній установі в демократичній системі, діяльність державного органу будь-якого роду має бути предметом ретельного контролю з боку не лише законодавчої та судової влади, а й суспільства (див. Sener v. Turkey, № 26680/95, § 40, 18 липня 2000 р.). Тому захист органу виконавчої влади від критики ЗМІ міг би суперечити цій меті, оскільки це могло серйозно обмежити свободу ЗМІ. Те, що виконавчим органам дозволено порушувати справи про наклеп проти представників ЗМІ, покладає надмірний і непропорційний тягар на ЗМІ та може мати неминучий стримуючий вплив на ЗМІ у виконанні їхнього завдання постачальника інформації та громадського спостерігача (див., mutatis mutandis, Dyuldin and Kislov v. Russia, № 25968/02, § 43, 31 липня 2007 р.).

Висновки: цивільне дифамаційне провадження, порушене від свого імені юридичною особою, яка реалізує державну владу, не може вважатися таким, що переслідує легітимну мету «захисту репутації інших осіб» згідно з пунктом 2 статті 10 Конвенції. Проте це загальне положення не застосовується до окремих членів державного органу, які можуть бути «легко ідентифіковані»: вони можуть порушувати дифамаційне провадження від власного імені. Суд керувався рішеннями у справах Thoma v. Luxembourg (§ 56) та Lombardo and Others , аби визначити фактори, що можуть зробити окремих членів державного органу «легко ідентифікованими», а саме: характер тверджень щодо них, обмежена кількість державних службовців, які працюють у цьому органі влади, і масштаби діяльності органу (з точки зору чисельності населення, охоплюваного його діяльністю).

На основі обставин цієї справи Суд установив, що позивач у національному дифамаційному провадженні був вищим органом виконавчої влади. Навряд чи можна уявити, що він був зацікавленим у захисті свого комерційного успіху та життєдіяльності. Так само не можна сказати, що його члени були «легко ідентифіковані». В будь-якому разі дифамаційне провадження було порушено від імені юридичної особи, а не її окремих членів. Відповідно, порушене цивільне дифамаційне провадження регіональною адміністрацією проти ЗМІ заявника не переслідувало жодної з легітимних цілей, передбачених у пункті 2 статті 10 Конвенції.

Констатовані порушення: право на свободу вираження поглядів (ст. 10 Конвенції).

Ключові слова: правовий статус органів державної влади, учасники дифамаційних спорів, право юридичної особи на репутацію, право на захист репутації