Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 11 січня 2022 року

у справі «EKIMDZHIEV AND OTHERS v. BULGARIA»

за заявою № 70078/12

Щодо недостатності мінімальних гарантій проти свавілля і зловживань у разі застосування системи таємного спостереження на національному рівні

Фабула справи: Заявники в цій справі – двоє юристів/адвокатів та дві неурядові організації, що з ними пов’язані. Вони скаржилися, що характер їхньої діяльності піддає їх ризикові таємного спостереження, а також доступу до їхніх комунікаційних даних із боку органів влади на підставі відповідного законодавства. Заявники не стверджували, що вони фактично перебували під таємним спостереженням або що до їхніх комунікаційних даних отримали доступ органи влади.

Правове обґрунтування: загальні принципи щодо того, коли заявники можуть стверджувати, що вони є жертвами втручання в їхні права за статтею 8 Конвенції через саму наявність національних законів або практики, які дозволяють таємне спостереження, були роз’яснені у справі Roman Zakharov (§ 171) та нещодавно повторено, хоча й у дещо іншому контексті – масове перехоплення – у справі Centrum för rättvisa v. Sweden ([GC], № 35252/08, § 167, 25 травня 2021 року).

Головна вимога полягає в тому, що таємна система стеження повинна містити ефективні гарантії – особливо механізми перевірки та нагляду – які захищають від властивого їй ризику зловживань та обмежують втручання, яке така система тягне за собою, у права, захищені статтею 8 Конвенції, на те, що є «необхідним у демократичному суспільстві».

У таких справах, як ця, в яких заявники абстрактно скаржаться на систему таємного стеження, а не на конкретні випадки такого стеження, відповідні національні закони та практика повинні бути ретельно вивчені, коли Суд розглядає прийнятність заяви, а не коли вони були на момент її подання (див. Centrum för rättvisa, § 151, і Big Brother Watch and Others, § 270). Інший момент, що має особливе значення для даної справи, полягає в тому, що оцінка того, чи забезпечують закони, що розглядаються, ефективні гарантії, повинна ґрунтуватися не тільки на законах у тому вигляді, в якому вони існують у зведенні законів, але й на (а) фактичному функціонування режиму спостереження та (б) наявності або відсутності доказів фактичного зловживання (див. Centrum för rättvisa, § 274, і Big Brother Watch and Others, § 360).

Висновки: після постановлення Судом рішення у справі Association for European Integration and Human Rights and Ekimdzhiev застосовані на практиці закони, якими врегульовано сферу таємного спостереження в Болгарії, були суттєво вдосконалені. Проте вони досі не відповідають мінімальним гарантіям проти свавілля та зловживань, що вимагається за статтею 8 Конвенції в таких аспектах:

1. внутрішні правила, що регулюють зберігання та знищення матеріалів, отриманих у результаті таємного спостереження, не були доступні громадськості;
2. «об’єкти», які можуть бути піддані таємному спостереженню, не були визначені в національному законодавстві у спосіб, аби він не міг слугувати основою для невибіркового спостереження;
3. надмірна тривалість первинного санкціонування на проведення спостереження з підстав захисту національної безпеки – 2 роки – явно послаблює судовий контроль за відповідним спостереженням;
4. процедура надання дозволів у тому вигляді, в якому вона застосовувалася на практиці, не була здатна забезпечити здійснення спостереження лише у випадках, коли це «необхідно в демократичному суспільстві»;
5. низка законодавчих прогалин щодо збереження, отримання доступу, розгляду, використання, комунікації та видалення даних таємного спостереження;
6. відсутність законодавчих положень, які б з належним ступенем точності вказували на долю інформації, отриманої в результаті таємного спостереження, яка могла вплинути на матеріали, що охоплюються адвокатською таємницею;
7. організована наразі наглядова система не відповідала вимогам достатньої незалежності, компетенції та повноважень;
8. механізми повідомлення були надто вузькими;
9. відсутність на практиці спеціального засобу правового захисту у всіх можливих ситуаціях не забезпечувала розгляду обґрунтованості кожного випадку таємного спостереження (з посиланням на обґрунтовану підозру та пропорційність), такий засіб не був доступним для юридичних осіб і був обмеженим із погляду доступної допомоги.

Як видається, ці недоліки в правовому полі фактично мали вплив на функціонування системи таємного спостереження в Болгарії. Низка скандалів, пов’язаних із системою таємного спостереження свідчать про наявність практики зловживання, яка частково зумовлена неналежними правовими гарантіями. Із цього випливало, що болгарське законодавство, яке регулює таємне спостереження, не відповідало вимозі «якості закону» і не могло забезпечувати, аби «втручання», спричинене системою таємного спостереження, було «необхідним у демократичному суспільстві».

Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя (ст. 8 Конвенції) щодо системи таємного спостереження в Болгарії, а також системи збереження комунікаційних даних і подальшого доступу до них.

Ключові слова: забезпечення національної безпеки, ефективність законодавства, фіксація розмови адвоката з клієнтом, приватність життя, захист персональних даних