Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 22 лютого 2022 року

у справі «REGIONAL AIR SERVICES S.R.L. AND IVAȘCU v. Romania»

за заявами №№ 76549/17, 76756/17

Щодо врівноваження права на повагу до приватного життя з правом журналістів на свободу вираження поглядів

Фабула справи: Заявники - компанія «Regional Air Services S.R.L.», відповідальна за управління аеропортом Тузла в Румунії, і пан Ivaşcu, акціонер цієї компанії, скаржилися, що національні органи влади не дотримали своїх позитивних зобов’язань із забезпечення поваги до своїх приватних життів і що їхній імідж у ЗМІ було заплямовано.

Справа стосувалася відхилення цивільного позову, поданого Заявниками, щодо захисту своєї репутації до низки журналістів у зв’язку із заявами, зробленими у 2014 році під час трансляції телевізійних програм та в газетній статті. У 2014 році декілька телевізійних програм та газетна стаття висвітлили, зокрема, інформацію щодо створення нового митного посту в аеропорту Тузли, ремонту двох літаків, які брали участь в авіакатастрофах, та ймовірних зв’язків Заявника з колишньою політичною поліцією – Securitate. У 2015 році Заявники звернулися до суду із цивільним позовом, вважаючи відповідні твердження дифамаційними, і вимагали відшкодувати завдану їм шкоду. У 2016 році суд відмовив у задоволенні позову, визнавши, що відповідні твердження за своїм характером не завдали їм шкоди, хоч і були «порівняно агресивними» за змістом. Заявники оскаржили це рішення. У 2017 році Апеляційний суд Бухареста відмовив у задоволенні скарги Заявників, вказуючи, що вони не довели завдання їм шкоди. Суд підтвердив суспільну зацікавленість у заявах стосовно відкриття митного посту в аеропорту Тузла та обставинах відповідних авіакатастроф. Суд дійшов висновку, що національне значення обговорюваних питань було вирішальним у визначенні допустимих обмежень свободи поглядів. На думку суду, конотація, надана слову «секурист» (англ. securist) у відповідних телевізійних програмах, не була навмисно дифамаційною.

Правове обґрунтування: Суд нагадує, що у справах даного типу питання полягає не в діях держави, а в передбачуваній неадекватності захисту, що надається національними судами стосовно приватного життя заявників. Хоча метою статті 8 Конвенції є захист особистості від довільного втручання з боку державних органів, вона не просто вимагає від держави утримуватися від такого втручання: на додаток до цього негативного зобов'язання можуть існувати позитивні зобов'язання, властиві ефективній повазі приватного або сімейного життя. Вони можуть включати вживання заходів, спрямованих на повагу приватного життя навіть у відносинах між людьми (Von Hannover v. Germany, № 59320/00, § 98, ECHR 2004-VI). Кордон між позитивними та негативними зобов'язаннями держави за статтею 8 не піддається точному визначенню; проте, застосовні принципи можна порівняти. Зокрема, в обох випадках необхідно враховувати справедливий баланс, який має бути досягнутий між конкуруючими інтересами (там же, § 99).

Якщо скарга до Суду пов'язана з порушенням прав, що захищаються статтею 8 Конвенції, внаслідок здійснення іншими особами свого права на свободу вираження поглядів, при застосуванні статті 8 необхідно належним чином враховувати вимоги статті 10 Конвенції (див. наприклад, mutatis mutandis, Von Hannover, цитований вище, § 58). Таким чином, у таких випадках Суд повинен буде врівноважити право на повагу до приватного життя із спільним інтересом у захисті свободи вираження поглядів, враховуючи, що між правами, гарантованими цими двома статтями, немає ієрархічного зв'язку.

У зв'язку з цим Суд нагадує, що він уже мав змогу викласти відповідні принципи, якими він повинен керуватися при оцінці в цій галузі (Couderc and Hachette Filipacchi Associés v. France [GC], № 40454/07, §§ 90-93, ECHR 2015 (витяги), і Von Hannover (№ 2, згадане вище, §§ 95-99). Таким чином, він встановив ряд критеріїв у контексті балансу відповідних прав (Axel Springer AG, цитовано вище, §§ 90-95, і Von Hannover (№ 2), цитовано вище, §§ 109-113). Певні критерії, які застосовуються в даному питанні - тією мірою, якою вони мають відношення до справи - це внесок у дискусію, що становить суспільний інтерес, популярність відповідної особи, тема повідомлення, попередня поведінка відповідної особи, а також зміст, форма та наслідки публікації (див., mutatis mutandis, Couderc та Hachette Filipacchi Associés, цитовані вище, § 93).

У цьому контексті Суд нагадує, що хоча преса не повинна переступати певних кордонів, зокрема щодо захисту репутації та прав інших осіб, вона, проте, зобов'язана передавати, відповідно до своїх обов'язків та відповідальності, інформацію та ідеї по всіх питанням, що становлять суспільний інтерес. До її функції поширення інформації та ідей з таких питань додається право громадськості на їхнє отримання. В іншому випадку преса не змогла б відігравати свою незамінну роль "спостерігача" (Axel Springer AG, див. вище, § 79).

Висновки: Суд зазначає, що Апеляційний суд ухвалив, що Заявник був членом ради директорів Управління цивільної авіації, яке є автономним органом, який представляє національний суспільний інтерес. У цих обставинах Суд не може ставити під сумнів статус Заявника як публічної особи. Суд відзначає висновки національних судів про те, що обговорювані питання в ЗМІ становили суспільний інтерес. Суд також підкреслює, що журналісти не писали про інтимні чи інші особисті аспекти приватного життя Заявника, а посилалися лише на його професійну діяльність. Журналісти стверджували про зв’язок заявника із Securitate, колишньою політичною поліцією, що функціонувала під час дії комуністичного режиму, і використали поняття «секурист» у цьому контексті. Суд раніше вже вказував, що звинувачення когось у тому, що він був членом Securitate, в особливому контексті Румунії, було серйозним питанням і що національні суди мали з’ясувати, чи була фактична підстава для такої заяви.

Національні суди визначили, чи була достатня фактологічна основа для припущення про те, що Заявник Ivaşcu мав зв’язки із Securitate. Вони дослідили кар’єру Заявника в межах провадження, яке дозволяло останньому робити певні заяви. Суди взяли до уваги займані Заявником посади за кордоном під час дії комуністичного режиму й висловили думку, що лише особи, які мали зв’язки із Securitate, могли обіймати такі посади. Крім того, Апеляційний суд указав, що питання співпраці Заявника із Securitate вже обговорювалося в ЗМІ до того, як виникли обставини в цій справі. У зв’язку із цим Суд підкреслює, що Заявник не надав жодних деталей до Суду й не заперечував факту того, що це питання вже обговорювалося в ЗМІ.

Суд також відзначає і те, що, дійшовши свого висновку, національні суди посилалися на добре відомий у румунському суспільстві факт, що особи, які займали посади за кордоном під час дії комуністичного режиму, мали зв’язки із Securitate. Суд не може сумніватися в цьому висновку, оскільки національні суди, в принципі, краще від міжнародного суду обізнані в ухваленні рішення про місцеві потреби та аспекти.

Суд акцентує, що національні суди врахували довідку від Національної ради з вивчення архівів Securitate, надану Заявником під час судового розгляду, проте вони розглянули її у світлі інших доказів, наявних у матеріалах справи, й обґрунтували свої рішення здебільшого деталями його професійної кар’єри під час дії комуністичного режиму та вже наявності в суспільному просторі інформації. Проводячи комплексне дослідження доказів і надаючи детальне пояснення своєму висновку про наявність достатньої фактологічної основи заявам про наявність у Заявника зв’язків із Securitate, національні суди діяли в межах своєї свободи розсуду. Зрештою, стосовно будь-яких наслідків тверджень журналістів Суд відзначає висновок національних судів про відсутність завдання шкоди Заявнику, зокрема внаслідок публічного обговорення, що мало місце до відповідних подій, стосовно його зв’язків із Securitate.

Відповідно, Суд дійшов висновку, що національні суди належно урівноважили баланс між правом Заявника на повагу до свого приватного життя, з одного боку, та правом журналістів на свободу вираження поглядів, з іншого, оцінивши їх у світлі критеріїв, що випливають з усталеної практики Суду. Тому немає підстав стверджувати, що, відмовивши Заявникові в задоволенні позову, національні суди не дотримали позитивного обов’язку держави із захисту його права на повагу до приватного життя в розумінні статті 8 Конвенції. Тому порушення цього положення Конвенції не було.

Констатовані порушення: відсутнє порушення права на повагу до приватного і сімейного життя (ст.8 Конвенції).

Ключові слова: дифамаційні спори, захист ділової репутації, межі критики публічної особи, право на свободу слова, права журналістів