Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 27 січня 2022 року

у справі «ASSOCIATION DES FAMILLES DES VICTIMES DU JOOLA v. France»

за заявою № 21119/19

Щодо правомірності застосування юрисдикційного імунітету держави у кримінальному провадженні за фактом затоплення іноземного судна у міжнародних водах

Фабула справи: посилаючись на пункт 1 статті 6 Конвенції та статтю 13 Конвенції, асоціація-Заявник, членами якої були жінки, чоловіки й діти, які втратили своїх родичів чи друзів - французів унаслідок катастрофи сенегальського порому в міжнародних водах поблизу берегів Гамбії, або потерпілі від неї, стверджувала, що надання французькими судами юрисдикційного імунітету посадовим особам влади Сенегалу на час аварії становить непропорційне обмеження їхнього права на доступ до суду. Це призвело до припинення провадження, ініційованого на підставі їхніх кримінальних заяв у Франції. Вона вказувала, що порушення міжнародних правил мореплавства та безпеки не можна кваліфікувати як дії, що охоплюються суверенітетом держави.

Правове обґрунтування: пункт 1 статті 6 Конвенції, lex specialis у відношенні до статті 13, гарантує кожному право на розгляд судом будь-якого спору щодо його цивільних прав та обов'язків (Golder v. the United Kingdom, 21 лютого 1975 р., §§ 28-36, серія A № 18, Fogarty v. the United Kingdom [GC], № 37112/97, § 32, ECHR 2001 - XI (уривки) та Jones and Others v. United Kingdom, № 34356/06 та 40528/06, §186, ECHR 2014). Право на доступ до судів, однак, не є абсолютним: воно піддається неявно визнаним обмеженням, оскільки за самою своєю природою воно вимагає регулювання з боку держави. Договірні держави користуються певною свободою розсуду в цьому питанні. Однак Суд має вирішувати в останній інстанції щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись в тому, що запроваджені обмеження не обмежують доступ, наданий особі, таким чином або в такій мірі, що зачіпає саму суть права. Крім того, такі обмеження сумісні з пунктом 1 статті 6 лише якщо вони переслідують законну мету і якщо існує розумне співвідношення пропорційності між використаними засобами та метою, що переслідується (див.Fogarty, вище, § 33, і Jones and Others v. United Kingdom, згадане вище, § 186).

Суд нагадує свою усталену прецедентну практику, відповідно до якої, застосовуючи принцип par in parem non habet imperium, надання суверенного імунітету державі в цивільному провадженні переслідує легітимну мету дотримання міжнародного права з метою заохочення гарних стосунків між державами на основі поваги до суверенітету іншої держави (Fogarty, цитовано вище, § 34, Jones and Others v. United Kingdom, см .Вище, § 188).

Суд зазначає про необхідність тлумачити Конвенцію у взаємозв’язку з іншими нормами міжнародного права, зокрема тими, що регулюють надання державного суверенітету: вжиті державою заходи, що відображають загальновизнані принципи міжнародного права щодо державного імунітету, не можуть вважатися непропорційним обмеженням права на доступ до суду, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції. Тому право на доступ до суду є невід’ємною частиною гарантії справедливого суду, передбаченого цією статтею Конвенції, і деякі обмеження доступу також можуть вважатися невід’ємними. Прикладом можуть слугувати обмеження, які за загальним визнанням спільноти націй охоплюються дією імунітету держав.

Висновки: право асоціації-Заявника на доступ до суду було обмежено в тому, що вона не могла брати участь в суді, в межах якого можна було б встановити кримінальну відповідальність сенегальських лідерів, які були при владі на час аварії.

Однак, надаючи відповідний імунітет, національні суди не відступили від чинних міжнародних стандартів. Суд зауважує, що слідчий суддя в національному кримінальному провадженні не відмовив у початку судового слідства з огляду на імунітет відповідних осіб, а припинив провадження у справі лише після детальних та вичерпних досліджень задля з’ясування обставин подій, що призвели до аварії. Після проведення розслідування суди дійшли висновку, що відповідні дії могли «кваліфікуватися як вбивство з необережності». Зрештою, хоча національні суди дійшли висновку, що цивільні сторони були фактично позбавлені юрисдикційним імунітетом від публічного вимагання відшкодування за втрати, вони, однак, підкреслили, що цивільні засоби правового захисту для цих цілей були доступними. На думку судів, цивільні сторони не були позбавлені всього доступу до правосуддя, оскільки могли отримати компенсацію в межах системи відшкодування шкоди жертвам злочинів. Відповідно, асоціація-Заявник та інші цивільні сторони не опинилися в ситуації відсутності будь-яких засобів правового захисту.

Суд дійшов висновку, що заява є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту “а” пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.

Констатовані порушення: скаргу щодо порушення права на справедливий суд (ст.6 Конвенції) та права на ефективний засіб юридичного захисту (ст. 13 Конвенції) визнано неприйнятною.

Ключові слова: межі обмежень права на доступ до суду, принципи міжнародного права, підстави звільнення держави від відповідальності