Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 03 лютого 2022 року

у справі «Власенко проти України»[1]

за заявою № 17863/13

Щодо правомірності обмеження у праві виїзду за кордон народного депутата у зв'язку з невиконанням судового рішення у цивільній справі

Фабула справи: Заявник скаржився, що обмеження його у праві виїзду за кордон порушило його недоторканність народного депутата і у будь-якому випадку було абсолютно невиправданим.

На момент подій Заявник був народним депутатом, який, згідно з національним законодавством користувався недоторканністю стосовно застосування будь-яких «заходів, що обмежують права і свободи народного депутата», без попередньої згоди Верховної Ради України на притягнення його до кримінальної відповідальності. У результаті програшу цивільного спору колишній дружині, пані О., заявника зобов’язали згідно з рішенням Печерського районного суду міста Києва (далі – Печерський суд) від 21 лютого 2012 року (далі – рішення), яке набрало законної сили 31 жовтня 2012 року, сплатити їй 125 000 українських грн. 23 листопада 2012 року Печерський суд, не повідомивши Заявника, обмежив його у праві виїзду за кордон за клопотанням державного виконавця «з метою забезпечення виконання рішення суду та недопущення уникнення [Заявника], від його виконання шляхом залишення території України». Посилаючись на зазначену ухвалу, 14 грудня 2012 року Державна прикордонна служба України не дозволила Заявнику сісти на рейс з м. Київ до м. Страсбург, хоча він вказав на наявність у нього недоторканності народного депутата.

18 грудня 2012 року щодо Заявника було порушено кримінальне провадження за підозрою в умисному невиконанні судового рішення. 26 грудня 2012 року Заявник перерахував на банківський рахунок Державної виконавчої служби України суму, що підлягала сплаті за рішенням суду, а також виконавчий збір. Остаточними ухвалами від 16 та 23 січня 2013 року слідчий суддя Печерського суду задовольнив клопотання слідчого про тимчасовий доступ на тридцять та чотирнадцять днів відповідно до фактично всіх банківських документів заявника у двох банках за весь період існування в них його рахунків. Заява, подана Заявником 21 січня 2013 року, про перегляд ухвали від 16 січня 2013 року з огляду на виконання ним рішення у повному обсязі, очевидно, залишилася без розгляду.

24 січня 2013 року Заявник мав летіти з м. Київ до м. Страсбург у складі української парламентської делегації в ПАРЄ. Проте Державна прикордонна служба України знову відмовила йому у праві виїзду з території України, незважаючи на надання Заявником задокументованих доказів, що підтверджували сплату ним заборгованості. 28 лютого 2013 року Державна виконавча служба України перерахувала сплачені Заявником грошові кошти на банківський рахунок пані О. 05 березня 2013 року кримінальне провадження щодо Заявника було закрито у зв’язку з відсутністю в його діях складу злочину. 13 березня 2013 року Державна прикордонна служба України не дозволила йому сісти на рейс до м. Брюссель з тих самих підстав. 05 квітня 2013 року Державна виконавча служба України винесла постанову про закінчення виконавчого провадження, а 09 квітня 2013 року Печерський суд скасував обмеження Заявника у праві виїзду за кордон.

Правове обґрунтування: відповідні загальні принципи наведені, наприклад, в рішеннях у справах «Де Томмазо проти Італії» [ВП] (De Tommaso v. Italy) [GC], заява № 43395/09, пункт 104, від 23 лютого 2017 року та «Баттіста проти Італії» (Battista v. Italy), заява № 43978/09, пункти 37 – 38 та 41 – 42, ЄСПЛ 2014).

Висновки: у цій справі Заявника було обмежено у праві виїзду за кордон у період з 23 листопада 2012 року до 09 квітня 2013 року «з метою забезпечення виконання рішення суду», яке він виконав у повному обсязі 26 грудня 2012 року. З огляду на ненадання Урядом жодної відповідної інформації чи зауважень цього факту достатньо для висновку Суду, що обмеження було цілком свавільним після цієї дати. Стосовно його відповідності статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції щодо попереднього періоду Суд зауважує, що національні органи влади ніколи не намагалися пояснити, яким чином обмеження у праві виїзду могло сприяти погашенню заборгованості, враховуючи особливу ситуацію заявника та інші конкретні обставини справи. Обмеження у праві виїзду також не ґрунтувалося на аналізі, чи давали поведінка та ставлення Заявника підстави вважати, що він міг ухилитися від сплати, якби йому було дозволено залишити країну.

З огляду на зазначені міркування та незважаючи на додаткові зауваження заявника, Суд вважає, що було порушено статтю 2 Протоколу № 4 до Конвенції.

Констатовані порушення: порушення права на свободу пересування (ст. 2 Протоколу № 4 до Конвенції).

Ключові слова: заходи забезпечення кримінального провадження, правовий статус народного депутата, підстави заборони виїзду за кордон, обмеження права пересування