Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 01 березня 2022 року

у справі «FENECH v. MALTA»

за заявою № 19090/20

Щодо обов'язку держави вживати заходів із протидії поширенню COVID-19 в установах виконання покарань

Фабула справи: Заявник скаржився на умови свого ув’язнення й невжиття державою належних заходів із його захисту від зараження коронавірусом під час перебування в тюрмі, зокрема з огляду на вразливий стан його здоров’я - він мав лише одну нирку.

В листопаді 2019 року заявнику було пред’явлено обвинувачення в поширенні, створенні й фінансуванні організації з метою вчинення кримінального правопорушення і співучасті в умисному вбивстві. Заявник не визнав себе винним. Відтоді він перебуває під вартою. Прибувши до тюрми, заявник отримав позитивний результат тесту на наявність наркотичних речовин. Його помістили до одиночної камери з обмеженим контактом і далі, в січні 2020 року, перевели до гуртожитку.

Заявник вважав, що умови його ув’язнення були антисанітарними та несприятливими. Зокрема, він скаржився на переповненість, відсутність чистоти та теплого одягу й надмірне обмеження фізичної активності. У контексті пандемії, на думку заявника, держава не вжила належних заходів для його захисту від зараження COVID-19 під час перебування в установі виконання покарань, хоча стан його здоров’я – втрата нирки – піддавав його підвищеному ризику такого зараження, і його шанси побороти цю хворобу були зменшені.

Правове обґрунтування: не можна сказати, що застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту саме по собі порушує питання за статтею 3 Конвенції. Не можна також тлумачити цю статтю як таку, що встановлює загальне зобов'язання звільнити затриманого за станом здоров'я або помістити його до цивільної лікарні, щоб дати можливість отримати певний вид медичної допомоги. Тим не менш, відповідно до цього положення держава повинна забезпечити, щоб особа утримувалася під вартою в умовах, сумісних з повагою її людської гідності, щоб спосіб і метод виконання заходу не піддавали його стражданням або позбавленням інтенсивності, що перевищує неминучий рівень страждань, притаманний утриманню під вартою, і щоб, враховуючи практичні вимоги тюремного ув'язнення, його здоров'я та благополуччя були належним чином забезпечені (див. Kudła v. Poland [GC], № 30210/96, §§ 93-94, ECHR 2000-XI).

Стан здоров'я, вік та важка фізична інвалідність є ситуацією, в якій здатність до утримання під вартою оцінюється за статтею 3 Конвенції. Хоча це положення не можна витлумачити як встановлює загальне зобов'язання звільняти затриманих за станом здоров'я, воно накладає на державу зобов'язання захищати фізичний благополуччя осіб, позбавлених волі, наприклад, шляхом надання їм необхідної медичної допомоги (див. Mouisel v. France, № 67263, §§ 38-40, ECHR 2002-IX). Таким чином, відсутність належної медичної допомоги особам, які перебувають під вартою, може спричинити відповідальність держави за статтею 3. Крім того, таким затриманим недостатньо пройти обстеження та поставити діагноз; необхідно також забезпечити належне лікування діагностованої проблеми (див. Rooman v. Belgium [GC], № 18052/11, § 146, 31 січня 2019 р.). Таким чином, відсутність належної медичної допомоги і, у більш загальному сенсі, утримання хворої людини в неналежних умовах, в принципі, може бути зверненням, що суперечить статті 3 (див. Ghavtadze v. Georgia, № 23204/07, § 76, 3 березня 2009).

Крім позитивного зобов'язання щодо збереження здоров'я та благополуччя ув'язненого, зокрема шляхом надання необхідної медичної допомоги, стаття 3 накладає на державу позитивне зобов'язання щодо впровадження ефективних методів профілактики та виявлення заразних захворювань у в'язницях. Насамперед, держава зобов'язана проводити обстеження ув'язнених на ранній стадії, після прибуття у в'язницю, з метою виявлення носіїв мікробів або заразних захворювань, їхньої ізоляції та ефективного лікування. Тим більше, що тюремна адміністрація не може ігнорувати інфекційний стан своїх ув'язнених і тим самим наражати інших на реальний ризик зараження серйозними захворюваннями (див. Fűlöp v. Romania, № 18999/04, § 38, 24 липня 2012 р., та Dobri v. Romania, № 25153/04, § 51, 14 грудня 2010 р.).

Загалом Суд дотримується гнучкого підходу у визначенні необхідного стандарту медичної допомоги, вирішуючи його у кожному конкретному випадку. Цей стандарт має бути "сумісним із людською гідністю" затриманого, але також повинен враховувати "практичні вимоги тюремного ув'язнення" (див. Mikalauskas v. Malta, no. 4458/10, § 63, 23 липня 2013 року, та процитовану в ньому прецедентну практику). Крім того, медичне обслуговування, яке надається в місцях позбавлення волі, має бути належним, тобто на рівні, який можна порівняти з тим, що державна влада зобов'язалася надавати населенню в цілому. Тим не менш, це не означає, що кожному ув'язненому повинен бути гарантований той же рівень медичного обслуговування, який доступний у кращих медичних закладах за межами тюремних установ (див. "Blokhin v. Russia" [GC], no. 47152/06, § 137, 23 березня 2016 року).

Висновки: ураховуючи характер COVID-19, органи влади мали запровадити певні заходи, направлені на уникнення зараження, обмеження поширення коронавірусу в тюрмі й надання належної медичної допомоги в разі інфікування. Превентивні заходи мають бути пропорційними ризику, проте не мають бути надто обтяжливими для органів влади, які стикаються з новою ситуацією, такою як глобальна пандемія.

Після спалаху COVID-19 в тюрмі було запроваджено локдаун, заборонено відвідування всіх видів, а працівники працювали потижнево, аби уникнути надмірного впливу зовнішніх факторів.

Суд вважає, що ці заходи явно зменшили ризик широкого поширення зараження в межах тюрми, а тому зберегли здоров’я і безпеку засуджених та працівників. Також було вжито загальних заходів, таких як регулярна дезінфекція, носіння масок, забезпечення ручними санітайзерами та перевірка температури тіла засуджених і тюремних наглядачів. У разі прибуття нових засуджених використовувалися швидкі тести, ПЛР-тести та запроваджувалася самоізоляція, період якої з плином часу зменшувався. На думку ЄСПЛ, це демонструє, що органи влади були пильними в реагуванні на змінювану ситуацію. В тюрмі була проведена своєчасна вакцинація від коронавірусу.

Що стосується скарги заявника на те, що з огляду на стан свого здоров’я він мав би бути більш захищеним, аніж інші засуджені, ЄСПЛ підкреслює, що він не був єдиним вразливим засудженим. З урахуванням практичних вимог позбавлення волі в тюрмі й новизни ситуації ЄСПЛ погодився з тим, що, імовірно, було б неможливим кожного перевести до більш безпечних умов/приміщень до спалаху інфекції в тюрмі. Варто передбачити можливість відокремлення звичайних засуджених від тих, які перебувають у зоні підвищеного ризику, але заявник не довів, що належав до категорії більш вразливих. Факт того, що заявник ділив гуртожиток та використовував ті ж медичні, санітарні та побутові приміщення з іншими неінфікованими коронавірусом ув’язненими, сам по собі не порушує питань за статтею 3 Конвенції.

Суд вважає, що органи влади запровадили належні та пропорційні заходи задля запобігання поширенню вірусу та його обмеження. Крім того, навіть якби заявник захворів у тюрмі на коронавірус, немає жодних ознак того, що йому не була б доступна кваліфікована допомога.

Констатовані порушення: не було порушення заборони катування (матеріальна частина ст.3 Конвенції).

Ключові слова: право на належну медичну допомогу, умови утримання ув'язнених, захист від інфекційних захворювань, пандемія Covid-19