Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 11 травня 2021 року

у справі «PENATI v. ITALY»

за заявою 44166/15

Щодо ефективності розслідування факту вбивства дитини своїм батьком під час побачення, організованого органами влади

Фабула справи: Заявниця скаржилася на порушення національними органами влади свого позитивного зобов'язання за статтею 2 Конвенції, оскільки вони не вжили всіх заходів, необхідних для захисту життя її дитини.

З точки зору процесуального аспекту цієї статті Конвенції заявниця скаржилася, що органи влади не провели розслідування цієї трагічної події, покликаного з’ясувати всі обставини смерті дитини.

Справа стосувалась умисного вбивства восьмирічної дитини своїм батьком під час організованого соціальними службами побачення сина з батьком у межах приміщення муніципалітету. Щоб залишитися наодинці із сином, його батько попросив єдиного присутнього вихователя С. П. постукати у двері до соціального працівника, оскільки йому нібито потрібно було поговорити із цим працівником. Після того як С. П. пішов, батько вистрелив у сина; вихователь відразу повернувся на місце події; оскільки дитину не було смертельно поранено, вихователь намагався схопити її за руки, щоб віддалити від батька. Після цього батько погрожував ножем вихователю та особам, які втрутились, а потім завдав понад 20 ножових поранень дитині і вчинив самогубство. На час подій у цій справі дитина перебувала під опікою муніципального органу опіки й піклування, відповідального за проведення побачень (контактних сесій) в умовах загострення конфлікту між батьком та матір’ю дитини (Заявницею).

Правове обґрунтування: вимагаючи від держави вживати необхідних заходів для захисту життя осіб, які перебувають під її юрисдикцією, стаття 2 накладає на державу обов'язок забезпечити право на життя шляхом введення в дію ефективного кримінального законодавства для запобігання злочинам проти особи, підкріпленого механізмом правозастосування, призначеним для запобігання, припинення та покарання порушень. Це зобов'язання побічно вимагає проведення ефективного офіційного розслідування, коли є підстави вважати, що людина отримала небезпечні для життя травми за підозрілих обставин, незважаючи на відсутність статусу передбачуваного злочинця як державного агента (Mustafa Tunç and Fecire Tunç v. Turkey, § 171) .

Особливість цієї справи полягала в тому, що на час вбивства дитина заявниці перебувала під опікою державного муніципального органу, відповідального за проведення побачень між батьком та сином у захищеному середовищі та забезпечення відповідного нагляду з метою попередження будь-якої шкоди. Таким чином, це побачення, що відбулось у громадському місці, було результатом рішення, ухваленого лише державним органом, та організовано винятково ним.

Усталена практика Суду в цій сфері вимагає суворого дотримання зобов’язання провести офіційне кримінальне розслідування, що відповідає мінімальним критеріям ефективності. У попередніх справах Суд надавав важливе значення факту того, що жертви перебували під відповідальністю держави, незважаючи на результати цивільного провадження, що стосувалося лише матеріального аспекту скарги. Тому ця справа стосувалася ситуації, за якої необхідна судова реакція за своїм характером є кримінальною, і заявниця не втратила свого статусу жертви за процесуальним аспектом своєї скарги за статтею 2 Конвенції.

Крім цього, статус заявниці як жертви мав би бути оцінений у світлі її скарги за процесуальним аспектом статті 2 Конвенції. Вона не стверджувала, що окрема особа або організація були відповідальними за смерть її сина, а скаржилася на неефективність розслідування в більш широкому сенсі, оскільки воно не було здатним відновити події та встановити винних осіб. Із цієї точки зору предмет мирової угоди (дружнього врегулювання), єдиними іншими сторонами якої були кооператив, у якому працював С. П. і якого виправдовували на кожному з етапів проваджень, та муніципальний орган, не відповідав скаргам заявниці до Суду. Крім того, в пункті 4 угоди заявниця зберегла за собою право звернення до судів за межами Італії «стосовно можливої відповідальності фізичних осіб, організацій чи установ, окрім тих, що є сторонами угоди».

За цих умов, навіть якби вони продовжувалися на спірних підставах, малоймовірно те, що порушене заявницею цивільне провадження, в ході якого її вимоги вже були відхилені судом першої інстанції і яке перебувало на стадії апеляційного розгляду, прояснило б усі обставини справи та встановило б винних осіб, як цього вимагає стаття 2 Конвенції.

Зрештою, Уряд уточнив, що факт того, що заявниця відмовилася від будь-якого права на компенсацію після досягнення угоди, сам по собі не тягне за собою втрату статусу жертви

Висновки: Заявниця мала змогу подати свої скарги до судів завдяки засобам правового захисту, доступним їй за національним законодавством, з метою пролиття світла на обставини смерті її сина. У ході розслідування суд першої інстанції своїм рішенням виправдав трьох осіб, визначених Заявницею як таких, які несли головну відповідальність за події. Суд узяв до уваги те, що в цьому випадку матеріалізація ризику не була передбачуваною і що відповідальність працівників соціального органу була обмежена забезпеченням належного розвитку дитини та не поширювалася на її фізичну безпеку. Це кримінальне провадження тривало 4 роки в межах трьох рівнів юрисдикції, а тому відповідало вимогам оперативності за статтею 2 Конвенції.

Що стосується ефективності розслідування, то органи влади вжили розумних доступних заходів для отримання доказів щодо події. Було отримано низку показань свідків, проведено розтин тіл батька та сина, а також токсикологічну експертизу останнього; органам влади було надано необхідні для оцінки фактів звіти, зокрема звіти соціальних служб та висновки психологів щодо заявниці та батька дитини. Оскільки зобов’язання, покладені на державу-відповідача, є зобов’язанням засобів, а не результату, факт того, що троє обвинувачених були виправдані, сам по собі не був достатнім для висновку про невідповідність кримінального провадження стосовно смерті дитини вимогам статті 2 Конвенції. Окрім того, порушене заявницею цивільне провадження завершилось укладенням мирової угоди між сторонами,і їй було присуджено значну суму коштів.

Констатовані порушення: відсутність порушення права на життя у процесуальному аспекті (ст. 2 Конвенції).

Ключові слова: захист прав дитини, принципи розслідування, правовий статус жертви