Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 16 лютого 2021 року

у справі «Paula PARFITT v. the United Kingdom»

за заявою № 18533/21

Щодо оцінки законності відмови у продовженні життєво підтримуючого лікування дитини

Фабула справи: посилаючись на статті 2 та 8 Конвенції, заявниця скаржилася, що непродовження життєво підтримуючого лікування порушить права її доньки і що національні суди звернули недостатню увагу на сімейне життя матері й дитини.

За словами заявниці, її п’ятирічна донька страждала на гостру некротичну енцефалопатію (Acute Necrotising Encephalopathy) і перебувала в постійному вегетативному стані без перспектив покращення. 8 січня 2021 року Високий суд зробив заяву про те, що припинення лікування в лікарні, в якій перебувала донька заявниці, не було незаконним. 19 березня 2021 року Апеляційний суд відхилив скаргу заявниці, дійшовши висновку, що суддя ухвалив рішення, яке відповідало найкращим інтересам дитини. 1 квітня 2021 року Верховний суд відмовив у подачі скарги.

Правове обґрунтування: у справі «Lambert and Others v. France ([GC], no. 46043/14, § 124, ECHR 2015) Суд розглянув питання про відмову від лікування, що підтримує життя, виключно з точки зору зобов’язань, оскільки він розрізняв «терапевтичне утримання» та «навмисне позбавлення життя». Суд визначив наступні принципи, які він буде враховувати при перевірці, чи дотримується держава своїх позитивних зобов'язань, що випливають зі статті 2 (Lambert and Others, cited above, § 143; see also Gard and Others (dec.), no. 39793/17, § 80, 27 June 2017):

1. наявність у національному законодавстві та практиці нормативно-правової бази, сумісної з вимогами статті 2;
2. чи були враховані раніше висловлені побажання пацієнта та наближених до нього осіб, а також позиція медичного персоналу;
3. можливість звернутися до суду в разі сумнівів щодо найкращого рішення в інтересах пацієнта.

Суд також визнав, що в цій сфері, що стосується кінця життя, так само як і початку життя, державам має бути надана свобода розсуду, не тільки щодо того, чи дозволяти чи не дозволяти скасування штучно підтримуючого життя лікування та детальних процедур, що регулюють таке скасування, а також щодо засобів досягнення балансу між захистом права пацієнтів на життя та захистом їх права на повагу до їхнього приватного життя та їхньої особистої автономії. Однак ця межа розсуду не є необмеженою, і Суд залишає за собою право перевіряти, чи виконала держава свої зобов’язання за статтею 2 (Gard and Others, cited above, § 81; see also Glass v. the United Kingdom, no. 61827/00).

Висновки: відповідне нормативне законодавство у Великій Британії не демонструвало жодних недоліків у порушення зобов’язання національних органів влади захищати право на життя. Лікарня належним чином звернулася до Високого суду з метою отримання необхідного рішення, заяви чи розпорядження, ухвалених в інтересах пацієнта, і Високий суд узяв до уваги показання 12 високошанованих лікарів-спеціалістів. Суд належним і ретельним чином розглянув побажання заявниці, проте дійшов висновку про те, що інвазивний режим догляду за її донькою був тривалим тягарем, який не приносив її доньці жодної користі. Незважаючи на презумпцію того, що життя має бути збережено, суд дійшов висновку, що продовження життя не відповідало найкращим інтересам дитини. Це рішення було підтримане Апеляційним судом.

Тому з урахуванням свободи розсуду, наданої державам у таких справах, Суд вважає, що скарга заявника за статтею 2 Конвенції є явно необґрунтованою та тому має бути відхилена відповідно до пункту 3(a) статті 35 Конвенції.

Констатовані порушення: скарга щодо порушення права на життя (ст.2 Конвенції) визнано неприйнятною.

Ключові слова: захист прав дитини, принцип якнайкращого забезпечення інтересів дитини, вимоги до надання медичних послуг