Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 10 лютого 2022 року

у справі«А. та В. проти Грузії»

за заявою № 73975/16

Щодо дискримінаційної пасивності правоохоронних органів відносно реагування на звернення з приводу у домашнього насильства

Фабула справи: заявники скаржилися на те, що національні органи влади не захистили C. від домашнього насильства та не провели ефективне кримінальне розслідування обставин, що сприяли її смерті.

Заявниками є мати та син С., вбитої її партнером, Д., батьком другого заявника. У 2011 році С., якій було сімнадцять років, була викрадена для укладання шлюбу Д., двадцятидворічним співробітником поліції. Пара так і не зареєструвала свій шлюб, їх спільне проживання, яке часто відзначалося суперечками з приводу ревнощів Д., тривало з грудня 2011 року до червня 2012 року, коли C., виснажена фізичними та психологічними домаганнями з боку партнера, повернулася до своїх батьків. На той момент вона була на другому місяці вагітності. З грудня 2011 року C. та її сім'я стали об'єктом регулярного словесного та фізичного насильства з боку Д. Він погрожував вбити C. та її батьків, посилаючись на свій офіційний статус поліцейського та міцні зв'язки в поліції. Про більшість інцидентів члени сім’ї побоялися повідомляти в поліцію, але все ж встигли повідомити про низку найжорстокіших. Так, співробітники поліції, викликані С. після застосування Д. фізичного насильства, перебували з Д. у приятельських стосунках і дозволяли йому під час складання протоколу глузувати з С. та вносили неправдиві дані. Скарга до прокуратури не мала результатів, в порушенні кримінального провадження було відмовлено. Згідно з матеріалами справи, численні незалежні свідки у своїх письмових заявах підтвердили, що Д. використовував різні ознаки свого службового становища для зловживань щодо C. у період з квітня 2011 року по липень 2014 року. Зокрема, протягом цього періоду він (i) щонайменше сім разів з погрозами демонстрував свій службовий пістолет, (ii) регулярно погрожував висунути неправдиві звинувачення проти батька та брата С., якщо вона повідомить про їх сварки до правоохоронних органів, і (iii) часто говорив, що він не був боїться правоохоронної системи, оскільки сам є її частиною. Вся ця інформація була відома як поліції, так і прокуратурі. 20 липня 2014 року Д. отримав звання старшого лейтенанта поліції. 25 липня 2014 року представник Генеральної інспекції Міністерства внутрішніх справ, відділу, який відповідав за проведення дисциплінарних розслідувань щодо співробітників поліції, викликав С. на бесіду щодо двох інцидентів. Незабаром після того, як C. вийшла з інспекції, Д. почав переслідувати її на вулиці. Очевидці бачили, як вони напружено та гучно посварилися в громадському парку. Раптом Д. витяг свій службовий пістолет і зробив п’ять пострілів у груди та живіт С. з близької відстані. Вона померла миттєво. Вироком від 17 квітня 2015 року суд визнав Д. винним в умисному вбивстві та засудив його до одинадцяти років позбавлення волі. 22 січня 2015 року перша заявниця, яка діяла від свого імені та другого заявника, подала скаргу до прокуратури з проханням розпочати кримінальне розслідування за фактом невиконання відповідними працівниками поліції та прокуратури обов’язків із захисту життя її дочки та належним чином врахувати неодноразові повідомлення про домашнє насильство. На численні звернення заявниця не отримала інформації про розгляд своєї скарги. Рішенням від 24 липня 2015 року суд задовольнив частково позов заявниці до МВС та Генеральної прокуратури, присудивши компенсацію моральної шкоди в розмірі 20 000 ларі (приблизно 7 000 євро). Суд встановив причинний зв’язок між бездіяльністю відповідних працівників поліції та прокуратури та вбивством С.

Правове обґрунтування: у випадках, що стосуються можливої ​​відповідальності державних посадових осіб за смерть, яка сталася внаслідок їх ймовірної недбалості, обов'язок, покладений статтею 2 щодо створення ефективної судової системи, не обов'язково вимагає надання кримінально-правового засобу правового захисту в кожному випадку. Проте можуть існувати виняткові обставини, коли лише ефективне кримінальне розслідування може задовольнити процесуальне позитивне зобов’язання, передбачене статтею 2. Що стосується загальних принципів, що стосуються відповідних матеріально-правових позитивних зобов'язань держави за статтями 2 і 14 Конвенції, то вони були вичерпно викладені в справі Tkhelidze проти Грузії, (№33056/17, 8 липня 2021 року), першому випадку, що викриває нездатність держави боротися з домашнім насильством і насильством щодо жінок загалом. Раніше Суд постановляв, що «загальна та дискримінаційна судова пасивність щодо створення атмосфери... сприятливої ​​для домашнього насильства» є порушенням статті 14 Конвенції (див. Opuz проти Туреччини, №33401/02, §§191, ЄСПЛ 2009). Таке дискримінаційне поводження має місце тоді, коли дії влади не є простою невдалими чи несвоєчасними у боротьбі з насильством, про яке йдеться, а являють собою неодноразове потурання такому насильству та відображають дискримінаційне ставлення до заявниці як до жінки (див. Talpis проти Італії, №41237/14, §141, 2 березня 2017 року). Дійсно, органи влади повинні негайно реагувати на звинувачення у домашньому насильстві та повинні встановити, чи існує реальний і безпосередній ризик для життя однієї чи кількох ідентифікованих жертв домашнього насильства шляхом проведення самостійної, активної та всебічної оцінки ризику ( див. Kurt проти Австрії, №62903/15, §190, 15 червня 2021 року).

Висновки: оскільки суть заяви полягає в тому, що бездіяльність та недбалість правоохоронних органів були одними з головних причин домашнього насильства, що закінчилося вбивством С., і враховуючи, що органи влади знали або повинні були знати про високий рівень ймовірного ризику, як наслідку невиконання належним чином своїх обов’язків – оскільки жертва скаржилася на їх колегу-поліцейського, який мав доступ до вогнепальної зброї – і, таким чином, мали змогу встановити, чи він був причетний до подібних інцидентів у минулому або його схильність до насильства, Суд вважає, що їх бездіяльність та недбалість вийшли за межі простої помилки в судженні чи необережності. Отже, серед засобів юридичного захисту, які використовували заявники на національному рівні, найбільш відповідними для цілей пункту 1 статті 35 Конвенції були кримінальні провадження, порушені проти причетних співробітників поліції та прокурорів. Однак Суд із занепокоєнням зазначає, що компетентний слідчий орган не намагався встановити відповідальність працівників міліції за те, що вони не відреагували належним чином на численні випадки гендерного насильства, що мали місце до вбивства С. та надати заявникам статус потерпілих. Жодного дисциплінарного розслідування щодо ймовірної бездіяльності поліції навіть не було відкрито, а також не було вжито жодних заходів для навчання відповідних співробітників щодо того, як правильно реагувати на заяви про домашнє насильство в майбутньому. Той факт, що ймовірний правопорушник сам був співробітником правоохоронних органів, а також те, що погрози, які він застосував проти жертви та її родини, спиралися на цей факт і те, що він вважав себе безкарним, свідчить про те, що необхідність провести належне розслідування стає все більш актуальним. Хоча вищезазначених міркувань достатньо для того, щоб Суд дійшов висновку про порушення державою-відповідачем своїх процесуальних зобов'язань за статтею 2 у поєднанні зі статтею 14 Конвенції, крім того, він зазначає недостатність відшкодування, запропонованого двома іншими групами національних процесів – кримінальним переслідуванням винного та цивільним процесом, порушеним заявниками проти правоохоронних органів. ​​Таким чином, Суд приходить до висновку, що за конкретних обставин цієї справи та з огляду на характер і розмір грошового відшкодування заявники зберегли свій статус потерпілих у значенні статті 34 і що мало місце порушення процесуальної частини статті 2 у поєднанні зі статтею 14 Конвенції. Цю справу можна розглядати як ще один яскравий приклад того, як загальна та дискримінаційна пасивність правоохоронних органів перед обличчям звинувачень у домашньому насильстві може створити середовище, сприятливе для подальшого поширення вчиненого насильства проти жертв лише тому, що вони жінки. Нехтуючи безліччю різних захисних заходів, які були безпосередньо доступні, органи влади не запобігли гендерному насильству проти заявниці, що призвело до її смерті, і вони доповнювали цю помилку пасивністю, що стосується ймовірного злочинця, пізніше визнаного винним у вбивстві жертви.

Констатовані порушення: право на життя у поєднанні із забороною дискримінації (ст.2 у поєднанні зі ст.14 Конвенції), постановлено, що заявники можуть стверджувати, що вони є потерпілими для цілей статті 34 Конвенції (звернення з індивідуальної заявою).

Ключові слова: право на життя, заборона дискримінації, звернення з індивідуальної заявою, умисне вбивство, гендерне насильство