Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 13 січня 2022 року

у справі«ISTOMINA проти України»

за заявою № 23312/15

Щодо нездатності національних судів надати відповідне та достатнє обґрунтування рішень про встановлення розміру застави

Фабула справи: Заявниця скаржилася на те, що її тримання під вартою з 7 квітня по 29 липня 2015 року не було виправданим і що сума застави не була підтверджена з огляду на рівень її доходу.

У лютому та березні 2015 року проти Заявниці було відкрито кримінальне провадження за підозрою в ухиленні від сплати податків, участі у фіктивній діяльності та підробці документів. За підозрою слідчого, Заявниця створила і керувала низкою фіктивних компаній з метою ухилення від сплати податків. Як керівник групи фіктивних компаній, Заявниця підробила фінансові документи та доручила бухгалтерам зазначених компаній підготувати необхідну звітну документацію. Слідчий вважав, що Заявниця була організатором цих правопорушень, які завдали збитків на суму 12 250 479 гривень. У своїх заявах слідчий просив суд призначити заставу в такому розмірі стосовно Заявниці, яка на той момент перебувала на волі. 21 березня 2015 року суд ухвалив рішення про обрання Заявниці запобіжного заходу у вигляді застави. Він також встановив, що існували ризики того, що Заявниця могла ухилитися від слідства та суду, перешкодити встановленню істини, вплинути на свідків або продовжувати займатися злочинною діяльністю. Суд також вважав, що оскільки Заявницю звинувачували у серйозному злочині, максимальна сума застави, яка може бути встановлена ​​за такий тип правопорушення згідно з національним законодавством, не може забезпечити дотримання Заявницею процесуальних зобов’язань. Враховуючи тяжкість обвинувачення та розмір шкоди, завданої у кримінальному провадженні, суд призначив заставу в розмірі 12 249 426 грн. (близько 495 тис. євро), що в 125 разів перевищує розмір застави, який міг бути встановлений за вид злочин, в якому звинувачується Заявниця. Заявниця звернулася до суду з проханням змінити запобіжний захід із застави на домашній арешт, стверджуючи, що сума застави була надмірною та непропорційною її доходу за попередні два роки. 6 квітня 2015 року районний суд відхилив клопотання заявника як необґрунтоване. Після оскарження рішення було залишено без змін. 7 квітня 2015 року суд встановив, що Заявниця не сплатила заставу, а отже порушила запобіжний захід, призначений 21 березня 2015 року. Враховуючи ці обставини, ризик того, що вона могла вплинути на свідків, зокрема на підлеглих, причетних до її діяльності та ризиків, суд вирішив застосувати до Заявниці запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. В якості альтернативного запобіжного заходу було визначено внесення застави в тому ж розмірі. Того ж дня Заявницю затримали. Скарги Заявниці були залишені без задоволення. 17 липня 2015 року суд знову продовжив запобіжний захід Заявниці до 15 вересня 2015 року на тій підставі, що ризики, які виправдовують запобіжний захід, наведені раніше, зберігалися. 29 липня 2015 року апеляційний суд визнав, що продовження строку тримання Заявниці під вартою не було виправданим. Тому він скасував рішення від 17 липня 2015 року та помістив Заявницю під домашній арешт. 15 вересня 2015 року домашній арешт Заявниці закінчився, і до неї не було застосовано жодного іншого запобіжного заходу.

Правове обґрунтування: застосовані загальні принципи щодо обґрунтування затримання підозрюваного та визначення розміру застави викладені у справі «Корбан проти України» (№ 26744/16, §§154-57, 4 липня 2019 року) та «Мангурас проти Іспанії” (№ 12050/04, § 78-81, ECHR 2010). Зокрема, гарантія, передбачена пунктом 3 статті 5 Конвенції, покликана забезпечити не відшкодування будь-якої шкоди, завданої внаслідок ймовірного злочину, а лише присутність обвинуваченого на судовому засіданні. Таким чином, розмір застави має встановлюватися головним чином з огляду на особу обвинуваченого, його майно та його відносини з особами, які мають надати забезпечення, іншими словами, за ступенем впевненості, що можлива перспектива втрати забезпечення або позову проти гарантів у разі неявки підсудного на судове засідання буде діяти як достатній стримуючий фактор, щоб розвіяти будь-яке бажання з його боку втекти (див. Gafà проти Мальти, №54335/ 14, §70, 22 травня 2018 року). Оскільки йдеться про основне право на свободу, гарантоване статтею 5, органи влади повинні так само обережно встановити відповідний розмір застави, як і вирішувати, чи є необхідним продовження тримання під вартою. Серйозність звинувачень проти обвинуваченого не може бути вирішальним фактором, що виправдовує суму застави (див. Hristova проти Болгарії, № 60859/00, § 111, 7 грудня 2006 року). Нездатність національних судів оцінити спроможність заявника сплатити необхідну суму може призвести до того, що Суд виявить порушення. Однак обвинувачений, щодо якого судові органи визнають, що готові звільнити під заставу, повинен сумлінно надати достатню інформацію, яку можна перевірити, якщо це необхідно, для визначення розміру застави (див. Toshev проти Болгарії, №56308/00, §68, 10 серпня 2006 року та Iwanczuk проти Польщі, №25196/94, §66, 15 листопада 2011 року).

Висновки: основною причиною затримання Заявниці був ризик того, що вона могла впливати на свідків, зокрема на підлеглих людей, причетних до її підприємницької діяльності. У зв’язку з цим Суд зазначає, що заявника звинувачували у підробці документів та ухиленні від сплати податків за участю понад двадцяти фіктивних і реальних компаній у період із січня 2013 року по лютий 2015 року, тому видається необхідним для органів влади забезпечити наявність документальних доказів у справі та свідчень свідків, наданих без тиску. У світлі вищевикладеного, хоча причини оскаржуваного затримання, яке тривало з 7 квітня по 29 липня 2015 року, можуть здатися повторюваними та загальними, національні суди розглядали це питання шість разів, повторно оцінюючи надані аргументи. сторонами процесу. З огляду на вищезазначене, Суд готовий визнати, що національні суди навели «відповідні» та «достатні» причини запобіжного заходу Заявнику. Тим не менш, Суд проаналізує, чи достатньо національні суди обґрунтували свої рішення про встановлення розміру застави, щоб задовольнити вимоги пункту 3 статті 5 Конвенції. Схоже, що при визначенні застави національні суди не проводили оцінку статків або активів Заявниці на той час. Заявниця постійно стверджувала, що сума застави була надмірною та непропорційною її доходу, і просила національні суди зменшити її, посилаючись, зокрема, на її сімейне становище. Однак усі її доводи щодо цього були відхилені судами як необґрунтовані без будь-яких пояснень. З рішень національних судів випливає, що розмір шкоди, який нібито завдала Заявниця, був основною причиною, на яку посилалися суди, обґрунтовуючи свої рішення про внесення застави. Сума застави, встановлена ​​окружним судом, у 125 разів перевищувала максимальну суму, яка могла бути встановлена ​​для даного виду злочину, в якому була звинувачена Заявниця. У зв’язку з цим Суд зазначає, що, хоча національне законодавство дозволило суду встановлювати вищі розміри застави у «виключних випадках», таке рішення має передбачати ретельний аналіз обставин справи, щоб обґрунтувати його «винятковість». За цих обставин, Суд вважає, що, зосереджуючись на розмірі шкоди, нібито заподіяної Заявницею, не надавши ретельної оцінки всім відповідним факторам, включаючи її здатність сплатити заставу, та відсутність задовільного пояснення, чому застава була призначена в такому надзвичайно високому рівні, національні суди не дотрималися свого зобов’язання надати відповідне та достатнє обґрунтування своїх рішень про внесення застави, як того вимагає § 3 статті 5 Конвенції.

Констатовані порушення: право на свободу та особисту недоторканність щодо нездатності національних судів надати відповідне та достатнє обґрунтування своїх рішень про встановлення розміру застави (п.3 ст.5 Конвенції).

Ключові слова: ухилення від сплати податків, участь у фіктивній підприємницькій діяльності, підробка документів, право на свободу та особисту недоторканність, запобіжний захід, тримання під вартою