Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 18 січня 2022 року

у справі «KHUDOROSHKO проти Росії»[1]

за заявою № 3959/14

Щодо відшкодування державою моральної шкоди, завданої самогубством особи під час проходження нею військової служби

Фабула справи: Заявниця скаржилася на жорстоке поводження та смерть її сина під час проходження ним строкової військової служби. Крім того, Заявниця скаржилася на те, що національні суди відхилили її позов до держави про відшкодування моральної шкоди.

09 листопада 2010 року син Заявника С.Х. був призваний на строкову військову службу. Психологічні обстеження, проведені 1 листопада та 14 грудня 2010 року, не виявили суїцидальних тенденцій. З 6 січня 2011 року моряк С.Х. проходив службу у військовій частині №09762, яка знаходилася на півострові Камчатка. 28 квітня 2011 року близько 14 год. С.Х. був знайдений мертвим у підвалі, підвішеним на петлі, зробленої за допомогою пояса. Підполковник Г. провів внутрішнє розслідування причин самогубства С.Х. Встановив, що в січні 2011 року С.Х. поскаржився своїй матері на знущання і попросив у неї 1000 російських рублів, щоб дати старшому військовозобов’язаному моряку Ч. Деякі інші солдати також просили у батьків гроші, щоб дати їх старшим військовозобов'язаним. Підполковник Г. також встановив, що протягом січня-березня 2011 року фельдшери подали командирам підрозділів декілька повідомлень про наявність синців на тілах двадцяти двох молодших призовників, виявлених під час медогляду. Проте командирам підрозділів не вдалося з’ясувати походження синців та вжити інших заходів. Заявниця стверджувала, що її син покінчив з життям унаслідок дідівщини, широко поширеного та добре відомого явища в російських збройних силах. Державні органи були добре обізнані про існування даної проблеми як загалом, так і у військовій частині сина Заявниці; однак вони не вжили жодних кроків для виправлення ситуації. Зокрема, командування частини не вжило жодних заходів у відповідь на отриману інформацію про синці, виявлені у військовослужбовців під час чергових медичних оглядів. Заявниця стверджувала, що державні органи не змогли захистити життя її сина і, отже, були зобов’язані виплатити компенсацію. Заявниця не скаржилася на відсутність ефективного розслідування смерті її сина відповідно до процесуальної частини статті 2 Конвенції.

Правове обґрунтування: коли йдеться про стверджувальну неспроможність органів влади захистити людей від дій інших, стаття 13 Конвенції вимагає, щоб потерпілий або сім’я потерпілого мали доступ до механізму встановлення відповідальності державних посадових осіб або органів за дії чи бездіяльність, пов’язані з порушенням їх прав за Конвенцією (див., наприклад, Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu проти Румунії, №47848/08, §149, ЄСПЛ 2014 року та Tagayeva та інші проти Росії, №26562/07 та 6 інших, §620, 13 квітня 2017 року, обидва з додатковими посиланнями). Крім того, у разі порушення статей 2 і 3 Конвенції, які вважаються найбільш фундаментальними положеннями Конвенції, компенсація моральної шкоди, що випливає з порушення, в принципі, має бути частиною діапазону доступних засобів правового захисту (див. Z. та інші проти Сполученого Королівства, №29392/95, §109, ЄСПЛ 2001‑V, та Keenan проти Сполученого Королівства, №27229/95, §130, ЄСПЛ 2001‑III і Mirzoyan проти Вірменії, №57129/10, §§78-83, 23 травня 2019 року). Сам Суд часто присуджує справедливу сатисфакцію, визнаючи біль, стрес, тривогу та розчарування як надання належної компенсації за моральну шкоду (див. McGlinchey та інші проти Сполученого Королівства, №50390/99, §66, ЄСПЛ 2003-V ).

Висновки: Суд звертає увагу на аргументи національних судів про те, що держава не несе відповідальності за незаконні дії моряка Ч. оскільки вони були скоєні не в інтересах чи за наказом державних органів. Однак скарга Заявниці стосується ані кримінальних обвинувачень проти моряка Ч., ані цивільних позовів до нього, а стверджувальної відповідальності держави за допущення самогубства сина Заявниці в контексті дідовщини. Відповідно цивільний позов до Ч. про відшкодування шкоди не був ефективним засобом правового захисту, здатним встановити будь-який ступінь відповідальності з боку держави. Здається, що у цій справі Заявниці не був запропонований будь-який інший механізм встановлення відповідальності з боку державних посадових осіб або органів за дії чи бездіяльність, що призвели до порушення статті 2 Конвенції, а також для отримання компенсації за моральну шкоду, завдану таким порушенням. Отже, Суд вважає, що у цій справі Заявниця не мала ефективного внутрішнього засобу юридичного захисту щодо її скарги відповідно до матеріально-правової частини статті 2 Конвенції.

Констатовані порушення: право на життя в матеріально-правовому аспекті (ст.2 Конвенції), право на ефективний засіб юридичного захисту в поєднанні з правом на життя (ст.13 Конвенції в поєднанні зі ст.2 Конвенції).

Ключові слова: право на життя, право на ефективний засіб юридичного захисту, військовозобов’язані, призовники, збройні сили