Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 20 січня 2022 року

у справі «EDZGVERADZE проти Грузії»

за заявою № 59333/16

Щодо обов’язку ефективного розслідування обставин самогубства, яке сталося після допиту особи співробітниками поліції

Фабула справи: Заявниця скаржилася, що влада не змогла запобігти самогубству її чоловіка, яке сталося на наступний день після допиту співробітниками поліції, і що ефективного розслідування самогубства не було проведено.

5 липня 2013 року друг чоловіка Заявниці – Г.М. – був затриманий за підозрою у зберіганні канабісу, біля автомобільної ремонтної майстерні, де чоловік Заявниці – М.М. – працював. М.М. був з Г.М. під час затримання та звернувся до відділку поліції, щоб дати покази, очевидно, на прохання працівників міліції. Допит М.М. як свідка тривав годину двадцять одну хвилину. Він підтвердив, що в пакеті, який поліція знайшла біля автомобіля Г.М., була конопля і що Г.М. показав йому її перед тим, як викинути, побачивши поліцейських. Він заявив, що Г.М. певно, мав намір дати йому речовину, оскільки він час від часу вживав коноплю, останній раз десять днів тому. Після допиту М.М. пройшов наркотест, який не підтвердив вживання наркотичних засобів; потім його звільнили. 6 липня 2013 року перехожий виявив тіло М.М., що висіло на дереві біля берега моря, і звернувся до поліції. Того ж дня було розпочато кримінальне провадження за підозрою у підбурюванні до самогубства. 7 липня 2013 року прокурор допитав Г.М. Він зазначив, що жодного фізичного насильства щодо нього чи М.М. не було, і що «більшу частину часу» у відділку поліції останні перебували в зоні видимості в офісі open-space, куди їх привезли поліцейські. Проте Г.М. був виведений з кімнати приблизно на двадцять хвилин до приватного кабінету якоїсь особи, де йому сказали, що він не має сенсу заперечувати злочин і що він повинен зізнатися у скоєнні. Згодом М.М. був виведений з кімнати приблизно на сорок хвилин. Після повернення він не виявив жодних ознак фізичного поганого поводження. М.М. здавалося, нервував перед виходом з відділку поліції. Пізніше, коли заява М.М. була зачитана йому, Г.М. згадав, що думав, що М.М. не написав би таку заяву добровільно. 8 липня 2013 року Заявниця подала заяву слідчому міліції, зазначивши, що її чоловік сказав їй, що він зазнав морального і фізичного насильства у відділку поліції, щоб змусити його дати показання, що звинувачують його друга. Була проведена експертиза, яка не виявила ознак тілесних ушкоджень, крім тих, які безпосередньо пов’язані з причиною смерті, та були допитані особи, які мали інформацію щодо події. З листопада 2014 року по березень 2016 року слідчі дії не проводилися. 25 березня 2016 року прокурор, який здійснював нагляд за слідством, встановив, що жодного злочину не було вчинено, та припинив розслідування. 16 червня 2016 року Заявниця оскаржила рішення прокурора. Апеляційна скарга заявника була відхилена, оскільки рішення про припинення розслідування може бути оскаржений лише особою, яка має процесуальний статус потерпілого, тоді як Заявниця мала статус свідка.

Правове обґрунтування: загальні принципи узагальнено у справах Nicolae Virgiliu Tănase проти Румунії (№41720/13, §§157-71, 25 червня 2019 року) та Mustafa Tunç і Fecire Tunç проти Туреччини (№ 24014/05, §§169‑82, 14 квітня 2015 року). У цій справі чоловік Заявниці покінчив життя самогубством за обставин, коли він перебував поза наглядом та/або контролем відповідних органів (на відміну від Salman проти Туреччини, №21986/93, § 99, ЄСПЛ 2000‑VII). Однак, беручи до уваги ймовірний причинний зв’язок між двома подіями – його допитом як свідка у відділку поліції та самогубством наступного дня – а також пов’язаними скаргами Заявниці, органи влади були зобов’язані кваліфікувати самогубство як таке, що відбулося за підозрілих обставин (див. Mustafa Tunç і Fecire Tunç, згадане вище, §171, і Василька проти Республіки Молдова, № 69527/10, § 28, 11 лютого 2014 р.). Відповідно, згідно статті 2 Конвенції в цей момент виник процесуальний обов’язок провести ефективне розслідування обставин події.

Висновки: кримінальне розслідування залишило без відповіді потенційно вирішальні питання, а саме чи дійсно чоловіка Заявниці відвели в окрему кімнату і, якщо так, то що там сталося. Крім того, найбільш помітним недоліком розслідування був той факт, що воно не пропонувало жодної гіпотези щодо того, чому особа без попередніх суїцидальних намірів, психологічних проблем або будь-яких інших очевидних проблем покінчила життя самогубством після зустрічі з поліцією. Суд приходить до висновку, що влада розглянула обставини, пов’язані із самогубством чоловіка Заявниці, недостатньо ретельно, що підірвало загальну ефективність кримінального розслідування. Крім того, Суд зазначає, що розслідування було розпочато 6 липня 2013 року та було закрито 25 березня 2016 року – період трохи більше двох років і восьми місяців. Проте в період з листопада 2014 року по березень 2016 року жодних слідчих заходів не було. Уряд не надав жодних пояснень щодо цього періоду очевидної зупинки. ​​Нарешті, хоча Заявниці одного разу була надана можливість ознайомитися з матеріалами розслідування, і вона не скаржилась до Суду на нездатність ефективно брати участь у провадженні, Суд не може не враховувати той факт, що вона не могла оскаржити рішення прокуратури через відсутність процесуального статусу потерпілої особи. Відповідно, розслідування недостатньо забезпечило захист законних інтересів найближчих родичів М.М. У світлі вищевикладеного Суд вважає, що національні органи влади не провели ефективного розслідування щодо самогубства чоловіка Заявниці.

Констатовані порушення: право на життя в процесуальному аспекті (ст.2 Конвенції).

Ключові слова: право на життя, статус потерпілого, допит свідка, примушування до дачі показань