Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 18 січня 2022 року

у справі «FAYSAL PAMUK проти Туреччини»

за заявою № 430/13

Щодо використання судом показів свідків, відсутніх при розгляді кримінального провадження

Фабула справи: Заявник скаржився на те, що він був позбавлений справедливого судового розгляду, оскільки він не мав можливості безпосередньо заслуховувати свідків обвинувачення.

Заявник звернувся до поліції та добровільно здався, зізнавшись у своїй причетності до Робітничої партії Курдистану (далі - РПК). У зв’язку з цим, хоча він, зокрема, описав діяльність, яку він здійснював для РПК протягом приблизно одинадцяти років, він заперечував, що приймав участь у діях, пов’язаних із застосуванням зброї. Проте прокурор посилався на свідчення одинадцяти інших членів організації, даних в рамках різних кримінальних проваджень. Він стверджував, що чотири з цих свідків, а саме С.Й., А.Т., Я.А. та F.K., описали певного члена організації під кодовим ім’ям «Авареш» як особу, яка брала участь, зокрема, у трьох збройних нападах. Дані покази пізніше лягли в основу обвинувачення, висунутого проти Заявника. Спираючись на свідчення цих чотирьох свідків, даних у період з 1995 по 1999 роки, прокурор стверджував, що особа, описана ними, була Заявником. Коли чотири свідки дали свої свідчення між 1995 та 1999 роками, ні Заявник, ні його адвокат не мали можливості їх допитати. Коли адвокат Заявника звернувся до суду першої інстанції з проханням провести перехресний допит між Заявником та чотирма свідками, суд вирішив, що вони будуть допитані судами за місцем їх проживання. При цьому суд першої інстанції запропонував цим судам допитати свідків, показати їм кілька фотографій, у тому числі Заявника, і запитати, чи змогли вони впізнати його особу. Це було вирішальним моментом у справі, оскільки даний доказ являв необхідним матеріальним елементом складу злочину «здійснення діяльності, спрямованої на відокремлення частини національної території», передбаченого статтею 125 Кримінального кодексу, за яким Заявника зрештою було визнано винним. Його засудження за цим положенням і остаточне довічне ув'язнення, призначене йому, залежали від встановлення його причетності до трьох збройних нападів, що були здійснені РПК.

Правове обґрунтування: загальні принципи щодо скарг про допит відсутніх свідків та використання судами показів, наданих цими свідками, можна знайти у справі Schatschaschwili проти Німеччини (№9154/10, §§100 -131, ЄСПЛ 2015), та Al-Khawaja та Tahery проти Сполученого Королівства (№№26766/05 та 22228/06, §§118-147, ЄСПЛ 2011; див. також Seton проти Сполученого Королівства (№55287/10, §§57‑59, 31 березня 2016 року для короткого викладу цих принципів). Таким чином, ці принципи передбачають тристоронній тест, згідно з яким Суд повинен перевірити: (i) чи була поважна причина неявки свідка, який був відсутній на судовому розгляді; (ii) чи були докази, надані відсутнім свідком, єдиною або вирішальною підставою для засудження заявника чи мали значну вагу в цьому відношенні; і (iii) чи було достатньо врівноважуючих факторів, щоб компенсувати недоліки, з якими працював захист щодо свідчень, наданих відсутнім свідком. Крім того, як і у випадку з усіма скаргами за пунктом 3 статті 6, нездатність підсудного допитати свідка слід оцінювати у світлі впливу на загальну справедливість судового розгляду (див. Šmajgl проти Словенії, №29187/10, §61, 4 жовтня 2016 року). Суд уже постановив, що ті самі принципи будуть застосовні до допиту свідка під час судового розгляду, включаючи відповідні способи його проведення (див. Chernika проти України, №53791/11, п. 46, 12 березня 2020; Ürek та Ürek проти Туреччини, №74845/12, §49, 30 липня 2019 року та Cherpion проти Бельгії, № 47158/11, §§ 35-41, 9 травня 2017 року).

Висновки: суть відсутності можливості Заявника особисто допитати свідків випливала з не гнучкого та автоматичного підходу суду першої інстанції, який ґрунтувався на тому, що свідки перебували в різних містах. Лише цей факт, який виключає будь-яку індивідуальну оцінку питання, чи були поважні причини неявки свідків на судовий розгляд, і який, здається, звільняє національні суди від їх обов’язку докласти всіх розумних зусиль для забезпечення їх явки, не може вважатися вагомою причиною для того, щоб позбавити Заявника права на безпосереднє спілкування зі свідками в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції надіслати запити до судів за місцем перебування свідків було наслідком нездатності забезпечити явку свідків. Відповідно, з цього випливає, що національні суди та Уряд не навели поважних причин для неявки цих свідків на судове засідання. Незважаючи на те, що суд першої інстанції мав у своєму розпорядженні свідчення інших свідків та повідомлення про дії, приписувані Заявнику, з мотивованого рішення суду першої інстанції випливає, що свідчення, надані чотирма відсутніми свідками, мали вирішальне значення на його засудження, враховуючи, що жоден із решти доказів сам по собі не міг бути достатнім для визнання Заявника винним Отже, встановлюючи причетність Заявника до трьох збройних інцидентів, зазначених в обвинувальному акті, та засуджуючи його до довічного ув’язнення, суд першої інстанції, на думку Суду, вирішальною мірою спирався на свідчення відсутніх свідків. З огляду на вищезазначене, залишається з'ясувати, чи були якісь процесуальні гарантії, здатні компенсувати неявку на судове засідання чотирьох свідків. Ступінь балансування факторів, необхідних для того, щоб судовий розгляд вважався справедливим, залежить від ваги доказів, про які йдеться. Чим важливіші ці докази, тим більшу вагу повинні мати врівноважуючі фактори, щоб судове провадження в цілому вважалося справедливим. Враховуючи центральне значення свідчень свідків, Суд вважає, що для забезпечення справедливості судового розгляду необхідні вагомі врівноважувальні фактори. Суд вважав, що такі елементи мають значення у цьому контексті: підхід суду першої інстанції до доказів, про які йдеться; наявність та важливість додаткових обвинувальних доказів; та процесуальні заходи, вжиті для компенсації відсутності можливості безпосереднього перехресного допиту свідків під час судового розгляду. Другий пункт статті 180 КПК передбачає, що допит свідків судами за місцем їх перебування можливий лише у випадку, якщо їх важко доставити до суду першої інстанції. Однак у рішенні суду першої інстанції не було зазначено цієї важливої ​​вимоги. Аналогічно, хоча п’ятий абзац цього ж положення передбачає, що, якщо це можливо, суди повинні вдаватися до аудіовізуальних засобів для отримання свідчень від свідків, які проживають за межами їхньої юрисдикції, суд першої інстанції, схоже, також не врахував цей метод. Він також не надав жодних причин, які б показали, що йому завадили це зробити. Відповідно, Суд приходить до висновку, що суд першої інстанції не розглянув альтернативні заходи для отримання доказів від відсутніх свідків. Хоча вага, яку надав суд першої інстанції доказам, наданим відсутніми свідками, вимагала, щоб він належним чином застосував процесуальні гарантії, спрямовані на належну та справедливу оцінку достовірності таких доказів, Суд не вбачає таких гарантій у цій справі. Справді, засудження Заявника ґрунтувалося на неперевірених свідченнях відсутніх свідків, яких Заявник не мав реальної можливості допитати, коли вони давали свої свідчення у період між 1995 та 1999 роками, чи коли вони давали свідчення під час кримінального провадження проти нього. З огляду на вищезазначені міркування, Суд приходить до висновку, що неявка чотирьох свідків на судовий розгляд, відсутність особистої участі у допиті між ними та Заявником без поважних причин та посилання на їхні покази для засудження Заявника до довічного позбавлення волі без необхідних процесуальних гарантій, суттєво вплинуло на здатність захисту перевірити правдивість та надійність доказів і, за обставин цієї справи, зіпсувало загальну справедливість провадження проти Заявника.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п.п.1 та 3 (d) ст.6 Конвенції).

Ключові слова: право на справедливий суд, довічне позбавлення волі, процесуальні гарантії