Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 14 грудня 2021 року

у справі«TUNIKOVA та інші проти Росії»

за заявами № 55974/16 та трьома іншими

Щодо відсутності захисту з боку держави жертв домашнього насильства

Фабула справи: заявниці скаржилися, що державні органи не захистили їх від актів домашнього насильства через недостатню національну законодавчу базу та відсутність правових засобів проти домашнього насильства, а також не розслідували акти насильства, жертвами яких вони стали.

У 2011 році пані Тунікова познайомилася з Д., і вони почали жити разом. За її словами, у 2012 році Д. вперше на неї напав. Він бив її ногами та кулаками та намагався задушити. У 2013 році вона пережила більше випадків словесного та фізичного насильства. Працівники швидкої порадили їй звернутися із заявою до поліції. Д. почув їхню дискусію і кілька місяців утримувався від насильства. 10 серпня 2014 року між пані Т. та Д. виникла жорстока суперечка. Він нібито вдарив її по голові та почав штовхати через кухню до відкритого балкона їхньої квартири на 15-му поверсі. Побоюючись, що він викине її з балкона, вона схопила кухонний ніж і вдарила його. Він відпустив її та викликав швидку та поліцію. Пані Т. звинуватили у нанесенні тяжких тілесних ушкоджень, вона провела ніч у відділку поліції. Вона почувалася погано, її кілька разів оглядали лікарі. У неї діагностували струс мозку та помітили садна на голові, плечах та спині. Після звільнення вона сім днів лікувалася в міській лікарні. 21 жовтня 2014 року пані Т. подала заяву приватного обвинувачення відносно Д. за звинуваченням у заподіянні легких тілесних ушкоджень. Провадження у справі було закрито за виявленням ознак злочину, що підлягає публічному переслідуванню, погрози смертю або тілесним ушкодженням, розслідування якого мала здійснювати міліція. 17 січня 2015 року було відмовлено у відкритті кримінального провадження, оскільки не було доказів, що загроза смерті була достатньо «реальною» або що пані Т. мала причини боятися за своє життя. 4 лютого 2015 року пані Т. повторно подала скаргу приватного обвинувачення проти Д. 5 травня 2015 року Д. було виправдано. Суд надав вирішального значення заявам двох міліціонерів, які були викликані на місце події 10 серпня 2014 року і не бачили у пані Т. жодних тілесних ушкоджень. Після направлення справи на повторний розгляд провадження було припинено, оскільки пані Т. та її адвокат запізнилися в судове засідання. 26 червня 2017 року суд встановив, що пані Т. завдала Д. тяжких тілесних ушкоджень і застосована нею сила з метою самооборони не була виправданою. Вона була засуджена до позбавлення волі та штрафу, але звільнена від відбування покарання внаслідок застосування акта амністії.

Правове обґрунтування: у цій справі чотири заявниці зазнали фізичного насильства з боку своїх партнерів і (колишніх) чоловіків, що було задокументовано в медичних документах, а також у звітах міліції. П.Т. зазнала ударів по голові, вона отримала струс мозку, синці та садна; п. Г. зазначила, що зазнала нападів неодноразово як у будинку, так і за його межами; п.П. повідомила про численні напади протягом семи років, і колишній чоловік п.Г. бив і калічив її, залишивши її інвалідом на все життя. Спричинення фізичного болю та тілесних ушкоджень вказує на те, що поводження, на яке скаржаться, відповідало межі тяжкості відповідно до статті 3 Конвенції. Окрім фізичних ушкоджень, психологічний вплив є важливим аспектом домашнього насильства (див. Volodina проти Росії, №41261/17, §§74-75, 9 липня 2019 року). Стаття 3 стосується не лише заподіяння фізичного болю, а й душевних страждань, які викликані створенням стану страждання та стресу за допомогою інших засобів, ніж тілесний напад (див. Ель-Масрі проти колишньої Югославської Республіки Македонії, №39630/09, § 202, ЄСПЛ 2012). Страх перед подальшими нападами може бути достатньо серйозним, щоб викликати у жертв домашнього насильства страждання та занепокоєння, здатні досягти мінімального порогу застосування статті 3 (див. Eremia проти Республіки Молдова, №3564/11, §54, 28 травень 2013 року). Державні органи несуть відповідальність за вжиття заходів для захисту особи, чия фізична чи психологічна недоторканність знаходиться під загрозою внаслідок злочинних дій члена сім'ї або партнера (див. М. та інші проти Італії та Болгарії, №40020/03, § 105, 31 липня 2012 року). Втручання органів влади в приватне та сімейне життя може стати необхідним для захисту здоров’я та прав потерпілого або запобігання злочинним діям за певних обставин. Ризик реальної та безпосередньої загрози, про яку стало відомо національним органам влади, необхідно оцінити, беручи до уваги особливий контекст домашнього насильства. У такій ситуації мова йде не тільки про обов’язок забезпечити загальний захист суспільства, але, перш за все, про врахування повторення послідовних епізодів насильства в сім’ї. Суд нещодавно роз’яснив сферу позитивного зобов’язання держави запобігати ризику повторного насильства в контексті домашнього насильства (див. Kurt проти Австрії, №62903/15, § 165, 15 червня 2021 року). Обов’язок проводити ефективне розслідування всіх актів домашнього насильства є суттєвим елементом зобов’язань держави за статтею 3 Конвенції. Щоб бути ефективним, таке розслідування має бути швидким і ретельним; ці вимоги застосовуються до провадження в цілому, включаючи стадію судового розгляду (див. М.А. проти Словенії, №3400/07, §48, 15 січня 2015 року). Органи влади повинні вжити всіх розумних заходів для забезпечення доказів, що стосуються інциденту, включаючи докази судово-медичної експертизи. Під час розгляду справ про домашнє насильство необхідна особлива ретельність, а особливий характер домашнього насильства необхідно враховувати в ході внутрішньодержавного розгляду. Зобов'язання держави проводити розслідування не буде виконано, якщо захист, наданий національним законодавством, існує лише теоретично; перш за все, він також повинен ефективно діяти на практиці, а це вимагає негайного розгляду справи без непотрібних затримок (див. Talpis проти Італії, №41237/14, §§106 і 129, 2 березня 2017 року). Принцип ефективності означає, що національні судові органи ні в якому разі не повинні бути готові залишити завдані фізичні чи психологічні страждання безкарними. Це важливо для підтримки довіри громадськості до верховенства права, а також для запобігання будь-якої видимості терпимості чи змови влади щодо актів насильства (див. Okkalı проти Туреччини, №52067/99, § 65 , ЄСПЛ 2006‑XII (витяги)).

Висновки: (a) Зобов'язання створити правову базу

Майже в усіх державах-членах Ради Європи жертви домашнього насильства можуть звернутися за невідкладними заходами захисту, відомими як «обмежувальний ордер» або «захисний ордер», які мають на меті запобігти повторенню домашнього насильства та захистити жертву, вимагаючи від злочинця залишити спільне місце проживання та утримуватися від наближення чи контакту з жертвою. Проте Росія залишилася серед кількох держав-членів, національне законодавство яких не передбачає жодних еквівалентних або порівнянних заходів захисту жертвам домашнього насильства. На сьогоднішній день ситуація не змінилася: жодної форми захисного припису жертвам домашнього насильства в Росії не надано. Схема державного захисту, на яку посилається Уряд, не є адекватною заміною захисних ордерів у контексті домашнього насильства. Існуюча російська законодавча база, яка не має визначення поняття «насильство в сім'ї», відповідних матеріально-правових та процесуальних положень для переслідування його різних форм, та будь-якої форми захисних ордерів – не відповідає вимогам, притаманним позитивним зобов’язанням держави щодо створення та ефективного застосування системи, яка має карати всі форми домашнього насильства та забезпечувати достатні гарантії для жертв.

(b) Зобов'язання запобігти відомому ризику поганого поводження

Як показують справи заявників, органи влади не вважали, що скарги на домашнє насильство заслуговують активного втручання. В результаті заявникам було відмовлено в ефективному захисті від насильства, на який вони мають право відповідно до Конвенції. Ризики повторного насильства в їх випадках не були належним чином оцінені або враховані. Однак, навіть якщо ризики були належним чином оцінені та задокументовані, у російському законодавстві не було доступно адекватних та ефективних механізмів для забезпечення безпеки жертв. Суд наголошує, що накладення суворого покарання за насильницький злочин після його скоєння – як це сталося у випадку пані Грачової – не усуває і не пом’якшує відповідальність національних органів влади за те, що вони раніше не надали їй належних заходів захисту. Російські органи влади не виконали свого обов'язку здійснити негайну та активну оцінку ризику повторного насильства проти заявників та вжити оперативних та превентивних заходів для пом'якшення цього ризику та захисту заявників. Вони залишалися пасивними перед обличчям серйозного ризику поганого поводження з заявниками і через свою бездіяльність та невжиття заходів стримування дозволили зловмисникам продовжувати безперешкодно та безкарно погрожувати, переслідувати та нападати на заявників.

(c) Зобов'язання провести ефективне розслідування

Органи влади знали або повинні були знати про насильство, якого зазнали заявники, що було підтверджено доказами, включаючи медичні висновки та показання свідків, і являли собою аргументовану заяву про жорстоке поводження, що спричинило зобов’язання влади провести розслідування, яке відповідає вимогам статті 3 Конвенції. Суд не переконаний, що органи влади зробили серйозну спробу встановити обставини нападів або всебічно розглянули низку насильницьких інцидентів, що є необхідним у справах про домашнє насильство. Заборона жорстокого поводження згідно зі статтею 3 охоплює всі форми домашнього насильства, включаючи погрози смертю, і кожна така дія викликає обов’язок провести розслідування. Погрози є формою психологічного насильства, і вразлива жертва може відчувати страх незалежно від об’єктивного характеру такої залякуючої поведінки. Цивільний позов міг призвести до виплати компенсації, але не до притягнення до відповідальності осіб, винних у актах жорстокого поводження. Відповідно, це не сприятиме виконанню державою своїх процесуальних зобов’язань згідно зі статтею 3 щодо розслідування таких насильницьких дій. З огляду на те, як органи влади розглядали повідомлення заявників про домашнє насильство – зокрема нездатність органів влади ефективно розслідувати достовірні заяви про жорстоке поводження та забезпечити переслідування та покарання винних – Суд вважає, що держава не виконала свій обов'язок розслідувати жорстоке поводження, якого зазнали заявники.

Констатовані порушення: заборона катування в матеріально-правовому і процесуальному аспектах (ст.3 Конвенції), заборона дискримінації (ст.14 у поєднанні із ст.3 Конвенції).

Ключові слова: заборона катування, заборона дискримінації, легкі тілесні ушкодження, погрози смертю або тілесним ушкодженням, зобов’язання провести ефективне розслідування, створення правової бази