Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 16 грудня 2021 року

у справі «YAKHYMOVYCH проти України»

за заявою № 23476/15

Щодо ретельної перевірки судом тверджень обвинуваченого щодо провокації поліції

Фабула справи: Заявник скаржився на те, що він став жертвою поліцейської провокації і що він не зміг допитати І., свідка обвинувачення, під час судового розгляду.

Заявник мав конфлікт із певним паном С., який, як стверджував Заявник, обманним шляхом привласнив у нього житлову нерухомість. Заявник подав скарги у зв'язку з цим до різних органів влади. Згідно з висновками національних судів, Заявник замовив вбивство С. за таких обставин. Спочатку він пояснював своєму знайомому Ч., що він не зміг повернути своє майно у С. законним шляхом і неодноразово звертався за допомогою до Ч. у пошуку людей, які б побили С. Після чергового ув’язнення Ч. у 2008 році, Заявник відвідував його та, оскільки до того часу Заявник програв усі судові справи проти С., його плани переросли у вбивство, і він попросив Ч. допомогти знайти людей для вбивства С. Коли Ч. був звільнений наприкінці лютого 2012 року, Заявник повторив своє прохання про допомогу Ч. у розшуку найманих вбивць. Ч. повідомив про це поліцію. Донецький обласний відділ міліції по боротьбі з організованою злочинністю організував таємну операцію зі збору доказів проти Заявника. Таємний агент I. був залучений з цією метою. Хоча матеріали справи не містять жодної остаточної інформації про походження та особу І., виявляється, що він був не співробітником поліції, а інформатором з числа осіб з кримінальним походженням. Заявник познайомився з І. і найняв його для вбивства С. в обмін на 2000 українських гривень (це еквівалент приблизно 180 євро на той час). Того ж дня він заплатив частину суми, а решту пообіцяв виплатити після вбивства. Заявник вказав І., де проживає С. та яким автомобілем він керує. 5 квітня 2012 року Заявник зустрівся з І., який сказав йому, що вбивство буде вчинено того ж дня. Заявник сказав, що залишиться біля свого дому, щоб його могли бачити сусіди, забезпечуючи тим самим своє алібі. Того ж дня поліція інсценувала викрадення С. та підготувала постановочну фотографію його «мертвого» тіла. 6 квітня 2012 року І. зустрівся із Заявником, показав йому інсценовану фотографію на телефоні та отримав від нього гроші за вбивство. Заявника було заарештовано. Він не визнав себе винним і пояснив, що не хотів, щоб С. вбивали, не замовляв його вбивства і заплатив І. гроші на прохання Ч., щоб допомогти І. оплатити поїздку. Винний був Ч., який ненавидів С. і казав Заявникові, що хотів помститися йому. Суд першої інстанції неодноразово викликав І. як свідка та наказував міліції доставити його до суду, але безрезультатно, оскільки він перебував під вартою, а його особу не розголошують. 3 жовтня 2013 року суд першої інстанції визнав Заявника винним в організації замаху на вбивство та засудив його до одинадцяти років позбавлення волі. Заявник подав апеляцію. Він стверджував, що став жертвою поліцейської провокації: поліція, знаючи про його ворожість до С., використала агента-провокатора, щоб підбурити Заявника замовити вбивство С. Він стверджував, що докази свідчать про те, що насправді він ніколи не намагався вбити С., а скоріше він пасивно прийняв ініціативу таємного агента та тиск на нього щодо вбивства С. Він не звертався за послугами І. і навіть не знав його, але скоріше був представлений йому Ч. за ініціативою поліції. За результатами апеляційного та касаційного оскарження вирок суду першої інстанції був залишений без змін.

Правове обґрунтування: Суд усвідомлює труднощі, притаманні діяльності поліції щодо пошуку та збору доказів з метою виявлення та розслідування правопорушень. Для виконання цього завдання вона все частіше вимагає використання таємних агентів, інформаторів та негласних слідчих дій, особливо у боротьбі з організованою злочинністю та корупцією. Відповідно, використання спеціальних методів розслідування – зокрема, таємних – саме по собі не може порушувати право на справедливий суд. Однак, зважаючи на ризик провокації поліції, пов’язаного з такими прийомами, їх використання має бути в чітких межах закону (див. Ramanauskas проти Литви, №74420/01, §§49-51, ЄСПЛ 2008). Конвенція не виключає використання таких джерел, як анонімні інформатори, на стадії попереднього розслідування та там, де характер злочину цього може вимагати. Однак подальше використання таких джерел судом першої інстанції для винесення обвинувального вироку є іншим питанням і є прийнятним лише за наявності адекватних і достатніх гарантій проти зловживань, зокрема, чіткої та передбачуваної процедури санкціонування, здійснення та нагляду за слідчими заходами, про які йдеться (Худобін проти Росії, №59696/00, §135, ЄСПЛ 2006-XII). Хоча зростання організованої злочинності вимагає вжиття відповідних заходів, право на справедливий судовий розгляд займає настільки важливе місце в демократичному суспільстві, що ним не можна пожертвувати заради доцільності (див. Delcourt проти Бельгії, 17 січня 1970 року, §25, серія A, № 11). Крім того, хоча використання таємних агентів може бути допустимим за умови, що воно підпадає під чіткі обмеження та гарантії, суспільні інтереси не можуть виправдовувати використання доказів, отриманих у результаті підбурювання поліції, оскільки це може піддати обвинуваченого ризику бути остаточно позбавленим справедливого судового розгляду з самого початку (див. Ванян проти Росії, №53203/99, §§ 46-47, 15 грудня 2005 року). Провокація поліції відбувається тоді, коли задіяні особи — чи то співробітники органів безпеки, чи особи, які діють за їх вказівкою — не обмежуються розслідуванням злочинної діяльності, по суті, пасивним способом, а здійснюють такий вплив на суб'єкта, щоб підштовхнути до вчинення правопорушення, яке інакше не було б вчинено, щоб зробити можливим виявлення злочину, тобто надати докази та порушити обвинувачення (див. Ramanauskas, згадане вище, §55). У своїй обширній прецедентній практиці з цього питання Суд розробив критерії, щоб відрізнити провокацію, яка порушує пункт 1 статті 6 Конвенції, від допустимої поведінки під час використання законних негласних заходів у кримінальних розслідуваннях. Розгляд Судом скарг про провокацію відбувається на основі двох критеріїв: матеріального та процесуального підбурювання. Відповідні критерії, що визначають розгляд Суду в цьому контексті, викладені у справі «Баннікова проти Росії» (№18757/06, §§37-65, 4 листопада 2010 року).

Висновки: Заявник протягом всього кримінального провадження заявляв про провокацію поліції щодо нього. Звертаючись спочатку до перевірки обставин по суті, Суд зазначає, що національні суди встановили, що саме Заявник першим звернувся за допомогою до Ч. у вбивстві С. Цей висновок ґрунтувався, перш за все, на показах Ч., щодо якого Заявник мав можливість перехресного допиту і чиї покази він мав можливість оскаржити протягом усього провадження. Докази, надані суду, також містили численні ознаки того, що Заявник неодноразово обговорював плани вбивства з Ч. та І., вказав їм адресу потенційної жертви та вживав активних заходів, щоб уникнути викриття та забезпечити своє алібі у зв’язку з цим. У той же час таємна поліцейська операція проти Заявника була розпочата на підставі заяв Ч. за відсутності дозволу чи нагляду з боку будь-якого органу поза межами підрозділу поліції, який її проводив. Очевидно, це відповідало правовій базі, що діяла на відповідний час (до введення в дію Кримінально-процесуального кодексу 2012 року), хоча Суд у своїй практиці постійно наголошував на важливості судового чи іншого незалежного наглядового механізму у цій сфері. Більше того, ні заява Ч. до поліції, яка, як повідомляється, привела до початку операції, ні будь-яке офіційне мотивоване рішення про початок операції до Суду не надано. Також немає жодних ознак того, що національні суди мали ці документи. Щоб заява Заявника про провокацію була розглянута ефективно, національні суди повинні були б встановити у змагальному провадженні причини, чому була проведена операція, ступінь залучення поліції до злочину та характер будь-якого підбурювання чи тиску, якому піддавався Заявник. Національні суди певною мірою розглянули ці елементи. Вони дійшли висновку, зокрема на основі заяв Ч., що саме Заявник ініціював розшук найманого вбивці. Вони також вказали на подальшу поведінку Заявника, зокрема той факт, що він вказав адресу потенційної жертви та вживав зусилля щодо забезпечення алібі, як доказ того, що він дійсно мав намір убити С. Однак, щодо посилання національних судів на аргумент про те, що Заявник вперше зв'язався з Ч. щоб організувати вбивство, Суд не може цього визнати, враховуючи вищезгадані недоліки процедури, яка призвела до таємної операції, та відсутність відповідних доказів, що процедура, за допомогою якої суди дійшли такого висновку, була здійснена з достатнім додержанням гарантій. Крім того, питання про ступінь залучення поліції та характер будь-якого підбурювання, якому міг бути підданий Заявник, викликало складні питання, які заслуговують ретельного розгляду національними судами. У цьому контексті ефективне виконання обов’язку суду ретельно розглянути заяву Заявника про провокацію вимагало проявити старанність, намагаючись допитати тих, хто відігравав ключову роль у таємній операції, зокрема І., незважаючи на досить пасивне ставлення Заявника до допиту цього свідка. Однак, незважаючи на головну роль, яку І. відіграв у подіях, не було наведено жодних поважних причин для його відсутності на судовому засіданні: той факт, що він був затриманий, не означає, що він був недоступний, а натомість означає, що він перебуває під контролю влади, і тому в принципі міг бути доставлений до суду. Враховуючи складність цих питань у справі, вони вимагали більш детального коментаря від національних судів, щоб переконати об’єктивного спостерігача, що вони піддали належному розгляду заяву про провокацію. Хоча вищезгадані процесуальні недоліки, взяті окремо, могли бути недостатніми, щоб підірвати загальну справедливість кримінального провадження проти Заявника, разом вони мали такий ефект. Суд доходить висновку, що національні суди не належним чином розглянули твердження Заявника про провокацію поліції.

Констатовані порушення: право на справедливий суд через те, що національні суди не розглянули належним чином твердження Заявника про провокацію поліції (п.1 ст.6 Конвенції), немає необхідності окремо розглядати скаргу Заявника щодо показів І., якого Заявник не зміг допитати під час судового розгляду (ст.6 Конвенції).

Ключові слова: право на справедливий суд, організація замаху на вбивство, негласні слідчі дії, інформатор, підбурювання, боротьба із організованою злочинністю