Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 16 грудня 2021 року

у справі «IVAN KARPENKO проти України»

за заявою № 45397/13

Щодо заборони особам, засудженим до довічного позбавлення волі, на спілкування з іншими ув’язненими

Фабула справи: Заявник скаржився на те, що постійна заборона засудженим до довічного позбавлення волі мати будь-який контакт з ув’язненими з інших камер, заборона бачитись під час прогулянок або в інших рідкісних випадках за межами камер, є порушенням його прав.

Заявник 1973 року народження, відбуває довічне ув'язнення з 2004 року. 13 червня 2009 року Заявник привітався з іншим ув'язненим під час прогулянки у дворі в'язниці. Охоронець зробив їм зауваження, що це заборонено, і повідомив адміністрацію колонії. Було відзначено, що Заявник «намагався вступити в словесний контакт» з іншим ув’язненим у порушення статті 23 Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань. Того ж дня Заявник написав пояснення адміністрації колонії. Він зізнався, що розмовляв із іншим ув’язненим, якого не знав. На підставі рапорту наглядача 16 червня 2009 року адміністрація колонії притягнула Заявника до дисциплінарної відповідальності у вигляді попередження. 26 травня 2010 року Заявник подав адміністративний позов до адміністрації в'язниці, вимагаючи визнати дисциплінарне стягнення незаконним. Суд першої інстанції відхилив даний позов у ​​зв’язку з непідсудністю даному суду питання, пов’язаного з виконанням покарань. Дане рішення було залишено без змін після апеляційного та касаційного оскарження. 13 червня 2012 року Заявник подав цивільний позов проти адміністрації в'язниці, вимагаючи визнати відповідний дисциплінарний захід незаконним і відшкодувати моральну шкоду. 20 червня 2012 року суд відхилив позов Заявника на тій підставі, що він підлягав розгляду в адміністративних судах. Заявник подав апеляцію, посилаючись на рішення адміністративних судів про відсутність юрисдикції у цій справі. Після апеляційного та касаційного оскарження рішення суду першої інстанції залишилося без змін. Починаючи з 13 червня 2009 року Заявник тринадцять разів звертався до адміністрації колонії за медичною та психологічною допомогою. Він постійно стверджував, що заборона будь-яких контактів з іншими ув’язненими прирівнювалася до катування. В інформаційній записці зазначалося, що «інформації щодо розгляду цих заяв не було». 3 лютого 2011 року Заявнику був поставлений діагноз «нейроциркуляторна астенія гіпертонічного типу», з приводу якої він не отримував медичної допомоги, але була дана рекомендація: «вести здоровий спосіб життя та уникати психологічного та емоційного напруження». У квітні 2013 року Заявник звернувся до адміністрації щодо можливого зарахування на професійне навчання. Йому повідомили, що, хоча справді існує програма професійного навчання для ув’язнених, довічно ув'язнені не мали права на нього.

Правове обґрунтування: повага до людської гідності є частиною самої сутності Конвенції (див. Bouyid проти Бельгії, №23380/09, § 89, ЄСПЛ 2015). Держава повинна забезпечити тримання особи під вартою в умовах, сумісних з повагою до людської гідності, щоб спосіб виконання покарання не піддавали її стражданням або труднощам, які перевищують неминучий рівень страждань, притаманних ув’язненню, і що, враховуючи практичні вимоги ув’язнення, здоров’я та добробут ув’язненого повинні бути належним чином забезпечені (див. Muršić проти Хорватії, №7334/13, §99, 20 жовтня 2016 року). Незважаючи на те, що держави не несуть відповідальності за реабілітацію довічно ув’язнених, вони, тим не менш, зобов’язані надати таким ув’язненим можливість самореабілітації. Зобов’язання забезпечити таку можливість слід розглядати як зобов’язання засобів, а не результату. Однак це тягне за собою позитивне зобов’язання щодо забезпечення довічно ув’язненим режимів ув’язнення, які будуть сумісні з метою реабілітації та дозволять таким ув’язненим досягти прогресу в їх реабілітації. Таке зобов’язання існує в ситуаціях, коли реабілітації перешкоджають тюремний режим або умови ув’язнення (див. Murray проти Нідерландів, №10511/10, §104, 26 квітня 2016 року). Ізоляція ув’язнених має бути виправдана особливими міркуваннями безпеки, які мають місце протягом усього терміну дії цього заходу. Навряд чи можна погодитися, що це автоматично є необхідним виключно через засудження особи до довічного ув’язнення. Автоматична сегрегація довічних ув’язнених від решти тюремної спільноти та один від одного, зокрема, якщо немає жодної комплексної діяльності поза камерою чи в камері, саме по собі може викликати проблему відповідно до статті 3 Конвенції. Більше того, це суперечить двом документам, яким Суд надає значне значення, незважаючи на їх необов’язковий характер: правило 25.2 Європейських тюремних правил 2006 року, яке говорить, що тюремний режим повинен дозволяти «всім ув’язненим проводити стільки годин на день за межами камер, скільки це необхідно для адекватного рівня людської та соціальної взаємодії», а також пункт 7 Рекомендації 2003(23) щодо виконання тюремними адміністраціями покарань, пов’язаних з довічним позбавленням волі та інших довготривалих ув’язнень, який говорить, що «необхідно розглянути питання про те, щоб не розділяти довічно ув’язнених та інших засуджених до тривалого позбавлення волі лише на підставі призначення їх покарання» (див. Харакчієв і Толумов проти Болгарії, №15018/11 і 61199/12, §204, ЄСПЛ 2014 року). Суд посилається на свою широку прецедентну практику щодо довічно ув’язнених в Україні, яка демонструє, що вони перебувають під дуже суворим тюремним режимом, вони відокремлені від інших ув’язнених і проводять у камерах до двадцяти трьох годин на добу, в яких зазвичай розміщені по двоє або троє ув’язнених, із незначним залученням до певної діяльності (див. «Петухов проти України» (№2), №41216/13, §182, 12 березня 2019 року). Їх також часто утримують в умовах серйозної нестачі особистого простору в поєднанні з поганими санітарними умовами та відсутністю приватного життя (див. Сілі проти України, №42903/14, §§27, 48-51, 8 липня 2021 року, Гук проти України, №16995/05, §§83-86, 8 грудня 2016 року та Долгіх проти України, №34697/04, §§48-50, 11 липня 2019 року) і до законодавчих поправок у травні 2014 року підлягали суворим обмеженням на побачення з родиною (див. Тросін проти України, №39758/05, §§40-47, 23 лютого 2012 року та Бігун проти України, №39758/05, §§40-47, 23 лютого 2012 року). Більше того, національне законодавство не надає їм жодної можливості на звільнення, крім президентського помилування, що Суд визнав таким, що порушує статтю 3 Конвенції (Петухов (№2), цит. вище, §§169-87).

Висновки: розділ 23 Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, який забороняє ув’язненим «вступати в контакт із ув’язненими, які знаходяться в інших камерах», було скасовано з січня 2015 року. Крім того, три основні законодавчі поправки, які були прийняті у вересні 2016 року, вдосконалили процедури заохочення та санкцій у в’язницях, роз’яснили компетенцію адміністративних судів розглядати скарги на рішення, дії чи бездіяльність адміністрації пенітенціарної установи та зменшили з п’ятнадцяти до п'яти років мінімальний термін позбавлення волі для того, щоб довічні ув'язнені мали право на групову освітню, культурну та спортивну діяльність. Інформація Заявника, згідно з якою заборона контактувати з ув’язненими з інших камер продовжувала існувати у практиці керівництва в’язниці після 2015 року, знаходить підтвердження в тексті відповіді Уряду на звіт Європейського комітету із запобігання катування та нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання після його візиту в Україну в серпні 2020 року, в якій зазначалось, що “довічно засуджені повинні утримуватися в суворій ізоляції” і що “спілкування з ув’язненим з інших камер не передбачено законом”. Тому Суд вважає встановленим, що зазначена заборона застосовувалася до Заявника щонайменше десять років (до скасування з січня 2015 року розділу 23 Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань) і вважає, що це дуже ймовірно, що вона продовжувала застосовуватися і після цього. Незважаючи на те, що Заявник перебував у своїй камері з одним ув'язненим до серпня 2019 року, а потім з двома ув'язненими, його ситуацію можна охарактеризувати лише як системну сегрегацію. Згідно з інформацією, наданою адміністрацією в'язниці, протягом усіх цих років Заявник залишався у камері двадцять дві - двадцять чотири години на добу, без залучення до будь-якої діяльності. Щоденні прогулянки на свіжому повітрі були для нього єдиною можливістю мати деяку соціальну взаємодію з іншими ув’язненими. Проте під час цих прогулянок йому взагалі було відмовлено в контакті з ув’язненими з інших камер. Заборона ув’язненим розмовляти один з одним протягом обмеженого часу, проведеного за межами камер, суперечить вимогам Європейських тюремних правил, згідно з якими «всі ув’язнені повинні проводити за межами камер стільки годин на день, скільки необхідно для забезпечення адекватного рівня людської та соціальної взаємодії», яким Суд надає велике значення, незважаючи на їх необов’язковий характер. Як визнав Уряд, зазначена заборона була застосована до Заявника автоматично, лише на підставі того, що він був засуджений до довічного ув'язнення. Уряд також не вказав, що цей захід підлягає перегляду і не покладався на будь-які процесуальні гарантії від свавілля. Він також не пояснив, як ув’язнений міг рухатися до реабілітації за таких обставин. Як підтверджують документи у матеріалах справи, Заявник щонайменше тринадцять разів у період з 2009 по 2017 роки скаржився на погіршення свого фізичного та психічного здоров'я через продовження заборони будь-яких контактів з іншими ув'язненими, і звернувся до медичної та психологічної допомоги з цього приводу. Суд вважає достатньо встановленим, що скарги та прохання Заявника не були належним чином перевірені. Навіть після того, як погіршення його здоров’я було підтверджено медичним висновком, він отримав лише рекомендацію «вести здоровий спосіб життя та уникати психологічного та емоційного перенапруження». З огляду на те, що Заявник нічого не міг зробити, щоб змінити ситуацію, бути почутим чи хоча б отримати певну психологічну допомогу, таку «рекомендацію» навряд чи можна було б вважати значущою. Відповідно, Суд вважає, що заборона на спілкування Заявника з ув'язненими з інших камер під час перебування поза камерою, яка ще більше посилювалася іншими численними факторами (зокрема: постійне ув'язнення Заявника в камері, дозвіл на прогулянки на свіжому повітрі лише протягом нетривалого часу та без будь-яких цілеспрямованих заходів; автоматичне застосування цієї заборони лише на підставі засудження Заявника до довічного ув’язнення, без будь-якої можливості перегляду чи гарантій від свавілля; тривала дія відповідного заходу; а також доведене погіршення стану здоров’я Заявника через це та відсутність будь-якої адекватної відповіді на його пов’язані з цим скарги та прохання про допомогу), без сумніву, прирівнювалися до нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження, забороненого статтею 3 Конвенції.

Констатовані порушення: заборона катування (ст.3 Конвенції), право на ефективний засіб юридичного захисту (ст.13 Конвенції у поєднанні зі ст.3 Конвенції).

Ключові слова: заборона катування, право на ефективний засіб юридичного захисту, адміністративний позов, виконання покарання, нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження