Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 18 листопада 2021 року

у справі «М.Н. та інші проти Хорватії»[1]

за заявами № 15670/18 та № 43115/18

Щодо порушення права на життя в результаті неефективного розслідування обставин смерті дитини-мігранта

Фабула справи: заявники скаржилися на те, що держава була відповідальна за смерть шестирічної дитини-мігранта, і що в ході подальшого кримінального розслідування всі факти, що стосуються її смерті, не були належним чином встановлені; що умови їх розміщення в Центрі для мігрантів становили порушення заборони катування та було незаконним; що вони були піддані колективному видворенню без будь-якої індивідуальної оцінки їх обставин; що, не дотримавшись запобіжного заходу, зазначеного згідно з правилом 39 Регламенту Суду, унеможлививши контакт з їх адвокатом в рамках кримінального розслідування та втручаючись у їх спілкування з адвокатом, органи влади порушили статтю 34 Конвенції.

Ця справа стосується смерті шестирічної дитини-мігранта MAD.H., яку збив потяг після того, як поліцейські Хорватії нібито відмовили їй та іншим заявникам у можливості отримання притулку та наказали повернутися до Сербії, слідуючи за залізничними коліями, в результаті чого MAD.H. потрапила під потяг на території Сербії, приблизно за 200 метрів від кордону з Хорватією. Її смерть широко висвітлювалася в національних та міжнародних ЗМІ. Ключовими елементами подальшого розслідування було встановлення точного місця знаходження першої заявниці та її дітей і співробітників хорватської поліції на цей час. Заявники стверджували, що влада Хорватії повинна була розслідувати смерть MAD.H. з власної ініціативи негайно після того, як їм стало відомо про обставини. Органи влади проігнорували докази, на підставі яких можна було встановити, що перша заявниця та її шестеро дітей потрапили на територію Хорватії, а також що поліція затримала та повернула їх на кордон із Сербією. Заявники не мали ефективної можливості брати участь у розслідуванні. Незважаючи на те, що слідство було розпочато за заявою про порушення кримінального провадження, поданою їх адвокатом, слідчі органи завадили його участі в слідчих діях та перешкоджали зустрічам.

Уряд стверджував, що розслідування обставин смерті MAD.H. відповідало всім вимогам статті 2 Конвенції. Незалежні слідчі органи оперативно вжили всіх заходів з метою перевірки будь-якого причинного зв’язку між поведінкою офіцерів хорватської прикордонної поліції та смертю MAD.H. Вони зібрали всі документи, заслухали всіх свідків і отримали документи від сербської влади, яка провела перевірку на місці. Заяви заявників, надані під час розслідування, були суперечливими. Більше того, якби вони не покинули Хорватію через кілька місяців після подання кримінальної скарги, вони могли б сприяти розслідуванню, пропонуючи докази та вказуючи на можливі недоліки.

Правове обґрунтування: загальні принципи, які застосовуються в ситуації, коли ефективне кримінальне розслідування необхідне для виконання процесуальних зобов’язань, передбачених статтею 2, були узагальнені у справі Nicolae Virgiliu Tănase проти Румунії, №41720/13, §§164-71, 25 червня 2019 року.

Висновки: національні органи влади дійшли висновку, що перша заявниця та її діти ніколи не входили на територію Хорватії і що поліцейські не мали з ними прямого контакту до того, як потяг збив дитину в Сербії. При цьому вони посилалися на свідчення чергових поліцейських 21 листопада 2017 року, які були визнані такими, що збігаються, тоді як заяви першого, другого та тринадцятого заявників вважалися суперечливими щодо вирішальних фактів. Органи влади не розглядали можливість того, що це могло бути наслідком помилки в перекладі під час слухання першого та другого заявників. З іншого боку, національна влада жодним чином не звернула увагу на зміну показань поліцейських під час розслідування. Зокрема, 22 листопада 2017 року співробітники поліції стверджували, що вони не мали жодного контакту з першою заявницею або її дітьми до того, як потяг зіткнувся з MAD.H, а лише помітили їх на території Сербії, а потім почули, як проїжджає потяг, тоді як 9 лютого 2018 року вони стверджували, що вийшли на кордон і дали сигнал заявникам не перетинати його. Суд також зазначає, що ввечері 21 листопада 2017 року не було отримано жодних речових доказів, які могли б підтвердити точне місце перебування заявників та хорватських поліцейських. У січні 2018 року омбудсмен Хорватії запропонувала встановити контакт між заявниками та поліцією шляхом перевірки сигналів їхніх мобільних телефонів та GPS-навигатора поліції. Заявники також пропонували отримати такі місця розташування GPS, щоб довести, що вони перебували на території Хорватії до залізничної аварії. За цих обставин це здавалося очевидним речовим доказом, який міг би встановити послідовність подій. Однак ні Управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю, ні слідчий суддя, ні апеляційна колегія не розглянули ці пропозиції. Органи слідства не звернулися до висновку сербської влади про те, що хорватські органи примусово повернули першу заявницю та її дітей до Сербії 21 листопада 2017 року в порушення угоди про реадмісію між двома країнами. Більше того, незважаючи на те, що розслідування обставин смерті MAD.H. було розпочато після надходження заяви, поданої адвокатом S.B.J. від імені заявників, слідчі органи не повідомили її про допит першої та другої заявниць 31 березня 2018 року, де вона могла б допомогти з’ясувати стверджувану невідповідність у їхніх заявах. Беручи до уваги той факт, що заявники є афганською сім'єю, яка не знає хорватської мови чи правової системи та не має контактів у Хорватії, важко уявити, як вони могли ефективно брати участь у розслідуванні без допомоги адвоката. За цих обставин слідчі органи не змогли забезпечити, щоб заявники, як найближчі родичі MAD.H., були залучені до процедури в міру, необхідному для захисту їхніх законних інтересів. З огляду на вищезазначені недоліки, Суд приходить до висновку, що державні органи не провели ефективне розслідування обставин, що призвели до смерті MAD.H. 21 листопада 2017 року.

Констатовані порушення: право на життя в його процесуальному аспекті (ст.2 Конвенції); немає необхідності розглядати прийнятність та суть скарги відповідно до матеріально-правового аспекту статті 2 Конвенції; було порушення заборони катування щодо дітей-заявників (ст.3 Конвенції); не було порушення заборони катування щодо повнолітніх заявників (ст.3 Конвенції); було порушення права на свободу та особисту недоторканність стосовно всіх заявників (п.1 ст.5 Конвенції); було порушення заборони колективного видворення іноземців (ст.4 Протоколу №4 до Конвенції); немає необхідності розглядати прийнятність та суть скарги за статтею 34 Конвенції про те, що держава-відповідач не дотрималася тимчасового заходу, зазначеного Судом; мало місце порушення статті 34 Конвенції, оскільки держава-відповідач перешкоджала ефективному здійсненню права заявників на індивідуальну заяву; немає необхідності розглядати прийнятність та суть скарг щодо порушення права на повагу до приватного і сімейного життя (ст.8 Конвенції), заборони дискримінації (ст.14 Конвенції) та за статтею 1 Протоколу № 12.

Ключові слова: право на життя, заборона катування, право на свободу та особисту недоторканність, заборона колективного видворення іноземців, ефективне здійснення права на звернення з індивідуальною заявою, право на повагу до приватного і сімейного життя, заборона дискримінації