Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 18 листопада 2021 року

у справі «ČOLIĆ проти Хорватії»

за заявою № 49083/18

Щодо порушення права на доступ до суду в результаті присудження надмірних судових витрат на користь відповідача

Фабула справи: Заявник скаржився на порушення його права на доступ до суду через встановлення рішенням суду стягнення з нього на користь відповідача судових витрат в надмірному розмірі.

25 листопада 2003 року Заявник подав цивільний позов про відшкодування збитків до Б.Х., стверджуючи, що він зазнав фізичного нападу з його боку в ресторані в Загребі 27 грудня 2001 року. Заявник вимагав загалом 32 200 хорватських кун (приблизно 4 350 євро). Відповідач не визнав позов як необґрунтований, стверджуючи, що він ніколи не нападав на нього і що він міг отримати травму, послизнувшись на льоду. 29 грудня 2009 року суд отримав медичний висновок експерта, який оцінював розмір шкоди, завданої Заявнику. Відповідно до цього висновку Заявник зменшив свою початкову вимогу до 12 860 кун (приблизно 1 730 євро). 20 грудня 2011 року суд першої інстанції виніс рішення, присудивши Заявнику загальну суму 8360 кун (приблизно 1130 євро) відшкодування збитків і 9750 кун (приблизно 1310 євро) судових витрат. Суд відхилив його позов у ​​розмірі 3500 кун щодо душевних страждань, спричинених втратою зручностей для життя, оскільки встановив, що його травми не мали довготривалих наслідків. Водночас суд зобов’язав його сплатити відповідачу 14 886 кун (приблизно 2 000 євро) судових витрат. 20 травня 2014 року в апеляційному порядку суд частково скасував рішення першої інстанції щодо судових витрат і присудив Заявнику додатково 6 906,97 кун (приблизно 930 євро). Зокрема, суд апеляційної інстанції взяв до уваги той факт, що Заявник звернувся до суду з позовом про відшкодування збитків, завданих в результаті нападу, що відповідач не поніс додаткових витрат у зв’язку із спочатку більш високою ціною позову, а також що витрати на провадження були в основному понесені для того, щоб довести обґрунтованість позову, а не точний розмір завданої шкоди. 11 лютого 2015 року Верховний Суд розглянув скаргу, подану відповідачем. Він скасував рішення другої інстанції та залишив у силі рішення суду першої інстанції щодо судових витрат. Він також зобов’язав Заявника сплатити відповідачеві додаткову суму в розмірі 1875 кун (приблизно 250 євро) на відшкодування витрат на провадження в апеляційній інстанції. Верховний Суд вважав, що при розрахунку витрат сторін у справі, коли вартість предмета спору змінилася під час розгляду справи, витрати на кожну окрему процесуальну дію необхідно визначати у співвідношенні з вартістю предмета спору на момент здійснення діяльності, пропорційно ступеню успіху сторін. 14 березня 2016 року Заявник подав конституційну скаргу на рішення Верховного Суду, стверджуючи про порушення його права на справедливий розгляд та захист права власності. 29 березня 2018 року Конституційний суд визнав конституційну скаргу Заявника неприйнятною на тій підставі, що оскаржуване рішення не підлягає перегляду в порядку конституційного провадження.

Правове обґрунтування: загальні принципи щодо доступу до суду підсумовані у справі Zubac проти Хорватії, №40160/12, §§76-79, 5 квітня 2018 року таким чином: «40. Право на доступ до суду має бути «практичним та ефективним», а не «теоретичним чи ілюзорним» ... Це зауваження особливо справедливо щодо гарантій, передбачених статтею 6, з огляду на чільне місце, яке займає в демократичному суспільстві право на справедливий суд… 42. Щодо судових витрат, Суд уже постановив, що накладення значного фінансового тягаря після завершення провадження може становити обмеження права на суд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. Stankov проти Болгарії, №68490/01, §54, 12 липня 2007 року; Klauz проти Хорватії, №28963/10, §77, 18 липня 2013 року та Zustović проти Хорватії, №27903/15, §98, 22 квітня 2020 року). 44. Суд також підтвердив, що таке обмеження права на доступ до суду не може вважатися несумісним із статтею 6 § 1 Конвенції (див. Harrison McKee проти Угорщини, №22840/07, §22, 3 червня 2014 року). Однак розмір витрат, оцінений у світлі конкретних обставин справи, є суттєвим фактором для визначення того, чи користується особа правом на доступ до суду (див. Klauz, згаданий вище, §82).

Висновки: у цій справі мало місце обмеження права Заявника на доступ до суду. Суд повинен додатково перевірити, чи існувало розумне співвідношення пропорційності між застосованими засобами та законною метою, яку прагнули досягти за допомогою цього обмеження. Невиправдані витрати на судове провадження можуть порушити питання відповідно до Конвенції насамперед у справах, у яких позовні вимоги сторони задоволені частково. Саме в таких випадках дуже високі витрати на розгляд справи можуть «зжерти» значну частину або навіть всю матеріальну винагороду сторони у справі. На думку Суду, якщо немає вагомих причин для виправдання такого результату, така ситуація робить судовий процес безглуздим і робить право цієї сторони на суд лише теоретичним та ілюзорним. У цій справі Суд зазначає, що позов Заявника був визнаний обґрунтованим і що йому було присуджено близько 75% його позовних вимог про відшкодування збитків. Хоча дійсно, як стверджував Уряд, позов Заявника щодо одного аспекту завданої шкоди, а саме моральних страждань, які призвели до втрати життєвих зручностей на суму близько 4000 кун, було відхилено повністю, це не змінює той факт, що йому все ж таки вдалося довести факт вчинення діяння та його причинний зв’язок із фактично завданою йому шкодою. Заявнику було присуджено відшкодування збитків у розмірі 8 360 кун. і водночас було зобов'язано сплатити судові витрати на користь відповідача у сумі 16 760 кун., тобто приблизно вдвічі більше, ніж йому було присуджено у відшкодуванні збитків. Крім того, Заявник поніс близько 20 000 кун. власних витрат на представництво адвокатом, з яких йому було відшкодовано лише близько 10 000 кун. Таким чином, загалом Заявник витратив близько 36 000 кун. на судовий розгляд, який закінчився на його користь, тоді як йому було присуджено лише близько 18 000 кун., тобто половину суми. Гарантії доступу до суду застосовуються з однаковою силою як до приватних спорів, так і до тих, що стосуються держави. Це пов’язано з тим, що в обох видах судового розгляду сторона може бути змушена нести непропорційний фінансовий тягар у вигляді судових витрат, що в кінцевому підсумку може призвести до порушення права цієї сторони на доступ до суду. Той факт, що відповідач у цій справі був приватною стороною, лише є елементом оцінки пропорційності обмеження права Заявника на доступ до суду. Підсумовуючи, Суд вважає, що провадження у справі Заявника призвело до абсурдного результату: Заявника, який довів, що він зазнав фізичного нападу з боку Б.Х., було зобов’язано сплатити йому витрати в подвійному розмірі, які йому було присуджено на відшкодування збитків у результаті нападу і що Уряд не навів достатньо переконливих причин, щоб виправдати це. Отже, Суд вважає, що спосіб, у який Верховний Суд застосував національне законодавство у справі Заявника, виходив за межі прийнятної межі розсуду, наданої національним судам відповідно до пункту 1 статті 6. Вищевказаних міркувань достатньо, щоб Суд дійшов висновку, що в обставинах цієї справи оскаржуване обмеження порушило саму суть права Заявника на доступ до суду.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п.1 ст.6 Конвенції), право мирно володіти своїм майном (ст.1 Протоколу №1 до Конвенції).

Ключові слова: право мирно володіти своїм майном, відшкодування збитків, моральна шкода, душевні страждання