Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 14 жовтня 2021 року

у справі «SAMSIN проти України»

за заявою № 38977/19

Щодо задоволення заяви судді про відставку за наявності дисциплінарного провадження відносно нього

Фабула справи: Заявник скаржився на те, що його звільнення з посади судді Верховного Суду та заходи, застосовані до нього відповідно до Закону про очищення (люстрації) влади, порушили його права.

Вперше Заявник був призначений суддею у 1987 році. У 1995 році він був призначений до Верховного Суду, а в 2003 році це призначення було підтверджено на невизначений термін (до виходу у відставку). У 2005 році його було обрано до складу Вищої кваліфікаційної комісії суддів (далі – Комісія). Основною функцією Комісії є відбір кандидатів на посади судді та притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності. Заявник був головою Комісії з 2006 по 2009 роки. У вересні 2010 року Заявник головою ДСА знову був призначений до складу Комісії та обраний її головою. 11 квітня 2014 року повноваження Заявника в Комісії було припинено після набрання чинності Закону “Про відновлення довіри до судової влади”. 16 жовтня 2014 року набув чинності Закон ”Про очищення вдади” (далі - Закон). Голова Верховного Суду встановив, що судді суду повинні подати декларації, передбачені Законом, у період з 1 по 11 грудня 2014 року. 11 грудня 2014 року виконуючий обов’язки Голови Верховного Суду поінформував Міністерство юстиції (далі - «Міністерство»), що Заявник не подав цю декларацію. Комісія надала Міністерству інформацію, яка підтверджує, що Заявник був членом Комісії з 2010 по 2014 рік, тобто більше року у відповідний період. 3 та 9 вересня 2015 року Міністерство подало до Вищої ради юстиції (далі – ВРЮ) заяви про звільнення Заявника з посади судді згідно з Законом на тій підставі, що він не подав свою декларацію, а також через те, що Законом до нього застосовувалося однорічне правило. 19 листопада 2015 року дисциплінарна секція ВРЮ рекомендувала відкрити провадження за заявами Міністерства. 11 липня 2016 року Заявник намагався піти у відставку з Верховного Суду та подав заяву про це до ВРЮ. 9 вересня 2016 року ВРЮ вирішила відкласти розгляд заяви Заявника про відставку до розгляду заяв Міністерства. Під час розгляду справи у ВРЮ Заявник стверджував, що він не подав люстраційної декларації, оскільки норми Закону суперечать принципам, викладеним у документах Ради Європи, зокрема оскільки передбачають заходи щодо державних службовців без будь-якої оцінки їх індивідуальної ролі та поведінки. Заявник наголосив, що він не вчиняв жодної винної поведінки, а тому застосування до нього заходів Закону не могло служити проголошеній меті, а саме протидії негативним явищам, які торкнулися державної служби за колишнього Президента України. Він також зазначив, що, у будь-якому випадку, його вже у 2014 році виключили зі складу Комісії відповідно до Закону “Про відновлення довіри до судової влади”. 25 квітня 2017 року ВРЮ звільнила Заявника з посади судді Верховного Суду. ВРЮ встановила, що до Заявника застосовувалася однорічна норма Закону, і він не подав люстраційну декларацію. Згодом ВРЮ залишив заяву Заявника про відставку без розгляду, оскільки він уже був звільнений з посади судді. Це позбавило Заявника пільг, пов’язаних із виходом у відставку, заборонило йому працювати на державній службі до кінця 2024 року та його ім’я було внесено до загальнодоступного люстраційного реєстру. Заявник оскаржив це рішення, повторивши ті самі аргументи, які він висунув у ВРЮ. Справу розглядав Касаційний адміністративний суд (далі – КАС), який засідав як суд першої інстанції. 18 вересня 2018 року КАС задовольнив позов Заявника та скасував рішення ВРЮ. Він встановив, що, хоча Закон застосовувався до Заявника згідно з однорічним правилом Закону і оскільки Заявник не подав люстраційну декларацію, рішення ВРЮ було непропорційним. Це сталося тому, що метою Закону було усунути певні категорії державних службовців з їх посад, а не покарати їх, і цієї мети можна було досягти, дозволивши Заявнику піти у відставку. Міністерство та ВРЮ подали апеляцію. 31 січня 2019 року Велика Палата Верховного Суду скасувала постанову КАС та залишила в силі рішення ВРЮ. На момент останнього звернення сторін до Суду (21 травня 2021 року) скарга Заявника до Конституційного Суду залишається на розгляді. За словами Заявника, у травні 2017 року він перестав отримувати заробітну плату. Фактично, у грудні 2017 року, досягнувши шістдесяти років (загального пенсійного віку для чоловіків), Заявник отримав звичайну пенсію за віком у розмірі 10 740 грн. (близько 320 євро). Згодом вона була збільшена, очевидно, відповідно до законодавчого підвищення мінімальної пенсії, щоб у лютому 2021 року досягти 14 809 грн. Заявник стверджував, що ВРЮ незаконно відклала розгляд його заяви про відставку та мала розглянути її протягом тридцяти днів після її подання.

Правове обґрунтування: у справі «Полях та інші проти України» (№ 58812/15 та 4 інші, §§ 285 і 286, 17 жовтня 2019 року) Суд постановив, що застосування заходів згідно з Законом являло собою втручання в право заявників на повагу до їх приватного життя, що це було «відповідно до закону», і ймовірно переслідував законні цілі захисту національної безпеки та громадської безпеки, запобігання безладу та захисту прав і свобод інших осіб. Суд не бачить підстав для перегляду цих висновків у цій справі.

Висновки: в справі Полях Суд встановив порушення статті 8, вважаючи, що застосування заходів значної суворості відповідно до Закону до заявників не спиралося на індивідуальну оцінку їх поведінки, за відсутності вагомих причин для такого підходу та за відсутності достатньо вузького адаптування цих заходів для задоволення «нагальної соціальної потреби», яку Закон мав би переслідувати. Уряд стверджував, що справу Заявника слід відрізняти від справи Поляха у тому, що індивідуальній оцінці його ролі та поведінки перешкоджало неподання ним люстраційної декларації. За оцінкою Великої Палати Верховного Суду, таке недотримання становило серйозне порушення обов’язків Заявника як судді Верховного Суду, що виправдовувало його звільнення. Суд не переконує цей аргумент. У справі Полях (цитовано вище, §§309-15) Суд уже розглядав справу заявника, якого було звільнено через те, що він подав люстраційну декларацію із чотириденною затримкою. У ньому зазначалося: «314. Суть декларації, про яку йдеться, полягала в заяві посадовця про те, що до нього застосовувалися або не застосовувалися обмежувальні заходи Закону... Однак у цій справі жодного разу не було жодного припущення, що в заяві четвертого заявника були якісь невідомі факти щодо кар'єри, які декларація могла б розкрити... У цьому сенсі обов'язок подати декларацію у цій справі відрізнявся від ситуацій, коли таке зобов'язання було спрямоване на розкриття певних потенційно прихованих фактів, таких як таємна співпраця зі службами безпеки колишніх тоталітарних режимів (як це було, наприклад, з польською системою люстрації, яка розглядалася в багатьох судових рішеннях, включаючи Matyjek (проти Польщі, №38184/03, 24 квітня 2007 року), Bobek (проти Польщі, №68761/01, 17 липня 2007 року). Ці міркування також є доречними у цій справі. Членство заявника в Комісії у 2010–2014 роках було загальнодоступним. Органи влади, безсумнівно, знали про цей факт і згадували про нього у своїх рішеннях. Відповідні національні рішення та інформація в люстраційному реєстрі свідчать про те, що підставою для його звільнення було не лише неподання Заявником декларації, а й той факт, що він працював у Комісії у 2010–2014 роках. Щодо аргументу про те, що неподання Заявником люстраційної декларації завадило владі оцінити його особисту роль у відповідний період і продемонструвало його нехтування законом та обов’язками судді, що несумісне з тим, що він був суддею вищої судової інстанції, Суд лише має зауважити, що ключовим аспектом аргументації Заявника перед ВРЮ та національними судами було те, що мету видалення тих, хто міг бути пов'язаний з негативними подіями під час правління відповідного Президента України вже досягнуто завдяки впровадженню Закону “Про відновлення довіри до судової влади”, і він хотів, щоб йому дозволили піти у відставку з посади у Верховному Суді. Суд не бачить жодних переконливих аргументів, які б показали, що за відсутності будь-яких доказів конкретних відомих діянь неправомірної поведінки з боку Заявника та навіть за умови легітимності переслідуваних цілей, ці цілі не можуть бути досягнуті за конкретних обставин його справи (зокрема заходи, які вже застосовувалися до Заявника відповідно до Закону “Про відновлення довіри до судової влади”), прийнявши заяву Заявника про відставку. Ці особливості законодавчої схеми, встановленої Законом, також піддалися критиці з боку Венеціанської комісії. Цих міркувань достатньо для того, щоб Суд дійшов висновку, за конкретних обставин цієї справи, що застосування до Заявника заходів, передбачених Законом, не було необхідним у демократичному суспільстві.

Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя (ст.8 Конвенції), немає необхідності розглядати скаргу в частині заборони дискримінації в поєднанні з порушенням права на повагу до приватного і сімейного життя (ст.14 Конвенції в поєднанні з ст.8 Конвенції).

Ключові слова: право на повагу до приватного і сімейного життя, заборона дискримінації, очищення влади, люстрація, відновлення довіри до судової влади.