Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 09 листопада 2021 року

у справі «ŠPADIJER проти Чорногорії»

за заявою № 31549/18

Щодо запровадження дієвих правових механізмів протидії булінгу під час виконання трудових обов’язків

Фабула справи: Заявниця скаржилася на порушення її психологічного здоров’я, спричиненого безперервним активним і пасивним знущанням на роботі, а також на неспроможність правоохоронних органів захистити її від цього.

У відповідний час Заявниця займала посаду начальника зміни у жіночій в'язниці. У січні 2013 року Заявниця повідомила п’ятьох своїх колег про непристойну поведінку охоронців на роботі в новорічну ніч. Як було встановлено пізніше в ході дисциплінарного провадження, деякі з охоронців-чоловіків увійшли до жіночої в’язниці, і один з них мав там «фізичний контакт» з двома ув’язненими. Після цього Заявницю попередив колега про налаштованість проти неї колег та ймовірні проблеми в колективі. У ніч на 13 січня 2013 року перед будинком, де вона проживала, було розбито лобове скло автомобіля Заявниці. 8 березня 2013 року водій в’язниці, який возив кількох колег-жінок додому, відмовився відвезти Заявницю, а натомість залишив її в іншій частині міста. 20 березня 2013 року колег, про непристойну поведінку яких повідомила Заявниця, були визнані винними в рамках дисциплінарного провадження. Жінки-охоронці, які дозволили увійти чоловікам до жіночого відділення, були оштрафовані та тимчасово відсторонені від роботи. Одна з жінок-охоронців нецензурно ображала Заявницю, про що остання повідомила начальника відділу охорони в’язниці. Жодних заходів вжито не було, неофіційно керівництво повідомило Заявниці про те, що її буде переведено на нижчестоящу посаду. Заявниця стверджувала, що з січня по серпень 2013 року: (a) начальник виправної колонії заборонив їй організовувати чергування; (b) деякі з її колег продовжували ігнорувати її та не виконували визначені нею завдання, не зазнаючи жодних санкцій; (c) її звіт про незаконні дії одної з ув'язнених не розглядався; та сама ув'язнена сказала, що її не хвилювало повідомлення, оскільки їй сказали, що Заявницю незабаром звільнять; (d) їй наказали готувати каву двічі на день одному з ув'язнених, і вона поскаржилася на це керівництву, проте безуспішно.16 серпня 2013 року Заявниця звернулася до свого роботодавця з проханням розпочати провадження щодо її захисту від булінгу та описала всі вищезазначені випадки. Вона скаржилася на постійні образи та приниження на роботі, які спричиняли проблеми зі здоров’ям. 26 серпня 2013 року Заявниця пішла у відпустку, а 10 вересня 2013 року вона пішла на лікарняний. 20 листопада 2013 року Заявниця порушила цивільний позов проти свого роботодавця. Вона описала вищевказані події та стверджувала, що внаслідок цього була порушена її особиста та професійна гідність. Під час провадження експерт встановив, що у Заявниці були психологічні проблеми, пов'язані з конфліктом на роботі, і що її працездатність була постійно знижена на 20% через посттравматичний стресовий розлад та розлад адаптації, мали місце епізоди реактивного психозу. 10 лютого 2015 року, близько 21:15, трохи більше ніж за тиждень до того, як національний суд мав винести рішення в рамках цивільного процесу, на Заявницю напали на автостоянці, де вона забирала свою дочку після її занять. Зловмисник підійшов до неї ззаду і завдав кілька ударів по потилиці та нижній частині спини, а також висловив погрозу за її вчинки. Заявниця звернулася до поліції, але вжитими заходами особу злочинця не було встановлено. 19 лютого 2015 року суд першої інстанції виніс рішення у цивільному провадженні. Суд визнав доводи Заявниці правдивими та зазначив, що відповідач не надав жодних доказів протилежного. На підставі висновку експерта він встановив, що психологічні проблеми Заявниці були пов’язані з конфліктом на роботі. Проте він вважав, по суті, що події, на які скаржиться, не є знущанням, оскільки вони не мали необхідної систематичності. Зокрема, булінг є формою систематичного психологічного жорстокого поводження, а не періодичним та індивідуальним, і як такий вимагав повторення дій протягом певного періоду. На думку більшості науковців у цій галузі, це означало принаймні раз на тиждень протягом щонайменше шести місяців. Ця позиція була також прийнята у національній судовій практиці. Апеляційна та касаційна скарги Заявниці були залишені без задоволення. У травні 2016 року Заявниця вийшла на пенсію через повну втрату працездатності внаслідок хвороби. Комісія з інвалідності Пенсійного фонду у своїх висновках уточнила, що психологічні проблеми у Заявниці вперше з’явилися протягом 2013 року після стресової ситуації на роботі, після чого вона постійно проходила амбулаторне психіатричне лікування.

Заявниця підтвердила свою скаргу. Зокрема, жорстоке поводження на роботі порушило її гідність, честь та репутацію, а також особисту та професійну недоторканність, що було визначено у відповідному законодавстві булінгом. Це спричинило у неї значні психічні, соціальні та психосоматичні проблеми, які в кінцевому підсумку призвели до остаточної втрати працездатності, внаслідок чого їй довелося вийти на пенсію у віці 37 років.

Правове обґрунтування: скарга у цій справі підлягає розгляду згідно зі статтею 8 Конвенції (див. Sandra Janković проти Хорватії, №38478/05, §27, 5 березня 2009 року та Dolopoulos проти Греції, №36656/14, §§35-37, 17 листопада 2015 року). Поняття приватного життя включає фізичну та психологічну цілісність особи. Відповідно до статті 8 держави зобов'язані захищати фізичну та психологічну недоторканність особи від інших осіб. З цією метою вони повинні підтримувати та застосовувати на практиці адекватну правову базу, що забезпечує захист від актів насильства з боку приватних осіб (див. Isaković Vidović проти Сербії, №41694/07, §59, 1 липня 2014 року), у тому числі в контексті знущань на роботі (див. Dolopoulos, цит. вище, §§56-57). У контексті нападів на фізичну недоторканність особи такий захист має забезпечуватися за допомогою ефективних кримінально-правових механізмів (див. Remetin проти Хорватії (№2), №7446/12, §70, 24 липня 2014 року). Що стосується менш серйозних взаємодій між особами, які можуть порушити психологічну недоторканність, то належна правова база, що забезпечує захист, не завжди вимагає наявності ефективного кримінально-правового положення, яке охоплює конкретне діяння. Правова база могла б також складатися з цивільно-правових засобів правового захисту, здатних забезпечити достатній захист (див. X. і Y. проти Нідерландів, 26 березня 1985 року, §§24 і 27, серія A №91; Tolić проти Хорватії, №13482/15, §§94-95, 4 червня 2019 року). Суд також робив висновок, хоча і в контексті статті 10, що повідомлення заявника про ймовірну незаконну поведінку з боку його роботодавця за певних обставин потребує спеціального захисту (див. Guja проти Молдови, №14277/04, §§72 і 77, ЄСПЛ 2008 року; Langner проти Німеччини, №14464/11, §47, 17 вересня 2015 року).

Висновки: національне законодавство передбачало можливість для Заявниці шукати захисту від цькувань на роботі. У її конкретному випадку ці можливості включали адміністративні скарги до її керівників та органів, відповідальних за управління пенітенціарною системою, а також цивільний процес про відшкодування збитків. Немає жодних ознак того, що ці можливості, визначені відповідним законодавством, були за своєю суттю недостатніми для забезпечення необхідного захисту від переслідування. Однак також важливо, щоб наявні засоби правового захисту функціонували на практиці. Безперечно, що суди вважали твердження Заявника щодо інцидентів на роботі правдивими та встановили, що між цими інцидентами та хворобою та психологічними стражданнями Заявника існував принаймні певний причинно-наслідковий зв’язок. Проте, незважаючи на це, Заявник не отримав захисту, оскільки суди вимагали підтвердження інцидентів, що відбувалися щотижня протягом шести місяців. Незважаючи на свободу розсуду, якою користуються Договірні держави при розробці механізмів захисту щодо актів переслідування на роботі, Суду важко визнати адекватність такого підходу у цій справі. Суд вважає, що скарги на знущання слід ретельно розглядати в кожному окремому випадку, зважаючи на конкретні обставини кожної справи та беручи до уваги весь контекст. Іншими словами, можуть існувати обставини, за яких такі інциденти відбуваються рідше одного разу на тиждень протягом шести місяців і все ще є цькуванням, або обставини, за яких такі інциденти трапляються частіше, але не є знущанням. Хоча інциденти на робочому місці, розглянуті у справі Заявника, могли справді не бути знущанням, суди розглянули лише деякі з них, тоді як ряд інцидентів, на які скаржилися, залишилися повністю нерозглянутими. Суди не намагалися встановити, як часто ці інші інциденти повторювалися і протягом якого періоду, або розглянути їх окремо та разом з іншими інцидентами. Вони також не врахували контекст і ймовірну передісторію інцидентів, зокрема, що Заявниця доповіла деяким із своїх колег про події, які сталися в новорічну ніч, що призвело до дисциплінарного провадження та стягнення. Суд не може залишити без уваги твердження Заявниці про те, що акти переслідування, яким вона була піддана, були реакцією на її повідомлення про ймовірну незаконну діяльність деяких її колег і мали на меті “покарати” її. Окрім інцидентів на роботі, були ще два інциденти, які мали місце за межами робочого місця Заявниці, які вона вважала пов’язаними та щодо яких вона подала кримінальні скарги. Зокрема, автомобіль Заявниці було пошкоджено в січні 2013 року, а в лютому 2015 року на неї було вчинено напад. Всупереч відповідним законодавчим положенням, прокурор не виносив жодного офіційного рішення протягом більш ніж восьми та шести років відповідно у відповідь на скарги Заявниці, тим самим фактично позбавляючи її можливості порушити провадження в суді компетентної юрисдикції. З огляду на вищезазначене Суд вважає, що спосіб, яким цивільно-правові та кримінально-правові механізми були запроваджені в конкретних обставинах справи Заявниці, зокрема, відсутність оцінки всіх інцидентів, про які йдеться, та нездатність врахувати загальний контекст, включаючи викриваючі повідомлення про колег Заявниці, був неповним до такої міри, що становив порушення позитивних зобов'язань держави-відповідача за статтею 8 Конвенції.

Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя (ст.8 Конвенції).

Ключові слова: право на повагу до приватного і сімейного життя, відшкодування збитків, психологічні страждання, дисциплінарне стягнення, знущання, втрата працездатності, порушення особистої та професійної гідності