Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 04 листопада 2021 року

у справі «SHABELNIK проти України» (№3)

за заявою № 54806/18

Щодо перегляду міри покарання внаслідок скасування вироку в частині після виявлення ЄСПЛ порушення Конвенції

Фабула справи: Заявник скаржився на те, що Велика Палата Верховного Суду своїм рішенням від 16 травня 2018 року призначила йому нове покарання за злочин, вчинений сімнадцять років тому, незважаючи на те, що за законом строк давності притягнення до кримінальної відповідальності за відповідні злочини спливає після п'ятнадцяти років. Крім того, він скаржився, що Велика Палата Верховного Суду повністю проігнорувала це питання в обґрунтуванні свого рішення та не проаналізувала застосування строку давності щодо кримінальної справи заявника.

Заявник стверджував, що 11 липня 2002 року суд першої інстанції призначив йому загальне покарання за вчинення двох злочинів. За його словами, неможливо було визначити, яка частина цього загального покарання стосується, відповідно, вбивства К. та вбивства С. Також не можна було знати, яке покарання призначив би йому суд першої інстанції за вчинення одного вбивства. Тому він вважав, що покарання за вбивство С. було визначено не у 2002 році, а лише Верховним Судом 16 травня 2018 року. Уряд зазначив, що Велика Палата Верховного Суду розглянула кримінальну справу заявника під час виконання рішень у справах Шабельник проти України (№16404/03, 19 лютого 2009 року) та Шабельник проти України (№2) (№15685/11, 1 червня 2017 року). Враховуючи, що висновки у цих справах стосувалися лише розслідування вбивства К. і що порушення, встановлені Європейським судом з прав людини, мали місце протягом періоду розслідування, який передував об’єднанню цієї справи зі справою стосовно вбивства С., Уряд стверджував, що відповідно до принципу правової визначеності Верховний Суд не мав підстав скасувати оскаржуваний вирок у частині, що стосується викрадення та вбивства С., оскільки провадження з цього приводу не було зіпсовано процесуальним порушенням, встановленим у вищезгаданих рішеннях Європейського суду з прав людини. Крім того, Уряд стверджував, що Верховний Суд мав повноваження частково скасувати переглянуте рішення і що він діяв відповідно до закону. Залишення міри покарання у вигляді довічного ув'язнення, призначеного заявнику, не означало накладення нового покарання, а просто коригування початкового покарання, яке стало необхідним після того, як Верховний Суд частково скасував початкове рішення. Верховний Суд не визнав можливим зменшити покарання, накладене судом першої інстанції. Таким чином, заявник був і залишався (після рішення Верховного Суду) засуджений до довічного позбавлення волі за вбивство С. за обтяжуючих обставин, і виключення іншого злочину не могло перетворити його первинне засудження на «нову» судимість, що вимагає накладення нового стягнення.

Правове обґрунтування: у своїй практиці Суд розрізняє захід, який по суті є «покаранням», із заходом, який стосується «виконання покарання». Таким чином, якщо характер і мета заходу стосуються скасування вироку або зміни режиму дострокового звільнення, це не є частиною «покарання» у значенні статті 7. Однак Суд також визнав, що на практиці різниця між заходом, який є «покаранням», і заходом, який стосується «виконання покарання», не завжди може бути чітким. (див. справу Del Río Prada проти Іспанії, № 42750/09, §§83–88, ЄСПЛ 2013 року, з додатковими посиланнями). Стаття 7 гарантує не лише принцип заборони зворотної сили застосування більш суворих кримінальних законів, а й принцип зворотної сили більш м'яких кримінальних законів; іншими словами, якщо існують відмінності між кримінальним законодавством, що діяло на момент вчинення злочину, та наступними кримінальними законами, прийнятими до винесення остаточного рішення, суди повинні застосовувати закон, положення якого є найбільш сприятливими для підсудного ( див. Scoppola проти Італії (№ 2), №10249/03, §109, 17 вересня 2009 року).

Висновки: у двох попередніх рішеннях (див. Шабельник проти України, № 16404/03, 19 лютого 2009 року, та Шабельник проти України (№ 2), № 15685/11 1 червня 2017 року), Суд виявив низку порушень статті 6 Конвенції. Проте всі скарги, подані заявником, і всі висновки Суду у вищезазначених рішеннях стосувалися лише одного з двох злочинів, які були предметом національного провадження, а саме вбивства К. Суд не знайшов жодних порушень Конвенції щодо кримінального провадження відносно вбивства С. ​​Як наслідок, в результаті перегляду справи у 2017-2018 роках Верховний Суд скасував вирок у кримінальній справі заявника лише в частині вбивства К. При цьому йому довелося розділити відповідні покарання, призначені за два різні злочини, і він залишив у силі покарання, яке стосувалося лише викрадення та вбивства С. Щодо аргументу заявника про те, що покарання було призначено йому за два злочини, і що не можна було визначити, яка частина цього покарання стосується вбивства С., Суд зазначає, що в початковому вироку, винесеному судом судом 11 липня 2002 року кожна складова частина кожного злочину була оцінена та класифікована окремо за кожною відповідною нормою Кримінального кодексу. Крім того, стаття 115 Кримінального кодексу передбачала можливість призначати покарання за вбивство, у тому числі довічне позбавлення волі, у разі встановлення хоча б одного з тринадцяти обтяжуючих обставин, зазначених у пункті 2. У першому рішенні було встановлено п’ять обтяжуючих обставин за пунктами 2, 3, 6, 9 та 13 статті 115 Кримінального кодексу, і кожна з них була достатньою правовою підставою для призначення довічного позбавлення волі. Таким чином, не можна вважати, що довічне ув’язнення заявника не мало юридичної підстави після скасування засудження заявника за вбивство К., хоча такий розвиток подій, безсумнівно, призвів до усунення двох обтяжуючих обставин, які стосувалися ситуацій, коли винний вже вчинив попереднє вбивство, але залишилися три інші обтяжуючі обставини. Залишається питання про те, чи призвело виключення ознаки повторного злочину до переоцінки доказів, досліджених у кримінальній справі заявника. З цього приводу Суд зазначає, що два злочини, які були предметом провадження у цій справі, не були фактично пов’язаними. На думку суду першої інстанції, ці два злочини були пов’язані, оскільки лише після того, як заявник не зміг отримати гроші від вбивства К., він вирішив вчинити інший злочин, тобто викрадення та вбивство С., щоб щоб отримати гроші. Залишаючи осторонь підстави для такого припущення щодо мотивів заявника з боку суду першої інстанції, Суд зазначає, що, як вказав Уряд, це припущення не вплинуло на кваліфікацію національними судами однієї з його дій проти С. як вбивства з метою отримання особистої вигоди (враховуючи той факт, що він вимагав викуп і отримав його, а також, що гроші викупу були знайдені у нього. Крім того, оскільки вину заявника у вбивстві К. суд більше не вважав встановленою, не було підстав для висновку, що вбивство С. було повторним злочином, тому така кваліфікація була виключена. Після виключення всіх класифікацій, які більше не дійсні, Верховний Суд визнав, що було б виправданим залишити в силі частину попереднього покарання, призначеного за вбивство С., без необхідності переоцінки, але з коригуванням покарання. Суд вважає, що у світлі вищезазначених міркувань не можна вважати, що Верховний Суд призначив заявникові нове покарання, і, отже, не виникає жодного питання щодо законності вироку заявнику за нібито спливом строку давності призначення покарання.

Констатовані порушення: відсутність порушення положення щодо ніякого покарання без закону (ст.7 Конвенції).

Ключові слова: ніякого покарання без закону, строк давності притягнення до кримінальної відповідальності, довічне позбавлення волі, вбивство, повторність