Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 19 жовтня 2021 року

у справі «LAÇI проти Албанії»

за заявою № 28142/17

Щодо своєчасного вирішення судом питання про звільнення позивача від сплати судового збору

Фабула справи: Заявник скаржився, що нездатність національних судів розглянути по суті його позов про відшкодування збитків через несплату судового збору становила невиправдане обмеження його права на доступ до суду.

21 лютого 2011 року Заявник та ще сімдесят осіб подали позови до Міністерства оборони та держави з вимогою відшкодування (без зазначення суми) матеріальної та моральної шкоди за втрату життя членами їх сімей внаслідок вибуху на заводі боєприпасів, управління яким влада передала приватним компаніям. 20 січня 2014 року Заявник сплатив фіксовану суму державного збору у розмірі 12 000 албанських леків (приблизно 98 євро). 28 лютого 2014 року суд визнав себе некомпетентним розглядати позов Заявника з огляду на створення та діяльність адміністративних судів і передав справу до адміністративного суду першої інстанції. Сума відшкодування шкоди була встановлена ​​на рівні 32 000 000 ALL (приблизно 228 000 євро), а судовий збір, що підлягав сплаті, становив 3% цієї суми, тобто 960 000 ALL (приблизно 6 840 євро). Заявник, який мав статус безробітного і проживав на щомісячну допомогу в розмірі 8000 ALL (приблизно 57 євро), звернувся до суду з клопотанням про звільнення від сплати судового збору, в задоволенні якого йому було відмовлено. Клопотання про зменшення суми даного збору не було розглянуто. 20 січня 2015 року суд першої інстанції повернув Заявнику позов без будь-яких заходів, зазначивши, що він не усунув недоліки, а саме не сплатив судового збору та гонорару експерту в повному обсязі у встановлений строк. 26 січня 2015 року Заявник оскаржив це рішення, воно було скасовано та направлено до суду першої інстанції із вказівкою визначити ціну позову та суму судового збору; прийняти проміжне рішення із зазначенням того, яка сторона сплатить витрати. 22 січня 2018 року Міністерство оборони, яке виступало відповідачем у провадженні, подало касаційну скаргу до Верховного Суду, провадження у якому, судячи з усього, триває. Касаційна скарга не оскаржувала відсутність фінансових коштів у Заявника, але стверджувала, що суд першої інстанції правильно тлумачив та застосував відповідні положення щодо його клопотання про звільнення від сплати судового збору.

Правове обґрунтування: право на доступ до суду не є абсолютним, але може бути обмеженим; це дозволено непрямо, оскільки право доступу за самою своєю природою вимагає регулювання з боку держави, регулювання, яке може змінюватися в часі та територіально відповідно до потреб і ресурсів громади та окремих осіб. Обмеження, що застосовуються, не повинні обмежувати доступ, наданий особі, таким чином або в такій мірі, що порушується сама суть даного права. Крім того, обмеження не буде сумісним із статтею 6 §1 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету та якщо не існує розумного співвідношення пропорційності між застосованими засобами та метою, яку прагнуть досягти (див. Pasquini проти Сан-Марино, №50956/16, § 156, 2 травня 2019 року). Хоча вимога про сплату судового збору при зверненні до суду з цивільним позовом, не може розглядатися як обмеження права на доступ до суду, яке само по собі несумісне зі статтею 6 §1 Конвенції (див. Станков проти Болгарії, №68490/01, §52, 12 липня 2007 року), розмір збору, нарахований у світлі конкретних обставин даної справи, включаючи здатність Заявника сплатити його, а також стадія провадження, на якій було накладено це обмеження, є факторами, які є суттєвими для визначення того, чи користувалася особа своїм правом доступу та була заслухана судом (див. Kreuz проти Польщі, №28249/95, § 60, 19 червня 2001 року). Суд особливо вказує на те, що обмеження доступу до суду, які мають суто фінансовий характер і які абсолютно не пов’язані із суттю позову або його перспективами задоволення, повинні підлягати особливо суворій перевірці з точки зору інтересів правосуддя (див. Podbielski та PPU Polpure проти Польщі, №39199/98, §65, 26 липня 2005 року; Teltronic‑CATV проти Польщі, №48140/99, §61, 10 січня 2006 року, Apostol проти Грузії, №40765/02, § 60, ЄСПЛ 2006‑XIV та Paykar Yev Haghtanak Ltd проти Вірменії, №21638/03, §45, 20 грудня 2007 року). Крім того, Суд визнав надмірними, а отже, такими, що порушують саму суть права на доступ до суду, високі судові збори, які не були виправдані фінансовим становищем Заявника, а розраховувалися на основі встановленого законом відсотка від суми, про яку йдеться у провадженні (див. Weissman та інші проти Румунії, №63945/00, §§39-42, ЄСПЛ 2006‑VII (витяги)).

Висновки: центральним питанням у цій справі є те, чи національні органи влади провели оцінку фінансового становища Заявника відповідно до вимог статті 6 Конвенції, таким чином, що зобов'язання сплатити високий судовий збір не порушило суті його права на доступ до суду. Сторона, яка вимагає звільнення від сплати судового збору, повинна діяти з необхідною ретельністю під час подання суду доказів, що стосуються її матеріального становища, і зобов'язана сумлінно співпрацювати з судами у цьому питанні. Заявник подав клопотання про звільнення від сплати судового збору до суду першої інстанції, який відхилив клопотання та повернув йому позов про відшкодування збитків без ухвалення рішення по суті. У зв'язку з цим Суд бере до уваги ситуацію, що склалася в Албанії на відповідний час, щодо якої моніторингові органи Ради Європи висловили серйозну стурбованість, заявивши, що «судді не бажають звільняти осіб з обмеженими фінансовими можливостями від сплата судового збору». Суд також вважає, що сума судового збору, яку повинен був сплатити Заявник, була надмірно високою з огляду на рівень щомісячної допомоги, яку він отримував. Після апеляції Заявника апеляційний адміністративний суд скасував рішення суду першої інстанції та передав справу до іншої колегії того ж суду, надавши низку відповідних вказівок, яких слід дотримуватися. Однак, через касаційну скаргу, подану відповідачем, а саме Міністерством оборони, провадження у Верховному Суді, судячи з усього, перебуває на розгляді з 2018 року. Отже, національні суди досі не проводили індивідуальної оцінки матеріального становища Заявника. щоб визначити, чи слід його звільнити від сплати судового збору. Розгляд його позову про відшкодування збитків по суті ще не розпочався. Отже, Суд доходить висновку, що заходи, вжиті Заявником у використанні можливостей, передбачених національним законодавством, не можуть бути проігноровані. Однак його зусиллям, здається, перешкодив сукупний ефект недоліків у функціонуванні системи та неприйняття необхідних імплементаційних нормативних актів, очевидне небажання національних суддів звільняти осіб з недостатніми фінансовими можливостями від сплати судового збору, неналежну оцінку Судом першої інстанції його матеріального становища та значну затримку в касаційному розгляді проміжного питання у Верховному Суді. Як наслідок, Заявник продовжує стикатися з невизначеністю щодо перспективи розгляду по суті його позову про відшкодування збитків, поданого у 2011 році. Вищевказаних міркувань достатньо, щоб Суд дійшов висновку, що тривала нездатність національних судів оцінити право Заявника на звільнення від сплати судового збору порушила саму суть його права на доступ до суду.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п.1 т.6 Конвенції).

Ключові слова: право на справедливий суд, відшкодування шкоди, зменшення суми судового збору, право на доступ до суду, статус безробітного