Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 19 жовтня 2021 року

у справі «PJEVIĆ проти Росії»

за заявою № 1764/18

Щодо обов’язку державних органів сприяти реалізації права іноземця на спілкування з дитиною

Фабула справи: Заявник скаржився на те, що органи державної влади не забезпечили встановлення порядку спілкування з його сином.

22 листопада 2003 року Заявник одружився з громадянкою Росії, пані Л. П. Подружжя оселилося в Белграді, Сербія. У червні 2005 року вони переїхали до Москви, Росія. 28 грудня 2010 року пані Л.П. народила їх сина Н. Дитина має як сербське, так і російське громадянство. У грудні 2011 року Л.П. з дитиною переїхали до Санкт-Петербурга. У березні 2012 року суд розірвав шлюб між Заявником та Л.П. Невизначеної дати Заявник повернувся до Белграда. 8 березня 2012 року Заявник ініціював судовий розгляд у Сербії з метою визначення місця проживання дитини та встановлення контактів між дитиною та батьком-нерезидентом. Сербському суду знадобилося понад шість з половиною років, щоб прийти до висновку, що він не має юрисдикції для розгляду позову Заявника, оскільки дитина має російське та сербське громадянство та проживає в Росії, а відповідач є громадянином Росії. та проживає в Росії. Однак у процесі здійснення цього провадження, 3 квітня 2015 року міський суд Белграда надав Заявнику право на тимчасовий контакт з дитиною до винесення рішення по справі. Згодом Заявник продовжив провадження в Росії, прагнучи отримати офіційне визнання та виконання вищезазначеного забезпечувального заходу. Однак 10 листопада 2015 року суд відхилив клопотання Заявника, встановивши, що Договір від 24 лютого 1962 року між Союзом Радянських Соціалістичних Республік та Федеративною Народною Республікою Югославією про правову допомогу в цивільних, сімейних і кримінальних справах не поширюється на тимчасові заходи. Він також вважав, що, оскільки Л.П. була громадянкою Росії, яка проживає разом з дитиною в Росії, позов Заявника мав бути розглянутий російським судом. Розглядаючи апеляцію Заявника на вищезазначене рішення, апеляційна колегія міського суду зазначила, що Заявник може звернутися до компетентного російського суду для вирішення спору щодо його контактів із сином. Тим не менш, коли Заявник звернувся до російського суду з проханням про встановлення тимчасового контакту між ним та його сином до розгляду справи в Сербії, 31 березня 2017 року районний суд залишив його позов без розгляду у зв’язку з триваючим провадженням з цього ж питання між тими ж сторонами в судах Сербії. Це рішення було залишено без змін в апеляції, а згодом касаційна скарга Заявника була відхилена.

Правове обґрунтування: загальні принципи, що мають відношення до оцінки Судом, були узагальнені у справі McIlwrath проти Росії, №60393/13, §§ 121 та 123-24, 18 липня 2017 року.

Висновки: національні суди ані визнали юрисдикції сербських судів розглядати питання про контакти Заявника з його сином, ані визнали свою власну юрисдикцію для вирішення цього питання. Ця невідповідність позбавила Заявника на кілька років можливості визначити його права на спілкування з сином, навіть на тимчасовій основі, з урахуванням усіх обставин, які це повинно було мати для їхніх стосунків. У світлі вищевикладеного Суд вважає, що російські органи влади не діяли таким чином, щоб дозволити сімейним зв'язкам між Заявником і його сином розвиватися нормально, і не виконали свого обов'язку сприяти Заявникові у забезпеченні його права спілкуватися з сином.

Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя (ст.8 Конвенції).

Ключові слова: право на повагу до приватного і сімейного життя, встановлення порядку спілкування, Договір про правову допомогу в цивільних, сімейних і кримінальних справах