Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 28 жовтня 2021 року

у справі «BANCSÓK та LÁSZLÓ MAGYAR (no. 2) проти Угорщини»

за заявами №№ 52374/15 та 53364/15

Щодо порушення прав особи, засудженої до довічного ув’язнення, в разі відсутності можливості для перегляду строку її покарання

Фабула справи: заявники скаржилися, що їх вироки, якими вони були засуджені до довічного позбавлення волі з можливістю умовно-дострокового звільнення після фактичного відбуття строку, який дорівнює сорок років, являли собою нелюдське та таке, що принижує гідність, покарання.

Перший заявник був визнаний винним у вбивстві 18 червня 2013 року. Суд постановив, що він матиме право на умовно-дострокове звільнення після того, як відбуде сорок років ув’язнення. 24 липня 2015 року перший заявник подав конституційну скаргу на це рішення. Він стверджував, що встановлення найшвидшої дати його звільнення після відбуття сорока років терміну суперечило прецедентному праву Суду і становило нелюдське поводження. 22 лютого 2016 року Конституційний Суд визнав скаргу прийнятною. Розгляд справи триває. Другий заявник був засуджений 28 вересня 2010 року до довічного ув'язнення без права на умовно-дострокове звільнення. У справі László Magyar проти Угорщини (№73593/10, 20 травня 2014 року) Суд визнав порушення статті 3 Конвенції на тій підставі, що довічне ув’язнення заявника не може розглядатися як таке, що може бути зменшено для реалізації цілей статті 3 Конвенції). Після винесення рішення Суду як законний представник другого заявника, так і прокурор звернулися з проханням переглянути остаточне рішення та призначила дату можливого умовно-дострокового звільнення у справі заявника після вибуття тридцятирічного терміну. Тим часом угорський парламент ухвалив Закон № LXXII від 2014 року (який набув чинності з 1 січня 2015 року), який передбачає обов’язкове провадження щодо розгляду можливості помилування ув’язнених, засуджених до довічного позбавлення волі без права на умовно-дострокове звільнення. Відповідно, прокурор вніс зміни до заяви, стверджуючи, що із запровадженням процедури обов'язкового помилування, Угорщина виконала свої міжнародні зобов'язання. Таким чином, він попросив залишити довічне ув’язнення другого заявника без права на умовно-дострокове звільнення, але зробити його предметом обов’язкового провадження щодо помилування після відбуття сорока років ув’язнення. Другий заявник стверджував, посилаючись на прецедентну практику Суду, що процедура обов’язкового помилування після сорока років ув’язнення не усунула порушення статті 3 Конвенції. Він попросив призначити дату його умовно-дострокового звільнення після двадцяти п’яти років відбуття покарання. У рішенні № BfV.II.1812/2014/7 від 11 червня 2015 року було підтримано довічне ув'язнення другого заявника, але визнано, що він має право на умовно-дострокове звільнення та встановлено найранішу дату умовно-дострокового звільнення після відбуття сорока років покарання. Суд встановив, що цей період міг як усунути порушення Конвенції, так і досягти цілей покарання щодо другого заявника – багаторазового рецидивіста, який вчинив декілька найтяжчих насильницьких злочинів проти осіб, які перебувають у вразливих ситуаціях. 16 жовтня 2015 року другий заявник подав конституційну скаргу на це рішення. 21 березня 2016 року Конституційний Суд визнав скаргу прийнятною. Розгляд справи триває.

Правове обґрунтування: у справі Murray проти Нідерландів (№ 10511/10, 26 квітня 2016 року) Суд повторив і розвинув свою попередню прецедентну практику щодо необхідності де-факто скорочення довічного ув'язнення (див. Kafkaris проти Кіпру, №21906/04, ЄСПЛ 2008; Vinter та інші проти Сполученого Королівства, №66069/09 та 2 інші, ЄСПЛ 2013). Зокрема, він повторив, що винесення покарання у вигляді довічного позбавлення волі дорослому злочинцю саме по собі не заборонено або не є несумісним зі статтею 3 чи будь-якою іншою статтею Конвенції. Довічне ув'язнення могло залишатися сумісним зі статтею 3 Конвенції, лише якщо існувала як перспектива звільнення, так і можливість перегляду, обидва з яких мали існувати з моменту винесення вироку (див. Murray, цит. вище, §99, і Vinter та інші, цит. вище, §§104-18 і 122). Беручи до уваги межу розсуду, яка має надаватися Договірним державам у питаннях кримінального судочинства та винесення покарання, завданням Суду не є вказувати форму — виконавчу чи судову — яку має мати цей перегляд, або визначати коли цей перегляд має відбутися. Однак матеріали порівняльного та міжнародного права демонструють чітку підтримку інституту спеціального механізму, який гарантує перегляд не пізніше ніж через двадцять п’ять років після винесення покарання у вигляді довічного ув’язнення з подальшими періодичними переглядами (див. Vinter та інші, цит. вище, §120; Harakchiev та Tolumov проти Болгарії, №15018/11 і 61199/12, §246, ЄСПЛ 2014 (витяги), і Murray, цит. вище, §99). Якщо національне законодавство не передбачає можливості такого перегляду, довічне ув’язнення не буде відповідати стандартам статті 3 Конвенції (див. «Vinter та інші», згадане вище, § 121).

Висновки: в Угорщині покарання у вигляді довічного ув'язнення може мати форму довічного ув'язнення без можливості умовно-дострокового звільнення і застосовується до особливо тяжких злочинів. Воно існує поряд із покаранням у вигляді «простого» довічного позбавлення волі, як у цій справі, що дає можливість умовного звільнення ув’язненого (стаття 42 Кримінального кодексу). Стаття 43 КК передбачає можливість умовного звільнення засуджених після відбуття ними певної частини строку. Мінімальний термін, який необхідно відбути до того, як засуджений може бути умовно-достроково звільнений, встановлюється від встановленого законом мінімуму двадцять п’ять років до максимального сорока років у вироку, яким засуджено особу. Якщо суддя установи відбування покарання відмовляється замінити покарання засудженому до довічного ув’язнення умовним терміном, його право на звільнення має бути перевірено через наступні два роки, а потім – щорічно. Крім того, вимоги, які має виконати особа, засуджена до позбавлення волі, щоб бути умовно звільненою, викладені в статті 188 Закону 188 №CCXL 2013 року про виконання покарань, деяких примусових заходів та тримання під вартою за правопорушення; задовільна відповідність цим вимогам підлягає оцінці судом. Таким чином, національне законодавство та практика надають можливість здійснення спеціального судового розгляду щодо довічного ув'язнення, призначеного заявникам. Однак у цій справі заявники могли мати право на звільнення після того, як відбули сорок років свого терміну. Залишається визначити, чи задовольняє механізм перегляду у справі заявників критеріям, викладеним у прецедентній практиці Суду. У зв'язку з цим Суд зазначає, що сорок років, протягом яких заявники повинні чекати, перш ніж вони зможуть вперше розраховувати на розгляд питання про умовно-дострокове звільнення, є значно довшим періодом, ніж максимальний рекомендований період часу, після якого перегляд має бути гарантований довічне ув'язненим, встановлений на основі консенсусу в порівняльному та міжнародному праві. Це також навряд чи можна порівняти з 26-річним періодом, протягом якого заявник у справі «Бодейн проти Франції» (№40014/10, 13 листопада 2014 року) мав чекати, перш ніж отримав право подати заяву про умовно-дострокове звільнення. Оскільки Уряд посилався на той факт, що навіть до закінчення сорока років, необхідних для умовно-дострокового звільнення, довічно ув’язнений міг без будь-яких обмежень вимагати президентського помилування із застосуванням звичайних процедур помилування, вже було встановлено, що можливість помилування або звільнення з причин, пов’язаних із поганим здоров’ям, фізичною нездатністю відбуття покарання чи старістю, не відповідає поняттю «перспективи звільнення». Загалом, того факту, що заявники у цій справі можуть сподіватися, що питання щодо їх звільнення буде переглянуто лише після того, як вони відбудуть сорок років довічного ув’язнення, достатньо для того, щоб Суд дійшов висновку, що довічне ув’язнення заявників не може розглядатися як таке, що скорочується для цілей статті 3 Конвенції. Такий тривалий період очікування невиправдано затримує перевірку національними органами влади питання щодо того, «чи стали якісь зміни у довічно ув’язненого настільки значними, і такий прогрес у напрямку реабілітації був досягнутий під час виконання вироку, який означає, що продовження тримання під вартою більше не може бути виправдане на законних пенологічних підставах».

Констатовані порушення: заборона катування (ст.3 Конвенції).

Ключові слова: заборона катування, помилування, нелюдське та таке, що принижує гідність, покарання, умовно-дострокового звільнення від відбуття покарання