Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 19 жовтня 2021 року

у справі «SPINELLI проти Росії»

за заявою № 57777/17

Щодо наявності протилежних за змістом рішень двох держав відносно визначення місця проживання дитини

Фабула справи: Заявник скаржився на те, що через дії російських органів влади були створені перешкоди для його возз'єднання з сином.

У грудні 2014 року заявник, його дружина А.Ш. та їх син вирушили з Італії до Росії, щоб відвідати батьків А.Ш., і коли настав час повернутися до Італії на початку січня 2015 року, А.Ш. відмовилася повертатися, повідомивши заявника про своє рішення залишитися в Росії разом з дитиною. 29 січня 2015 року заявник звернувся з позовом до районного суду міста Монци (Італія) про розлучення та визначення місця проживання дитини з ним, Позов був задоволений 21 січня 2016 року, суд також постановив, що заявник повинен приймати всі рішення щодо дитини, включаючи догляд, виховання, навчання та визначення місця проживання дитини. 24 січня 2017 року районний суд Монци засудив А.Ш. заочно за викрадення дитини. Її засудили до чотирьох років позбавлення волі та позбавили батьківських прав. 26 лютого 2015 року А.Ш. розпочала процес розлучення в Росії. 3 квітня 2015 року вона також звернулася до суду з проханням визначити місце проживання дитини з нею та стягнути з заявника аліменти. Заявник заперечував проти розгляду позовних вимог А.Ш. в Росії, посилаючись на провадження, яке триває в Італії з того ж предмету. Позов був залишений без розгляду, проте за результатами апеляційного оскарження, в зв’язку з тим, що дитина мала російське громадянство, прописана за місцем проживання матері в Москві та проживала з матір’ю, суд дійшов висновку, що італійські суди не мали компетенції розглядати претензії заявника. 17 лютого 2016 року районний суд розірвав шлюб між заявником та А.Ш. Враховуючи вік дитини та її прихильність до матері, районний суд визнав обґрунтованим та таким, що відповідає інтересам дитини визначення місця її проживання за місцем проживання А.Ш. Районний суд також зобов’язав заявника сплачувати аліменти на утримання дитини. Дане рішення було залишено без змін після оскарження. Заявник звернувся до суду з клопотанням про визнання та виконання рішення, винесеного судом Монци, яке було залишено без задоволення.

Таким чином, через відсутність нормативно-правової бази для вирішення питання про повернення дитини на момент, коли мало місце нібито незаконне її утримання, виник конфлікт між російською та італійською правовими системами щодо того, яка з двох держав мала юрисдикцію вживати заходів, спрямованих на захист дитини. Кожна держава керувалася положеннями свого внутрішнього законодавства. Як наслідок, провадження щодо визначення місця проживання дитини було порушено в обох державах – у січні 2015 року в окружному суді Монци в Італії та в лютому 2015 року в Гагаринському районному суді в Росії – і закінчилося в Італії рішенням про визначення місця проживання дитини із заявником, а в Росії про визначення проживання дитини з матір’ю.

Правове обґрунтування: справи з аналогічними фактичними обставинами, тобто коли дитина, яка зазвичай проживає в одній державі, була вивезена або утримується на території іншої держави одним із батьків, зазвичай розглядаються з посиланням на Гаазьку конвенцію 1980 року щодо цивільних аспектів міжнародного викрадення дітей. Ця Конвенція встановлює критерії для визначення того, чи було вивезення або утримання дитини одним із батьків «незаконним» і чи вимагає вжиття відповідних заходів органами влади держави, де дитина утримується (див. X. проти Латвії, №27853/09, §§96-98 та 106-07, ЄСПЛ 2013). Проте, звертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що в січні 2015 року, коли відбулося ймовірне затримання, Гаазька конвенція ще не була чинною між Росією та Італією і, отже, не застосовувалася у цій справі. Суд звертає увагу на аргументи заявника про те, що російський суд не мав юрисдикції розглядати справу. Однак у функції Суду не входить розгляд фактичних або правових помилок, які нібито були допущені національним судом, якщо тільки вони не порушили права і свободи, захищені Конвенцією: національні суди мають вирішувати проблеми тлумачення та застосування внутрішнього законодавства, а також норм загального міжнародного права та міжнародних договорів (див. X. проти Латвії, згадане вище, §62, з додатковими посиланнями). Отже, Суд визначить, чи рішенням районного суду про визначення місця проживання дитини А.Ш. досягнуто справедливого балансу між інтересами дитини та інтересами батьків. З’ясовуючи наявність цього балансу, Суд надаватиме особливе значення найкращим інтересам дитини, які, залежно від їх характеру та серйозності, можуть переважати інтереси батьків. Зокрема, згідно зі статтею 8 батьки не мають права на вжиття заходів, які завдають шкоди здоров’ю та розвитку дитини (див. Hromadka та Hromadkova проти Росії, №22909/10, §160, 11 грудня 2014 року, з додатковими посиланнями) .

Висновки: на підставі наявних у них доказів національні суди встановили, що дитина, якій на момент стверджуваного утримання виповнилося майже три роки, народилася в Москві, мала російське громадянство та реєстрацію свого місця проживання в Москві, що графік роботи заявника вимагав частих відряджень по всьому світу, через що сторони домовилися, що місцем постійного проживання дитини буде Росія, де вона регулярно перебуває під наглядом лікарів і де створені відповідні умови для її життя та розвитку. Далі національні суди встановили, що А.Ш. і дитина тимчасово проживала із заявником в Італії або супроводжувала його у відрядженнях, але дитина завжди залишалася з А.Ш. та нею опікувалась А.Ш., до якої вона була глибоко прив'язана. З огляду на наведені вище висновки, національні суди дійшли висновку, що в інтересах дитини було визначено місце проживання з її матір’ю А.Ш. Ніщо не вказує на те, що висновки національних судів, які мали можливість прямого контакту з усіма зацікавленими особами, виходили за межі розсуду. Враховуючи, що національні органи влади в принципі мають кращі можливості, ніж міжнародний суддя, для оцінки наданих їм доказів, завдання Суду не займати їх місце у встановленні та оцінці фактів, а вирішувати, що відповідає найкращим інтересам дитини у даній справі. Спірне рішення було прийняте з дотриманням принципу змагальності, в результаті чого заявник мав можливість навести всі аргументи проти позову А.Ш., він також мав доступ до всієї відповідної інформації, на яку посилалися суди. З наведеного вище Суд робить висновок, що процес прийняття рішень був справедливим, а причини, наведені національними судами, були доречними та достатніми. За таких обставин Суд вважає, що рішення суду від 10 жовтня 2016 року, яким відхилено позов заявника про визнання та виконання рішення окружного суду Монци від 21 січня 2016 року на підставі наявності остаточного рішення Гагаринського районного суду від 17 лютого 2016 року у спорі між тими ж сторонами, з тим же предметом і з тих самих підстав, за яким місце проживання дитини було визначено разом з матір’ю А.Ш., яке не було свавільним або явно необґрунтованим. Заявник має право на звернення до російських судів з позовом про встановлення порядку спілкування з дитиною та, шляхом регулярних контактів, поступово відновити стосунки зі своїм сином.

Констатовані порушення: відсутнє порушення права на повагу до особистого та приватного життя (ст.8 Конвенції).

Ключові слова: право на повагу до особистого та приватного життя, найкращі інтереси дитини, встановлення порядку спілкування, позбавлення батьківських прав