Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 14 жовтня 2021 року

у справі «LYSYUK проти України»[1]

за заявою № 72531/13

Щодо допуску судом в якості доказу результатів негласних слідчих (розшукових) дій, отриманих з порушенням діючих норм закону

Фабула справи: Заявник скаржився на те, що приховані записи його розмов були зроблені незаконно і згодом використані як доказ у кримінальному провадженні, порушеному проти нього за хабарництво.

Заявник, на той час начальник Державної виконавчої служби, був засуджений за хабарництво за двома окремими епізодами. Основні скарги Заявника у цій справі стосуються його засудження за другий епізод. У березні 2006 року Заявник вимагав хабара від О.Л., керуючого директора компанії P., в обмін на його допомогу в управлінні стягнення різними кредиторами боргу, заборгованості компанії P., шляхом оцінки та продажу активів компанії у вигідний спосіб. Один хабар був даний у квітні 2006 року, потім Заявник попросив наступний хабар, а в січні 2007 року О.Л. поскаржився в поліцію. Очевидно, поліція отримала постанову голови апеляційного суду Житомирської області про дозвіл на прослуховування телефонного зв’язку офісу Заявника та надала О.Л. гроші з поміченими банкнотами. 24 січня 2007 року поліція зробила запис телефонної розмови між Заявником та О.Л. 26 січня 2007 року Заявник відвідав О.Л. у своєму будинку, звідки взяв помічені гроші. Зроблено відеозапис подій у будинку О.Л. Коли Заявник вийшов з дому О.Л., до нього підійшла поліція, і він спробував втекти та викинути помічені гроші, але їх виявили на землі біля нього. Його заарештували. 24 квітня 2007 року слідство було закінчено та справу направлено для судового розгляду. В суді Заявник не визнав своєї провини, стверджуючи, що проти нього немає доказів, зокрема, що аудіо- та відеозаписи були отримані незаконним шляхом. 27 листопада 2007 року суд першої інстанції визнав Заявника винним; однак апеляційний суд скасував це рішення та направив справу на новий розгляд. Задовольняючи клопотання Заявника, 28 квітня 2010 року суд першої інстанції звернувся до апеляційного суду з проханням надати інформацію про те, чи було надано судовий дозвіл на перехоплення розмов Заявника у 2006 році та січні 2007 року. 5 травня 2010 року апеляційний суд відповів, що вся інформація щодо прослуховування стаціонарного телефону підрозділу Державної виконавчої служби, керівником якого раніше був Заявник, зберігалася у відповідному відділі поліції, який проводив прослуховування. У судовому засіданні 21 лютого 2011 року Заявника звільнили з-під варти. Заявник подав апеляційну скаргу, на сторінці 100 якої(із 118 сторінок), він скаржився, що аудіо- та відеозаписи були проведені з порушенням національного законодавства і без дозволу суду, а тому відповідні докази були неприйнятними. Суд апеляційної інстанції підтвердив обвинувальний вирок у частині, що стосувалася хабарництва. 16 травня 2013 року суд касаційної інстанції залишив без змін рішення судів нижчих інстанцій, не знайшовши жодних ознак будь-якої незаконності, зокрема, зазначивши, що стверджувані «порушення кримінально-процесуального законодавства, про які Заявник заявляв у своїй апеляційній скарзі, не є істотними, а тому не можуть бути підставою для скасування чи зміни рішень судів нижчих інстанцій».

Правове обґрунтування: відповідні принципи прецедентної практики Суду можна знайти у справі Биков проти Росії (№4378/02, §§88-90, 10 березня 2009 року). Нещодавно вони були переглянуті у справі Berlizev проти України (№43571/12, §§38 і 39, 8 липня 2021 року). Застосовуючи ці принципи у цій справі, Суд зазначає, що протиправність, про яку йдеться, стосується дотримання національного законодавства, але не передбачає порушення прав Заявника на захист.

Висновки: записи розмов Заявника з О.Л. від 24 та 26 січня 2007 року як докази відіграли обмежену роль у засудженні Заявника. Ключовим елементом доказів проти нього були свідчення О.Л., який не був поліцейським і у Заявника була можливість перехресного допиту. Більше того, той факт, що, незважаючи на те, що Заявник відвідав будинок боржника, щодо якого він провадив виконавче провадження, і залишив його із поміченими грошима, також серйозно інкримінує. Здається, що відеозапис, проведений у домі О.Л., не додав нічого суттєвого в цьому відношенні. Слід зазначити, що національні суди не покладалися на якісь конкретні твердження в розмові, записаній в будинку О.Л.), і насправді під час цієї розмови не було проголошено жодного остаточно обвинувачуваного твердження, зокрема щодо переданих грошей. Мало значення передача готівки, записана на відео. Однак, як зазначено вище, цей факт був достатньо встановлений іншими доказами. Немає жодних ознак того, що цей запис був сфальсифікований. Справді, Заявник ніколи не наводив жодних аргументів з цього приводу ні перед Судом, ні в національних судах. Заявнику було надано необмежену можливість оскаржити прийнятність відповідних доказів у змагальному провадженні трьох рівнів юрисдикції. Правда, суди не прокоментували аргументи Заявника з цього приводу дуже детально. Суди вищої ланки обмежили свої міркування зауваженням, по суті, про те, що будь-які стверджувані порушення процесуальних правил не вплинули на вирок. Однак, з огляду на сказане вище щодо ролі оскаржуваних доказів у засудженні та їх достовірності, оцінка вищих судів не видається необґрунтованою. Крім того, лаконічність міркувань судів також слід розглядати на тлі того факту, що Заявник наводив масу повторюваних і часто недоречних аргументів щодо інших моментів. З огляду на цей факт та обмежену роль відповідних доказів у справі проти Заявника, нездатність національних судів детально прокоментувати це конкретне питання сама по собі недостатня для того, щоб зробити провадження загалом несправедливим. Дійсно, сторона судового розгляду може очікувати конкретної та чіткої відповіді на ті заяви, які мають вирішальне значення для результату розгляду справи. Однак, враховуючи вищезазначені міркування щодо ролі, яку відігравали спірні докази, та враховуючи їх достовірність, твердження Заявника, очевидно, не могли мати вирішального значення для результату провадження.

Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя у зв’язку з записом розмови Заявника 26 січня 2007 року (ст.8 Конвенції), право на справедливий суд через надмірну тривалість провадження у справі Заявника (п.1 ст.6 Конвенції), відсутнє порушення права на справедливий суд через визнання запису розмови Заявника 26 січня 2007 року як доказа проти нього (п.1 ст.6 Конвенції).

Ключові слова: право на повагу до приватного і сімейного життя, право на справедливий суд, надмірна тривалість провадження у справі, прослуховування телефонного зв’язку, хабарництво