Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 14 жовтня 2021 року

у справі «LYSYUK проти України»

за заявою № 72531/13

Щодо незаконності застосування негласних слідчих (розшукових) дій та вичерпання засобів правового захисту щодо їх оскарження

Фабула справи: Заявник скаржився на те, що приховані записи його розмов були зроблені незаконно і згодом використані як доказ у кримінальному провадженні, порушеному проти нього за хабарництво.

Заявник, на той час начальник Державної виконавчої служби, був засуджений за хабарництво за двома окремими епізодами. Основні скарги Заявника у цій справі стосуються його засудження за другий епізод. У березні 2006 року Заявник вимагав хабара від О.Л., керуючого директора компанії P., в обмін на його допомогу в управлінні стягнення різними кредиторами боргу, заборгованості компанії P., шляхом оцінки та продажу активів компанії у вигідний спосіб. Один хабар був даний у квітні 2006 року, потім Заявник попросив наступний хабар, а в січні 2007 року О.Л. поскаржився в поліцію. Очевидно, поліція отримала постанову голови апеляційного суду Житомирської області про дозвіл на прослуховування телефонного зв’язку офісу Заявника та надала О.Л. гроші з поміченими банкнотами. 24 січня 2007 року поліція зробила запис телефонної розмови між Заявником та О.Л. 26 січня 2007 року Заявник відвідав О.Л. у своєму будинку, звідки взяв помічені гроші. Зроблено відеозапис подій у будинку О.Л. Коли Заявник вийшов з дому О.Л., до нього підійшла поліція, і він спробував втекти та викинути помічені гроші, але їх виявили на землі біля нього. Його заарештували. 24 квітня 2007 року слідство було закінчено та справу направлено для судового розгляду. В суді Заявник не визнав своєї провини, стверджуючи, що проти нього немає доказів, зокрема, що аудіо- та відеозаписи були отримані незаконним шляхом. 27 листопада 2007 року суд першої інстанції визнав Заявника винним; однак апеляційний суд скасував це рішення та направив справу на новий розгляд. Задовольняючи клопотання Заявника, 28 квітня 2010 року суд першої інстанції звернувся до апеляційного суду з проханням надати інформацію про те, чи було надано судовий дозвіл на перехоплення розмов Заявника у 2006 році та січні 2007 року. 5 травня 2010 року апеляційний суд відповів, що вся інформація щодо прослуховування стаціонарного телефону підрозділу Державної виконавчої служби, керівником якого раніше був Заявник, зберігалася у відповідному відділі поліції, який проводив прослуховування. У судовому засіданні 21 лютого 2011 року Заявника звільнили з-під варти. Заявник подав апеляційну скаргу, на сторінці 100 якої(із 118 сторінок), він скаржився, що аудіо- та відеозаписи були проведені з порушенням національного законодавства і без дозволу суду, а тому відповідні докази були неприйнятними. Суд апеляційної інстанції підтвердив обвинувальний вирок у частині, що стосувалася хабарництва. 16 травня 2013 року суд касаційної інстанції залишив без змін рішення судів нижчих інстанцій, не знайшовши жодних ознак будь-якої незаконності, зокрема, зазначивши, що стверджувані «порушення кримінально-процесуального законодавства, про які Заявник заявляв у своїй апеляційній скарзі, не є істотними, а тому не можуть бути підставою для скасування чи зміни рішень судів нижчих інстанцій».

Правове обґрунтування: у справі “Волоха проти України” (№ 23543/02, §59, 2 листопада 2006 року), де відповідні події відбулися між 1996 та 2004 роками, Суд встановив, що позов відповідно до Закону про компенсацію може в принципі служити ефективним національним засобом правового захисту для осіб, які постраждали від незаконного застосування заходів спостереження. Однак Суд постановив, що за фактами цієї справи такий позов не міг застосовуватися як ефективний засіб юридичного захисту для заявників, які не були обвинуваченими в рамках певного кримінального провадження. У відповідний час Закон про компенсацію передбачав компенсацію лише у разі виправдувального вироку або закриття провадження на реабілітуючих підставах. Після винесення рішення у справі Волохи (цитоване вище) Закон про компенсацію було змінено, щоб прямо передбачити право на компенсацію, навіть якщо, як у цій справі, не було виправдувального вироку чи закриття кримінального провадження, але за умови визнання на підставі рішення суду незаконними негласних слідчих (розшукових) дій, крім випадків передачі справи на додаткове розслідування чи повторний розгляд судом нижчої інстанції (див. Орловський проти України, №12222/09, §§50 та 55-61, 2 квітня 2015 року та пункт 31 вище). У цій справі Заявник скаржився на незаконність заходів стеження, незаконність яких була предметом розгляду в судах, які розглядали його кримінальну справу; ці суди, включаючи апеляційні та касаційні суди, мали повноваження розглядати це питання та ухвалювати, окремо від своїх рішень по суті кримінальної справи, ухвалу, яка вказувала б на будь-яку незаконність щодо цих заходів нагляду. Крім того, національні суди могли встановити подібну незаконність у своїх рішеннях по суті кримінальної справи, зокрема, у вироку суду. Окрема ухвала такого типу, якби вона була винесена щодо розглянутих заходів нагляду або рішення по суті кримінальної справи про встановлення такої протиправності, була б підставою для позову за Законом про компенсацію (див. Орловський, процитовані вище, §§14 і 58, і Тихонов проти України, №17969/09, §§22 і 39, 10 грудня 2015 року). Суд уже зауважив у справі «Лелюк проти України» (№ 24037/08, § 39, 17 листопада 2016 року), що визнання судом протиправності діяння було першим кроком у двоступінчастій системі засобів правового захисту відповідно до Закону про компенсацію, другим кроком є ​​позов про відшкодування збитків. Хоча справа Лелюк стосувалася тверджень про незаконне затримання, вищезазначені міркування однаково справедливі щодо нібито незаконних заходів спостереження.

Відповідні принципи прецедентної практики Суду, які застосовуються у даній справі можна знайти у справі Berlizev проти України (№43571/12, §§38 і 39, 8 липня 2021 року).

Висновки: порушуючи у своїх апеляційних скаргах у кримінальному провадженні питання про незаконне спостереження, Заявник звернувся до внутрішнього засобу правового захисту, який в принципі був ефективним, як першого кроку у двоетапному механізмі визнання протиправності та стягнення компенсації. Заявник не мав можливості здійснити другий крок, звернення з позовом про компенсацію в рамках цивільного провадження, оскільки суди в кримінальному провадженні не винесли окремої ухвали, якою визнали, що заходи спостереження були незаконними, ані визнали це в будь-якому зі своїх рішень, винесених по суті кримінальної справи. Скарга Заявника, подана до Суду, обмежується стверджуваною незаконністю запису з точки зору національного законодавства. Не було поставлено під сумнів те, що національні суди в контексті кримінального провадження проти Заявника могли розглянути цю скаргу та визнати будь-яку таку незаконність, якби вони її встановили. Таким чином, Заявник вичерпав національні засоби правового захисту, які були доступні за обставин щодо цієї скарги. Шестимісячний строк починався з моменту остаточного рішення у його кримінальній справі, винесеного 16 травня 2013 року. Тому Суд відхиляє заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів правового захисту та недотримання шестимісячного строку. Ця скарга не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Тому її слід визнати прийнятною.

Перше питання, що виникає, полягає в тому, чи мало місце втручання у права Заявника за статтею 8 Конвенції. Запис був зроблений у будинку О.Л. поліцією. Можна припустити, що це було здійснено за згодою О.Л., хоча конкретної інформації з цього приводу у справі немає. Беручи до уваги той факт, що запис був організований та здійснений за участю органів влади, у даному випадку безпосередньо, він підпадає під дію статті 8 Конвенції, навіть якщо він здійснювався в приватних приміщеннях за згодою або за адресою приватного власника приміщення. Відповідно, мало місце втручання державних органів у приватне життя Заявника за змістом статті 8 Конвенції. Заявник стверджував, що запис його розмов у домі О.Л. 26 січня 2007 року був проведений поліцією без дозволу суду. Незважаючи на те, що він порушував це питання перед національними судами, у матеріалах немає вказівок на конкретну відповідь на це твердження, і Уряд не спростував це у своїх зауваженнях. Отже, у Суду немає іншого вибору, як визнати, що запис було здійснено поліцією без судового дозволу. У справі Berlizev проти України (цит. вище, §§ 40–42), Суд визнав встановленим, що проведення таких записів за відсутності судового дозволу порушувало національне законодавство. Ця справа стосується тієї самої внутрішньої правової бази, і Суд не бачить підстав для іншого висновку.

Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя у зв’язку з записом розмови Заявника 26 січня 2007 року (ст.8 Конвенції), право на справедливий суд через надмірну тривалість провадження у справі Заявника (п.1 ст.6 Конвенції), відсутнє порушення права на справедливий суд через визнання запису розмови Заявника 26 січня 2007 року як доказа проти нього (п.1 ст.6 Конвенції).

Ключові слова: право на повагу до приватного і сімейного життя, право на справедливий суд, надмірна тривалість провадження у справі, прослуховування телефонного зв’язку, хабарництво