Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 12 жовтня 2021 року

у справі «KHABIROV проти Росії»

за заявою № 69450/10

Щодо відповідальності держави в разі скоєння самогубства особою, під час проходження нею строкової військової служби

Фабула справи: Заявник скаржився, що держава не змогла захистити життя його сина під час проходження ним строкової військової служби, а розслідування обставин, що призвели до смерті його сина, було неефективним.

23 червня 2005 року син Заявника Р.Х. був призваний на строкову військову службу. Психологічна експертиза, проведена перед призовом, показала, що він придатний до військової служби. Син Заявника проходив навчання у військовій частині № 1.50661, що базується в Саратові, і, коли його дорікнули за брудну форму, він почав плакати і спробував вистрибнути з вікна у своїй казармі. Деякі інші солдати відтягнули його від вікна. 21 листопада 2005 року Р.Х. був направлений продовжувати військову службу у військову частину №61964, що базується в Оренбурзькій області. Після прибуття туди він пройшов психологічні тести, які показали, що у нього низька нейропсихологічна стійкість і наявний ризик самогубства. Син Заявника висловив бажання служити у збройних силах. Він був поставлений під особливий нагляд і мав провести індивідуальні корекційні бесіди з психологом військової частини. Після двох спроб самовільно покинути місце проходження служби та наступної бесіди с психологом, 3 грудня 2005 року син Заявника був поміщений до медичної установи своєї військової частини, був заборонений доступ до зброї та приписана консультація психіатра. 20 грудня 2005 року він був переведений у психіатричне відділення військового госпіталю. У нього діагностували розлад адаптації, також був діагностований шкірний розлад, що зазвичай виключає військову службу. Проте в результаті медичного лікування, яке він отримав у госпіталі, його шкірний розлад покращився, і 19 січня 2006 року військово-медична комісія визнала його придатним до військової служби з незначними обмеженнями (друга категорія права на військову службу). 22 січня 2006 року Р.Х. був офіційно повторно госпіталізований до психіатричного відділення, а о 17 год. в його медичну карту внесено новий запис. Запис, очевидно, містив зауваження "Терміново!" і вказано, що у сина Заявника діагностована "невротична реакція". Під час огляду хворий скаржився на погіршення самопочуття, нестабільний настрій, порушення сну, бажання бути вдома. О 21.30 год. син Заявника зустрівся зі своїм лікарем. О 23.33 год. Р,Х. знайшли повішеним на петлі в туалеті. Йому надали першу допомогу, але внаслідок асфіксії у нього було пошкодження мозку, що призвело до коми. Він перебував у комі до своєї смерті 1 квітня 2007 року в лікарні.

За результатами проведеного розслідування, слідчий дійшов висновку, що відповідальні офіцери військової частини не були винні у злочинній халатності щодо сина Заявника, що ніхто не несе відповідальності за ймовірне підбурювання до самогубства, що військові лікарі надали Р.Х. належну медичну допомогу. Слідчий закрив кримінальне провадження за відсутністю складу кримінального правопорушення. Заявник не був визнаний потерпілим в рамках кримінального провадження.

Правове обґрунтування: стаття 2, яка гарантує право на життя, вважається одним з найважливіших положень Конвенції. Перше речення пункту 1 статті 2 наказує державі не тільки утримуватися від умисного та незаконного позбавлення життя, а й вживати відповідних заходів для захисту життя тих, хто перебуває під її юрисдикцією (див. L.C.B. проти Сполученого Королівства, 9 червня 1998 року, §36, Звіти про судові рішення та рішення 1998 ‑ III). Це передбачає основний обов’язок держави прийняти та впровадити законодавчу та адміністративну базу, покликану забезпечити ефективне стримування від загроз для права на життя (див. Öneryıldız проти Туреччини, №48939/99, §89, ЄСПЛ 2004‑XII та Kurt проти Австрії, №62903/15, §157, 15 червня 2021 року). У контексті осіб, які проходять обов’язкову військову службу, Суд раніше мав нагоду підкреслити, що, як і особи, які перебувають під вартою, військовозобов’язані перебувають під виключним контролем влади держави, оскільки будь-які події в армії повністю або значною мірою, перебувають в межах виключного відома влади, і що влада зобов'язана захищати їх (див. Abdullah Yılmaz проти Туреччини, №21899/02, §56, 17 червня 2008 року; Mosendz проти України, №52013/08, §§92 і 98, 17 січня 2013 року). У тому ж контексті Суд також постановив, що держава повинна ввести правила, орієнтовані на рівень ризику для життя або здоров'я, який може випливати не тільки з характеру військової діяльності та операцій, але й із особистих факторів, які впливають, коли держава призиває простих громадян на військову службу. Такі правила повинні вимагати вжиття практичних заходів, спрямованих на ефективний захист військовозобов'язаних від небезпек, притаманних військовому життю, і відповідних процедур для виявлення недоліків і помилок, які можуть бути допущені в цьому відношенні відповідальними особами на різних рівнях (див. Kılınç та інші проти Туреччини, №40145/98, §41, 7 червня 2005 року).

Щодо ризиків суїциду, зокрема, Суд раніше враховував цілий ряд факторів, щоб встановити, чи знали чи повинні були знати органи влади, що життя конкретної особи підлягає реальному та безпосередньому ризику, що викликає обов'язок вживати відповідних запобіжних заходів. До цих факторів зазвичай відносяться: проблеми з психічним здоров'ям в анамнезі; тяжкість психічного стану; попередні спроби покінчити життя самогубством або завдати собі шкоди; суїцидальні думки або погрози; і ознаки фізичного або психічного страждання (див. Fernandes de Oliveira проти Португалії, №78103/14, §115, 31 січня 2019 року, з додатковими посиланнями). Принципи, встановлені у цитованій вище справі, однаково поширюються на осіб, які перебувають під вартою і, подібно до них, військовозобов’язаних, оскільки вони також знаходяться під винятковим контролем державних органів.

Обов’язок захищати право на життя згідно зі статтею 2 Конвенції у поєднанні із загальним обов’язком держави згідно зі статтею 1 “забезпечувати кожному в межах своєї юрисдикції права та свободи, визначені Конвенцією”, вимагає, як наслідок, ефективного офіційного розслідування, коли окремі особи були вбиті в результаті застосування сили чи то представниками держави, чи приватними особами (див. Tanrıkulu проти Туреччини, №23763/94, §103 , ЄСПЛ 1999 ‑ IV). Основною метою такого розслідування є забезпечення ефективного виконання національного законодавства, яке захищає право на життя (див. Paul та Audrey Edwards проти Сполученого Королівства, №46477/99, §69, ЄСПЛ 2002 ‑I). Ті самі стандарти також застосовуються до розслідування смертей під час строкової військової служби, включаючи самогубство призовників (див. Hasan Çalışkan та інші проти Туреччини, №13094/02, §49, 27 травня 2008 року).

Висновки: національна влада усвідомлювала, що існує ризик того Р.Х. може покінчити життя самогубством, і вжила заходів у цьому відношенні, які здаються розумними та належними з огляду на конкретні обставини, такі як природа і ступінь його психологічних труднощів. Доказів, які є у Суду, недостатньо, щоб зробити висновок поза розумним сумнівом, що органи влади знали або повинні були знати завчасно до спроби самогубства, що ризик для життя сина Заявника досяг такого ступеня, що вимагатиме від них подальших оперативних заходів на додаток до того, що вже було зроблено. Суд зазначає, що, хоча Р.Х. іноді називали засмученим, за кілька днів і годин до спроби самогубства він не виявляв жодних тривожних ознак у своїй поведінці чи суїцидальних думках, що могло вимагати відповідної реакції. Відповідно, Суд приходить до висновку, що органи державної влади вжили оперативних заходів, яких від них можна було очікувати, щоб захистити життя Р.Х.

Кримінальне розслідування стосувалося лише періоду часу після переведення сина Заявника до військової частини №61964 та подальше його лікування в медичній частини та військовому госпіталі. Однак початковий період служби був повністю виключений з кримінального розслідування. Лише після запиту Заявника органи влади провели перевірку перших п’яти місяців військової служби Р.Х. За відсутності належного кримінального розслідування неможливо здійснити цілий комплекс слідчих заходів – таких як допити, ознайомлення, впізнання, обшуки, виїмки, відтворення тощо – який забезпечує обґрунтованість зібраних доказів. Крім того, недоліки кримінального розслідування серйозно підривають процесуальні права потерпілих на участь у розслідуванні, такі як їх право подавати заяви, ставити питання експертам або отримувати копії процесуальних рішень. У цій справі Заявнику не було надано статус потерпілого, а отже, він не міг скористатися процесуальними правами, які супроводжують цей статус. Таким чином, досудове розслідування не відповідало вимогам статті 2 Конвенції щодо участі найближчих родичів. Враховуючи зазначені вище недоліки, Суд приходить до висновку, що органи влади не виконали свого зобов’язання щодо проведення ефективного розслідування смерті сина Заявника.

Констатовані порушення: право на життя в процесуальному аспекті (ст.2 Конвенції), відсутнє порушення права на життя в матеріальному аспекті (ст. 2 Конвенції).

Ключові слова: право на життя, відсутність складу кримінального правопорушення, забезпечення ефективного розслідування, статус потерпілого