Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 21 вересня 2021 року

у справі«ALIYEVA проти Азербайджану»

за заявами № 66249/16 та шість інших

Щодо неприпустимості наявності суперечливої судової практики в діяльності суду касаційної інстанції

Фабула справи: Заявники скаржилися на незаконне втручання у їх право власності через те, що національні суди не стягнули на їх користь додаткової компенсації, на яку вони мали право відповідно до національного законодавства.

У цих справах квартири заявників були передані у власність держави у 2011 році та на початку 2012 року відповідно до договорів купівлі-продажу, які вони уклали із З.І., який діяв відповідно до повноважень, наданих йому на це головою органу виконавчої влади. Продаж та купівля були ініційовані відповідно до розпоряджень щодо переміщення житлової та нежитлової нерухомості у відповідній зоні. Заявники стверджували, що ці події фактично становили експропріацію їх майна для державних потреб, і тому вони мали право на додаткову компенсацію у розмірі 20% відповідно до Указу Президента 2007 року. Уряд, з іншого боку, стверджував, що Указ не застосовувався до їх ситуації, оскільки ці події становили добровільні цивільно-правові правочини, коли особа, делегована органом виконавчої влади, виступала як приватна сторона. Вимоги заявників про додаткову компенсацію були відхилені остаточними рішеннями Верховного Суду на підставі висновку про те, що їх майно не було експропрійовано для державних потреб.

Правове обґрунтування: перша і найважливіша вимога статті 1 Протоколу № 1 полягає в тому, що будь-яке втручання державної влади в мирне володіння майном має бути законним (див. Guiso -Gallisay проти Італії, №58858/ 00, §82, 8 грудня 2005 року та Lekić проти Словенії, №36480/07, § 94, 11 грудня 2018 року). Вимога законності у значенні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та сумісності з верховенством права (див. Kushoglu проти Болгарії", №48191/99, п.49, 10 травня 2007 року, Seryavin та інші проти України", №4909/04, § 40, 10 лютого 2011 року). Крім того, наявність правової підстави сама по собі недостатня для задоволення принципу законності. Говорячи про "закон", стаття 1 Протоколу № 1 охоплює поняття, яке включає статутне право, а також прецедентне право (див. Mullai та інші проти Албанії, №9074/07, §113, 23 березня 2010 року) .

За певних обставин "законне очікування" отримання доходу може також охоплюватися захистом статті 1 Протоколу № 1. Таким чином, якщо майновий інтерес має характер вимоги, особа, у якої наявні «законні очікування», має достатні підстави для зацікавленості, якщо вони передбачені національним законодавством, наприклад, коли існує усталена практика національних судів, що підтверджує їх існування (див. Anheuser-Busch Inc. проти Португалії, №73049/01, §65, ЄСПЛ 2007-I; та Radomilja та інші проти Хорватії, №37685/10 та 22768/12, §142, 20 березня 2018 року). На противагу цьому, вимоги про визнання права власності, які неможливо було ефективно реалізувати, не можна вважати "володінням" у значенні статті 1 Протоколу № 1 (див. Gratzinger та Gratzingerova проти Чехії, №39794/98, §69, ECHR 2002 ‑ VII).

Висновки: сторони не погодилися щодо того, чи можна розглядати дану ситуацію як експропріацію для державних потреб. У зв'язку з цим Суд посилається на свій висновок, що твердження заявників про те, що їх квартири були експропрійовані для державних потреб, принаймні підтверджувалось судовою практикою Верховного Суду. За цих обставин надзвичайно важливо, щоб національні суди, до яких заявники звернулися за захистом, надали чітку та вичерпну відповідь на питання, чи мають право заявники на додаткові 20% компенсаційні виплати, які вони вимагали. Проте національні суди, а конкретніше Верховний Суд, який є вищим судовим органом, до якого заявники регулярно зверталися, виносив рішення, що містять суперечливі оцінки тієї ж ситуації у справах заявників та у справах, поданих іншими особами. Крім того, незважаючи на прямі посилання заявників на попередні остаточні рішення, в яких були задоволені подібні вимоги, Верховний Суд нічого не зазначив у своїх рішеннях щодо їх справ і не надав жодних роз’яснень, чому він дійшов іншого висновку в даних справах. Суд уже неодноразово підкреслював, що роль вищого суду полягає саме у вирішенні таких конфліктів, і якщо суперечлива практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів у країні, сам цей суд стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриваючи принцип правової визначеності та послаблюючи довіру громадськості до судової системи. Якщо такі явно суперечливі рішення стосуються права на мирне володіння майном і не надається розумне пояснення щодо розбіжностей, такі втручання не може вважатися законним для цілей статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції, оскільки вони призводять до суперечливої ​​судової практики, яка не має необхідної точності, щоб дозволити особам передбачати наслідки своїх дій. Беручи до уваги вищевикладене, Суд приходить до висновку, що рішення національних судів, а зокрема відповідні рішення Верховного Суду, в яких відмовлено у задоволенні позовних вимог заявників, становили втручання у їх право на мирне користування своїм майном згідно зі статті 1 Протоколу № 1. Таке втручання несумісне з принципом законності і, отже, суперечить статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції.

Констатовані порушення: право мирно володіти своїм майном (ст.1 Протоколу № 1 до Конвенції).

Ключові слова: право мирно володіти своїм майном, експропріація, принцип правової визначеності, договір купівлі-продажу